Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 43

Їх було багато, чоловіків і жінок, що повертали з неволі в рідний край.

Усі знали дорогу, а таки заблудилися.

Блукали, як у лабіринті, між горами високими, попід скелями навислими, в глибоких провалинах, куди не досягало світло сонця.

Тут було вогко й темно. Слабіші притупили свій зір ясний, сильніші його нагострили й от угледіли Чорну Мару, що їх водила, морочила, дихала тьмою й холодом.

І розповіли про це невидючим.

Тоді всі разом кинулися на страхолюдну Мару, щоб її прогнати, знищити, щоб прокласти путь до світла, до своїх родючих нив.

Мара зникла, і перед ними простелився шлях на високу гору.

І сказали одні:

– Ми бачимо, що перед нами широкий шлях, а над нами небесна блакить.

І з розпукою скрикнули другі:

– Ми лиш чорну ніч бачимо перед собою й над собою!

Тоді сказали видючі темним:

– Браття! Заждіть нас тут, а ми підемо на цю гору, щоб поглянути, куди лежить путь до рідного краю. Тоді повернемось і заберемо вас.

І сказали темні видючим:

– Браття! Ми разом блукали в проваллях, разом одігнали Чорну Мару, разом хочемо побачити й путь до рідного краю. Тому ведіть нас за собою.

Тоді видючі взяли за руки темних, повели їх широким шляхом на верховину.

Усі йшли, повні сил і життя. Ішли довго-довго…

Широкий шлях, що далі звужувався, укривався гострими каміннями, що різали ноги до крові, перетинався холодними мочарами, сходив на слизькі стежки й доріжки поміж скелями й каміннями…

І сказали видючі:

– Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездоріжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.

І сказали темні:

– Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпіли по стежках і доріжках, а тепер, коли надходить кінець нашим мукам, нас хочуть покинути брати наші.

Тоді видючі знову взяли за руки темних і так вели їх на верховину, а Чорна Мара заступила їм путь, дихала на них тьмою і холодом…

Усі знесилилися, і безнадійність почала заглядати їм у душу.

Тоді хтось зачав побідну пісню, і всі враз підхопили її.

Полинула пісня голосна вниз, полетіла вгору, прогнала Чорну Мару.

Мара знову зникла…

І от усі стали на верховині.

Праворуч і ліворуч з гори спускався сріблястий шлях, а далеко на обрії виднівся рідний край. Там світило сонце, там розлилися широкі ріки, там хвилі перлові плескали об береги синього моря…

Просто перед ними, внизу, чорніла глибока прірва.

Омріяні, в німому захваті стояли видючі над безоднею й дивилися в далечінь, де була вся мета їхнього життя, де було їхнє щастя.

І сказали темні, що стояли позад них:

– Чого ви стали?

Видючі не чули і все дивилися на далекий рідний край. І сказали темні:

– Чого ви стали?

Тоді видючі скрикнули:

– Перед нами – рідний край, увесь опромінений золотим сонцем!

Тоді темні, мов божевільні, ринулися наперед, притиснули видючих і скинули всіх у безодню…

І стояли темні над безоднею й перелякано питали:

– Де ж Рідний Край? Ведіть же нас туди! Чого ж ви стали?

І стояли темні над проваллям і все питали, а з глибокої прірви реготала Чорна Мара, і той страшний регіт нісся над горами й скелями, як гуркіт громової хмари.