Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 37

Дзвонять сумні похоронні дзвони. Сумним відгомоном гомонять грубі заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту і бездонних омутів. Несуться розгуком шалених вихрів, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелі филь.

Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставлені Богу святині від болю роздертої душі чоловіка,

А дзвони б’ють вічну хвалу безмисльній, глухій потузі, що навіть не знає своєї сили, лиш безупину суне перед себе. А за нею світ стає цвинтарем, печерою попсованих тіл. Люди просять рятунку – ангели спасення!

Причаїлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменіла брила, пригнітало боввани облаків. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусі птахи.

Незрушимо висіли шмати чорних хмар, а довгі їх тороки досягали землі. На похилених барках чорного страховища біліла вузька трумна, знам’я побіди сліпої потуги.

Замерли мисли, зледеніло серце, здеревіли зложені на грудях руки.

– Нащо мислити, жити, сприймати, нащо серцю битися любов’ю і терпінням? – коли нема сили, щоби в мертве тіло знов вляти життя! – кричало друге, живе, роздерте розпукою серце.

Щось порушилося в воздусі, захиталися хмари і доптали одна другу. Сонце скотилося к западу і кинуло стовп спіненої крові. Огнем крові займилися хмари, обляли трумно, скупали листки мертвих квітів вінка.

І рознеслися стогни, при котрих затих рев хмар, замовкли плачучі дзвони, стогни – від котрих завмирає життя, біліє волос на голові.

«Вічная пам’ять!»

Земля завила, як стадо шакалів, витягнула пазурі і отворила пащеку, аби прогло-тити свою жертву.

З шумом і лоскотом зсунулося в чорну пропасть каміння, задрожала трумна, з вінка відірвався сухий листок і упав на білу хустку, промоклу сльозами шаленого болю, розпуки, довгих, повних непокою днів, страшних безсонних ночей.

І усе нараз заточило п’яні круги, заморочило мозок, піднесло грудь, затиснуло в горлі. Лишилося – хрест, могила і сухий листочок, що кричав із-за гробу: «Не забудь мене!»

Повінь чорних думок розсаджувала їй виски, серце з конвульсивного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зіниці, затискала уста і ломила пальці слабої жіночої руки.

А за нею з розсіяним волоссям тягнула блідолиця туга. Вбила безкровні уста в филюючу розпукою грудь нещасливої жертви і висисала усі живіші пориви думок, усі тепліші життя жадоби: тяжким забуттям прикрила молодість і красу лиця.

Сумна, пригноблена ховалася під крила самоти столітнього дуба, що ріс серед гаїв чорної вільхи і білої берези. Тут уся туга і душі розливалася струями сліз.

Сльози текли по її лиці, по корі дуба, дрижали на листках берези, капали з ягід рябини.

Сльозами блищали стебла трави, хилилися повні сліз головки квітів.

Сльози бризкали з чола розламаної скали, спливали блакитною смугою ручая, грязли на млаках і заростали трощею і шуваром. В тій плачучій тузі під дубом смутку минали їй дні, місяці, роки.

З похиленою на груди головою, оперта на грубім, плісню оброслім корінню, що потужною ногою опиралося на коверці моху і твердих, блискучих листків копитни-ка – дивилася в якісь далекі та сумні світи.

Що то?!

Щось мигає?!

Вузький золотий промінчик світла задрижав у воздусі, пролетів понад стухлу, зарослу шуваром млаку, луснув по синім ручаю, продер листя старого дуба і огорнув сумну стать жінки.

І дивні почування переплили її душу, розбудили з тяжких мрій і глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонів в її серцю.

І нараз порхнули усі сумраки, отворилися ясні, далекі горизонти, ніби небес простори.

Спав з грудей пригноблюючий тягар смутку, а тихі зітхання легким подувом обтерли сльози плачучої берези і сумно задуманих гаїв. Піднесли головки білі конвалії, наострили вуха папороті, наслухаючи доокола радісного шепоту, веселого сміху, що зливався зі звучним співом усіх лісних птахів.

Тихо і добре.

Якась солодка мряка заливала усі тайні закутки її серця. Усе давніше терпіння, конвульсивні дрожі розпуки, темрява смутку були лиш темним фоном, аби краще заяснів золотий промінчик.

В озолоченім облаці зблідла пам’ять тривожних годин, серце рвалося до любові, а душа стреміла до вершин своєї мети.

Вирваний з обіймів страшної туги і понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподіваних блисків радості – дух її підіймався к небу, будував облачні замки, в’язав золотою ниткою проміння фантастичні, хмар городи.

Повна вдячності, приклонила вона коліна на лелієвім рубці рожевого облака, витягнула руки і дякувала Богу, природі, усім звіздам на небі, усім квітам і стеблам трави на землі, за той блиск золотий, чистий, ненадійний.

«О, щастя! О, сонце днів моїх. О, золотий промінчику мій».

Чи здається їй?

Ніби звідкись повіяло холодом? Почорніло зелене листя, пов’яли рожеві квіти і померкли ясні неба блакити?

А де ж її золотий промінчик?

Чому не бачить його? Не відчуває в душі теплого його блиску? Де він?

Ах!

Як зблідло його світло, як дрижить золоте сяєво!

Усе посмутніло, поблідло, померкли живі краски облаків. Щораз темніші сумраки підносяться з пропасті, прошиті тінню тіні золотого промінчика.

Ні, він ще не згас!

Тліє без блиску і тепла!

Блиснув!

Напружився, як натягнений лук!

Ах! Як скоро маліє!

Вже лиш тонка нитка – лиш щось мигає, якийсь млавий фосфоричний блиск?!

Захитався!

Зник!

Надармо вдивляється в пусту просторінь, вслухується в тишину без блиску. – Зник.

Якісь бліді тіні розлялися в незкінченній без звізд, часу і зміни.

Не було темноти, не було і світла, а оден рівний тон заволодів небом і землею.

Ані одного виразного тону, ані одного не чути звука. Все глухе, байдужне, далеке.

Ні то блиск денний, ні нічна паморока, а якась вимерла пустиня, що не доста була мертва, аби нічого не чути, не доста темна, аби нічого не видіти.

Без світла, звуку, почувань, летіла в якісь безконечні омертвілої скуки простори, де кожде, не будучи смертю, замирає життя.