Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 44

Багато віків тому назад отсі велетенські шпилясті гори геть-чисто були вкриті зеленими лісами.

Між ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка ріка, розпираючи круті береги. Там, далеко-далеко, де ці обидва кряжі сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгій путі безліч потоків гірських, що зміцнювали її силу, додавали краси й величі.

Непомітно, мов тихий Дунай, впливали в далеке море повні води.

А гори шпилясті подвійним пасмом, мов ізмарагдове намисто, простяглися від джерела аж до гирла, круто спадаючи до ріки. Столітні дуби й смереки дивилися в кришталеву воду то з одного берега, то з другого, а посередині відбивалася безодня блакить, виграваючи промінням – раз сонця високого, раз місяця повновидого. І зорі летючі перебігали через ріку і ховалися в горах. Безліч риби в воді розкошувала, спішила нажитися на білому світі. Безліч звіра й птиці в горах спішила нажитися, а конаючи, управляла землю своїм трупом – платила їй за багате, вільне життя. І могутні дерева буйно поросли навіть на крутих скелях.

Гори високі, мов барвінок, веселі панували над цілим краєм. Вони були ближче до хмар, чарували їх зеленими верхами, перетинали повітряну дорогу. А коли на них падав благодатний дощик, бурхливі потоки збігали в повні води, додавали їм краси й величі.

Гори високі були ближче до сонця, перехоплювали його світле проміння, а на ріку кидали темний холодок. Коли ж гаряче сонце нещадно пекло зелені ліси – глибока ріка підіймала сиві тумани, щоб ними захистити молоді листочки.

Гори шпилясті були ближче до неба, чули його тайни надземні, переказували їх своїм потокам, а ті несли святі глаголи аж у далеке море. І тоді по всіх країнах знали, що тут, на зелених верховинах, живуть мої предки.

Тут споконвіків жили мої предки. Високі й ставні, сміливі й моторні. Гордо дивилися на мінливе небо, ловили очима безмірний обрій, раніш од усіх бачили, як сходить сонце. Шанували, мов святиню, ліси і води, сонце красне і зорі далекі. Любили свої верхи і ніколи не селилися по низинах.

Так минали століття…

Прийшов Невідомий, поставив над рікою шибеницю, звів моїх предків у долину, казав селитися по берегах. За се обіцяв рай небесний.

Тоді перестали мої предки шанувати, мов святиню, ліси, води, сонце красне й зорі далекі. Побудували над рікою села й міста. На світлі верховини підіймалися лише для того, аби рубати гіллясті дуби, аби забити безборонного звіра. Човнами та байдаками плавали від джерела й до гирла, і ріка стогнала під натиском плотів.

Колись кучеряві гори облисіли, замість зелених стали сірими, і руді скелі понависали над головами моїх предків. Скелі зривалися, стирали з лиця землі села й міста, замулювали глибоку ріку. Гори осідали, осипалися. Сонце палюче випивало беззахисні води, а суховій замітав пісками в безсиллі протестуюче джерело.

Дощова хмара вже не спочивала на шпилястих верхах, а перелітала ген у інші краї, щоб там упасти на спраглу землю дрібним дощиком. Скелясті, обдерті гори не кидали на ріку темного холодку. Пересохла ріка не давала їм цілющої вогкості. У горах не щебетали веселі пташки, не грілися проти сонечка молоді сарни, а лиш вили голодні вовки. В умираючих водах не плескала при місяці лискуча риба, а між скелями й камінцями сичали гади, пожираючи слизьких жаб. Ледве просочувалася через піски вода з джерела.

Колись широка, як море, ріка, що розпирала круті береги, далеко відійшла від них, журливо перестрибувала по кремінцях і тихо рокотала, ніби плакала за минулим.

Того плачу не чули вже високі небеса. Той плач не доходив уже і до моря далекого, бо вже сама ріка губилася десь на путі в піскових кучугурах.

Моїм предкам, що стратили шлях у широкі світи, впала на серце туга. Їм стало важко.

