Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 52

Вона побачила світ в студії римського скульптора. В ту мить, коли артист скінчив свою працю, ластівки ще веселіше защебетали під стріхою. Соняшний промінь прорвався крізь міцно сплетені виноградні листя, щоб краще придивитися до чудового твору. Всі статуї, що стояли поруч з новою, здавалися тільки штучно зробленими статуями, а ся, нова, була якась надзвичайна: хто не звертав уваги на її розкішне тіло, а дивився у вічі, той бачив у сих глибоких мармурових очах якесь невимовне бажання і сум.

Коло пишних, трохи одкритих уст залягла тінь, яка нагадувала гіркий усміх. Ще хвилина й, здавалося, що з сих глибоких мармурових очей покотяться сльози; а сі пишні уста скажуть тую думку, що примушує так журливо дивитися.

Артист сам не розумів, відкіля взявся сей гіркий усміх в очах. Він стояв перед статуєю цілими годинами і дивився, пильно дивився. Він на все забув: і свою кохану, веселих товаришів, стареньку мати, працю, він тільки бачив її. Іноді він бігав по кімнаті, ламав руки і стогнав, мов поранений лев. Мати була проста жінка, вона не розуміла, що коїться з артистом.

– Сину, схаменися! Що се ти робиш? Чи тобі дання дано? Чи хтось зирнув на тебе поганим оком? Чому ти не продав учора німцеві сю статую? Невже ти сподіваєшся, що знайдеться другий такий дурень та дасть такі скажені гроші? Такого покупця чекають довго. Се нам, як нахідка, а ти її впустив. Коли б оце на мене, те я б…

– Мамо, ради Господа Бога, ради святого Павла, не продавайте її без мене, поки я…

– Поки не впустиш багатого покупця?

– Поки я не зрозумію, чого вона хоче.

Він блиснув чорними очима і зблід, як мармур, з якого робив свої статуї.

Мати з жахом глянула на сина, одступила од нього, та почала хрестити і читати тремтячим голосом молитву. Потім бігала щодня до знайомого патера, що приходив і читав поважно: «Vade retro satanas!» і клав пухкі руки на чорну кучеряву голову, що була гаряча, як жерло вулкана. І ніщо не запомагало: ні молитви, ні хрести, ні лікарі. Мати повірила ще більше в силу сатани, і зненавиділа статую, через яку гинув її син, Про те продати її вона боялася, бо син бентежився страшенно, коли стара умовляла його продати статую. Панна Маручія, з якою він мав одружитися, думала своє: «Він мене розлюбив».

– Він мене розлюбив і хоче зламати своє слово, – казала дівчина, плачучи.

– Іди, серце, поговори з ним. Може він одумається, – казала мати.

Маручія увійшла в студію. Артист сидів на стільці, зціпивши руки, і наче молився на статую.

– Се я… Я, Маручія. Твоя Маручія. Хіба ти не радий, що я прийшла? О, краще вбий, заріж, задави мене зараз, тільки не дивись на мене таким недбалим поглядом. Се мені гірш ножа. Ну, скажи ж любий, коханий, що-небудь! Я знаю, ти мене не любиш, – вона сказала се і прислухувалася, чекала, бажала якнайшвидше почути одповідь: «Я слабую, але люблю тебе щиро», – от що вона сподівалася почути. Він мовчав.

Вона впилася в його бліде обличчя чорними очима, мов цвяхами, і вони блиснули злим вогнем, червоні губи скривилися, і вона зареготала.

– Ти мене дуриш. Не вірю, не вірю. Ніякої в тебе хвороби нема. Ти мене розлюбив, обдурив. Мабуть другу закохав? Але кажи, кажи. Що ти – німий? Се ж глум! З тобою говорять, а ти не зводиш очей з цієї проклятої статуї. Дак цілуй її і кохай, коли продав душу сатані, а я навіть за гріх личу з тобою і знатися.

Маручія ляпнула дверима так, що аж шибки задзвеніли і, мов буря, полетіла додому.

Артист раптом підвівся зі стільця й заметушився по кімнаті.

– Що вона сказала? Кохай її. Хіба ж я її не кохаю, як душу? Благаю тебе! – обернувся він до статуї. – Промов до мене хоч одно слово. Я знаю, ти жива. Се ти навмисно мовчиш, щоб мене дратувати.

Він цілував її мармурові холодні уста, але вони тільки гірко всміхалися і були холодні, холодні.

– Ти висушила моє серце, отруїла мізок, одібрала силу. Я все, що мав, поклав в тебе. Я бажаю од тебе нагороди. Скажи ж мені, чого ти хочеш ще від мене? Що я повинен робити? Ти незадоволена? – На хвилину йому здавалося, що уста заворушилися, затремтіли, стали теплішими, але ні. – Пам’ятай, що я, я твій творець. Не пишайся! Не гордуй!.. Ти глузуєш з мене? Але що б ти була без мене? Коли б не моя, воля ти і досі була б шматком мертвого мармуру. Я дав тобі більш, ніж треба було дати статуї і ти… ти зробилася моїм катом… моєю мукою… Хіба твір може бути вищим свого творця? А-а… дак будь же ти «ніщо!» – він наче зрадів, що пригадав таке слово і з реготом побіг в другу кімнату, схопив величезний молоток і хотів розтрощити статуї голову, але почув, що його хтось схопив ззаду так міцно, що молоток загримів додолу.

