Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 28

Пишеш, що деякі симптоми мого настрою не тішать тебе. Не радиш віддаватися самоті. Коли ж бо мене гамір світа не лиш дражнить, але навіть тяжко болить. Найліпше тому люблю самоту. Вона все-таки найбільше дає спокою мойому зболілому серцю.

Найрадше ховаюся десь у кутку в хаті, щоби як найменше бути на очах. Таке сидіння на одному місці, неначе стримує розшалілий біль душі. Уявляється мені в’язниця невинно засудженого.

Страждання такої людини завжди вражали уяву, а тепер неначе приносять якусь пільгу. Разом з ним терплю, разом бунтуюся супроти неправди тих, що на нас навалили таку недолю. Люди часто заподівають людині таку кривду через свою несвідомість. Чи нема ніякої сили, що усвідомила б їх? А коли те сталось не з їх, а з якоїсь вищої волі, і коли та воля існує, то за що впав на мене той засуд? Я так мало бажала. Мені було потрібне життя одного тихого скромного чоловіка. І се загарбала в мене доля. Тілько людей жиє, чому ж саме се одно життя мало впасти жертвою смерті? Чи для того, щоби любуватись горем людини? А може се все лиш темна безглядна сила, що не знає ні болю, ні радості?

Та не тільки такі нападають на мене візії? Одна потрясла цілим моїм єством: серед великої кімнати стояла на підвищенню труна, з вінка зів’ялих цвітів звисали синьо-жовті ленти.

Я лежала перед нею долі скорчена і оторопіла з болю. Враз з’явилась висока постать ченця у чорному контурі, він взяв мене за руку і дивно поважним голосом сказав: «Жінко, встань!»

Чи мали б се бути ремінісценції з моїх минулих релігійних вірувань і почувань? Мабуть, з таких почувань повстав колись готик. Горем зболіла душа знаходила тут заспокоєння. Люди, що творили такі святині, мали смутну душу, а ідеї, які в тім виявляли, були ідеями терпіння. Та все ж се давало їм пільгу, якої знайти уже не можу. У глибокім роздражненню затуляю руками очі, щоби не видіти довкола себе моїх давніх закованих в слово приятелів. А перед їх силою і розумом я колись так дуже корилась. У великім болю душа стогне і кричить, як у того поета, котрого твори ми разом читали.

О книжки, книжки! Ви світські, розбійничі книжки. Якби не ви, знайшла б може пільгу і спокій у чернечих шатах. А тепер – не можу – не можу. Знаю, що тобі те все не вподобається. Скажеш, як в першім листі, що не думав, що я така безсила, що я все справляла на тебе вражіння людини сильної. Признаюсь тобі, хоч не в однім взгляді відріжняю тебе від буденних людей, твої уваги сплинули по мені, як роса по шклі. Що може мене обходити, хто що про мене думає – слабого чи сильного я духа? Се мені байдуже. Воно не зменшає мого страждання. Давніше числилася з тим, але се давно, давно минуло. Чи пам’ятаєш стару німецьку книжку, котру давали нам дітьми бавитися, ми називали її книжкою з образками.

Пригадую собі того старого чоловіка, що дивився через вікно, як двоє молодят цілуються. Тоді ми не розуміли сього, придивлялись тільки дивному виразові лиця старого. Далеко він був уже від того життя, воно було давно по за ним. Так далеко, як моя колишня дбайливість про людську думку.

Таке почуває і мій невинно засуджений. Люди, яко такі, для мене майже не існують. Існує лиш їх біль і страждання. Тому звертають мою увагу тільки люди, на котрих впало якесь велике нещастя. В переказуванню ким-будь людського нещастя добачую неправду і те вже мене не вражає. Навіть читаючи найкращі твори людської фантазії в найґеніяльніших образах болю людської душі, бачу лиш фантазію, і нічо більше.

Радніше читаю в часописах про нещасні випадки, хоча воно видається мені немов би менше вартне від мойого власного болю. Людина страшно еґоістичне со-творіння. Давніше може встидно було б мені перед людьми і перед собою признаватися до сього. Тепер мені байдуже.

Се справді дивно, що люди все стараються перед своїми ближніми інакшими представлятися, ніж є справді. Але коли спаде на них правдиве велике нещастя, тоді можуть пізнати, як далекий їм той ближній, як він їх мало обходить, як байдуже їм все те, що він про них думає чи говорить.