Потроху забували про високу блакить, про ясні зорі, про небесні глаголи. Переорали широку долину, по якій колись текла ріка, покидали в землю зерна. Щоб овочі не всихали, покопали від умираючої ріки канави, розібрали воду на свої поля й городи.

Ходили, понуривши чоло, одно – рилися в неродючій землі, поробилися дикими, як звірі. Широке корито колись великої ріки зеленіло городами. По всій долині посіялись убогі хатки.

Тут було темно, бо нависали обдерті гори, удень руді, а вночі чорні. І вже на їх верхах не спочивала весняна хмара, і теплі роси не падали на спраглу землю. Сюди не долітали небесні глаголи, ніхто тут не знав будучого, забув про минуле… всі призабули, що колись вони жили на веселих верховинах, у раю земному, а тут, у низині, текла велика й могутня ріка. Тепер мої предки копалися у своїх городах. Метушилися на дрібненьких клаптиках власної землі, терпіли від голоду, хворіли від тяжкої праці, погибали від пошестей. Їм було важко, бо не чули небесних глаголів, напоювали зачерствіле серце лютістю проти брата свого. Звідусіль були вони стиснені високими горами, і погляд упирався в навислі над головами чорні скелі. Очі ніколи не спочивали на широкому обрії, від того боліли. Забули мої предки про широкі світи, не бачили, коли й де сходить сонце. Копалися в землі, мов кроти, ніколи не дивилися на світле небо, бо коли їм наставав ясний день, то сонце стояло в зеніті і проміння його сліпило побляклі очі. Не знали чаруючої безлічі зір, бо бачили лише клаптик неба, немов із колодязя… А там, на пустинних верховинах, розстилався широкий обрій і щоранку сходило вабливе сонце…

Так минали століття…

І сталося одного дня… Коли сонце стояло в зеніті, пекло нестерпуче, коли ніхто не смів глянути своїми підсліпуватими очима на світле небо, нагло налетіла страшна, як смерть, хмара, повисла над замуленим джерелом. Така чорна, що під нею панувала нічна темрява. Велика – збурений вихор не міг розігнати її. Густа – опиралася бурі, як і кам’яна башта. Хотіла упасти ливним дощем на пересохлу долину, на розпечені сонцем гірські скелі.

Розлючений вітер не міг ані підняти її в небеса, ні розвіяти туманом по долині. Тільки із скаженою силою вертів на одному місці, наче стовп куряви. Немов хуртовина, завивала й крутилася над джерелом хмара. Шуміла, як праліс у бурю, ревла, ніби море у негоду… І раптом сей страшний тайфун цілим своїм тілом упав на засипане пісками джерело. Струсилася й застогнала долина. Мов електричність, пробіг по ній підземний гук і вдарив у кожне живе серце. Усі жахнулися, зачувши неминучу загибель.

А сонце стояло в зеніті, пекло нестерпуче, і ніхто не смів глянути на світле небо. З шумом ринула вода в долину бурхливим морем. Ринула в долину потопом. Враз залила городи, враз заховала хати. Усе живе, що встигло лише схаменутися, бігло з перестраху куди очі, падало, захлипувалося, уносилося непереможною водою… Усе живе дерлося на круті береги, на гори шпилясті, вище й вище, аж на самі верховини…

Умираюча ріка віджила. Прибувала, наче вулканічна лава, зростала так, що вмент уся долина з селами й містами була під водою. Вода ринула й бушувала, зносила все на своїй путі, заливала, грала, виблискувала на сонці. Вода ринула й блискотіла, прочищала тисячоліттями замулене своє корито, досягала підніжжя гір, гнала до моря хати, каміння й скелі. Вода виносила трупи моїх предків, що поселились у долині… Коли ріка, велика й могутня, повна краси й величі, дійшла до моря, вся долина була повна водою, як у давні часи.

Другого дня сонце знову грало в широких водах, а місяць зачудований довго стояв непорушно серед високого неба – усе дивився в безоднє озеро, що об’явилося там, де обидва пасма гір сходяться.