Артиста зв’язали, не вважаючи на те, що він ревів, стогнав, кляв когось, силився порвати пута; вони врізалися в його руки, але він не чув фізичного болю: в нього тільки боліла душа.

Дали він стих, мов мала дитина і навіть не питав, куди його везуть. Там, де він потім жив, не було ніяких статуй: тільки чотири білі стіни. Іноді його випускали з маленької кімнати у велику, де маячилися якісь постаті в однаковій одежі і щось безу-пину говорили, говорили. Він не розумів їх річей: іноді наче прокидався від сну, мов щось пригадував і казав поважно: «Я не Пігмаліон, але він колись прийде, прийде». Люди, які метушилися коло нього, дивилися на двері і кожного нового пожильця звали Пігмаліоном.

Незабаром артистова мати продала статую, через яку загинув її син, одному скульпторові; він думав взяти за неї великі гроші, тільки попереду хотів зробити зі статуї копію, бо вона йому страшенно подобалася. Він почав пильно працювати, але коли скінчив свою працю та почав придивлятися до копії і оригіналу, то зараз побачив, що була велика різниця між сим твором і копією. Хоч статуя була похожа риса в рису. Для профана вона була б добра, але в артиста були другі очі; він бачив, що їй чогось бракує,

Він збентежився і почав задумуватися. В душі його було таке спочуття, наче він щось загубив – та не може знайти. Щось забув, якусь головну річ, та не може пригадати. Щось гризло його, точило мозок, не давало вільно дихати. В нього була натура метелика. Обличчя рожеве; очі блакитні, веселі. Язик гострий; сміх дитячий, безжурний. З того часу як в його студії поставлено нову статую, ніхто не чув його жартів і співів. Між веселими товаришами він сидів, мов темна хмара; він не хмелів од міцного вина і од палких жіночих поцілунків. Щодня блукав він по римських вулицях, мов навіжений, але якась сила тягла його додому.

Він почав другу копію, але то була якась карикатура – він схопився за голову!

– Та що ж я таке? Невже всі тії, що присудили мені нагороду на вистави і тії, що завидували мені, помилилися? Або я втратив свій талан? Мов у воду впустив? Ні, натхнення повинно колись прийти. Чекаймо! – міркував артист і він чекав, поки терпець урвався. Він кляв статую і ту лиху годину, коли купив її, тільки продати ніяк не зважився.

Він пішов з Риму в Німеччину, бо сам був німець, тільки кільканадцять років жив у Римі.

– Змінити місце – се дуже добре для того, хто шукав натхнення, коли воно не приходить, – міркував артист, сидячи в потязі. Проте на нього напала така нудьга, що він не доїхав до рідного краю – повернувся в Рим у свою студію. Мовчки стояв він перед статуєю, мов пив її очима, потім сказав з запалом і нудьгою:

– Се мабуть у святого терпець урветься! Та що ти таке? Чого ти мене мучиш? Ой, Господи! Се вже я починаю з нею говорити, мов з людиною. Ще один крок і я піду по стежці мого нещасного колеги. Ні, треба схаменутися. Статуя повинна тішити очі красою свого пишного тіла, гармонією гарних рис, а не робитися мукою для людей. Я таки зберу всі фізичні і моральні сили і переборю тебе. Скину се ярмо, що мене душить, гнітить, не дає спокійно жити. Побачим, хто кого. Хіба ж не можна почати якусь іншу працю? Добре, гаразд!

Артист почав мугикати якусь пісню і взявся до роботи. Надія і радощі блиснули на мент блискавкою і згасли; руки без сили, мимоволі, опустилися, струмент впав додолу; над вухом наче шепотів чийсь журливий голос: «Ти забув, забув за мене».

Він побіг зі студії. Вернувся світом. Повалився мов сніп на ліжко і заснув, мов убитий. І так минуло багато днів. Іноді артист питав себе:

– Чи не позбавити собі життя?

Колись увійшов до нього приятель, що повернувся з Німеччини, та й жахнувсь.

– Германе, що се з тобою скоїлося? Мабуть, знов вернулася малярія, яку ти схопив торік, блукаючи на рисовому полі?

– Ні, – одказав артист приятелеві і схилив голову.

– Чого ж се ти так важко зітхаєш? Може, закохався в якусь принчипесу?

– Та ні бо, ні! Дай мені покій!

– Втратив гроші чи що? Програвся в карти? Та ну-бо говори швидше, бо я поганий угадько. Не хочеш говорити зо мною по щирості, як з давнім приятелем, та хоч покажи мені твої нові твори.

Сі звичайні речі, наче голкою, шпильнули артиста в серце.

– Ось дивися, – показав він на нову копію.

– Яке розкішне тіло! В тебе була натурщиця якась надзвичайна красуня.

– Ось вона, – казав артист.

– О-о! Нащо ж ти їй ховаєш під рядном? Красуня на диво! Але се не твій твір. Де ти його здобув?

Артист почав розказувати, в кого він купив статую і що скоїлося з її творцем.

– Гм, але і копія неабияка. Ти візьмеш за неї багато грошей.

«Неабияка. Багато грошей. Без ножа він мене ріже, – міркував артист, збентежено ходячи по кімнаті. – Моя копія неабияка. Я сам се добре знаю. Хіба ж се те, чого бажає кожний артист?! Неабияка! Та се ж образа. Се глум!»

– Та невже ж ти образився? Завіряю тебе, друже, що в мене й на думці сього не було. Навпаки…

– Не говори мені більш нічого! Ти мене тепер не зрозумієш. Ти напевне думаєш, що се погана заздрість точе мені душу. Ні, ні! Се щось інше. Зараз я не можу тобі уявити, що робиться в моїй душі. Іноді мені хочеться розбити голову об сей холодний мармур. Лихі думки здіймаються в голові, мозок горить, болить. Мені здається, що доля навмисно задала мені якусь мудру загадку і я не в сили, не здолаю її розгадати і ніхто в світі мені не запоможе, бо од моєї хвороби нема ліків.

– Як то нема? – спитав здивовано приятель. – Треба гоїти нерви перш усього, бо вони, я бачу, в тебе дуже втомились. Ти, мабуть, багато працював?

– Нерви, нерви! Все тепер складають на нерви, – одказав артист прикро, і знов заметлявся по хати.

– Коли ся статуя тобі так бентежить нерви, бо, мабуть, нагадує про божевілля твого колеги, то я тобі раджу її продати.

– Тоді я залишу все і, може, піду шукати її по всьому світові, або з глузду зійду.

Приятель розвів руками і не знаходив таких речей, які заспокоїли б нещасного артиста.

Минуло кільканадцять днів, приятель одібрав листа од артиста. Він писав: «Мабуть, справді божевілля заразна хвороба. Я слабую. Зайди до мене на час»…

Коли приятель увійшов у кімнату та побачив артиста, що лежав з закритими очима на канапі, то йому здавалося, що він баче мертвяка. Коли він поворушився, одкрив очі та спитав жахливо: – Хто се? – приятель одповів:

– Се я, я. Не лякайся. Чого се ти лежиш в темряві?

Артист раптом підвівся з ліжка і сів.

– Запалить світло чи що? Де сірники? Ось у мене в кишені є. – Приятель запалив лямпу і почав пильно придивлятися до артиста.

– Я не міг поворушитися. Спасибі, що прийшов. Жодна душа не хотіла мене одвідати. Добрі приятелі! Люди люблять тільки веселих; вони втікають од таких, як я. Осе зараз мені здавалося, що мене живого поклали в домовину…

– Годі, годі! Я й слухати не хочу. Ти сам казна-що вигадуєш, аби себе дратувати. Я так міркую, що тобі б варто було одружитися. Іншим погано жити в самоті. Молода жінка защебетала б, мов пташка, звеселила б твою хату, ти б забув і думати про се.

– Коли б я їй розказав, що робиться зо мною, то вона б або втекла од мене, або не зрозуміла мене, що було б для мене гірше лихої хвороби… Ти знаєш, я вже почав боятися її.

– Кого? – спитав здивовано гість. Артист мовчки показань на статую. – Що ти верзеш?!

– Сьогодні вночі я не спав і навіть не затуляв очей, вона стояла у місячному сяйві. Я силував себе не дивитися в сей бік. Я навмисно дивився на стелю, на тіні та на срібні мережки, що змалював місячний промінь. Щось наче штовхало мене, тягло в сей бік, мов хтось шепотів над вухом: «Подивись!» Я глянув на статую і захолов. Вона силилась заговорити; ворушила устами; білі груди здіймалися і очі так дивилися на мене, так дивилися, наче благали: «Запоможи!»

– Мама мія! Який страшний сон!

– Що сон і що не сон я тепер не можу розібрати. Але мені страшно. Я боюся таких снів. На милость Бога! Зостанься сю ніч зо мною.

Приятелі, пробалакавши до ранку, заснули мов убиті, і не бачили ніяких снів…

– Я зараз познайомився з одним форестьєром4. Здається, багатий російський меценат. Я йому казав за твою статую; він страшенно зацікавився нею. Завтра він напевне до тебе зайде. Покинь свої примхи та продай її. На біса вона тобі здалася, коли ти бентежиш собі нерви, псуєш здоров’я, губиш талант через якусь химерну думку, що нагадує тобі ося мара. Ні, так не варто робити! Тобі зараз треба переїхати в друге помешкання. І ти тоді тільки одужаєш та забудеш її, мов непевний сон.

Приятель прикро покосився на статую, що блищала під соняшним променем чудовим мармуровим тілом. Довго він умовляв артиста; він тільки зітхав і журливо хитав головою.

Коли прийшов багатий російський пан, то артист вже не мав сили змагатися і корився, мов мала дитина. Приятель незабаром перевіз його в друге помешкання! Він і на те згодився. Йому хотілося спати й спати, бо мозок його бажав покою. Одного ранку слабий артист прокинувся і почув, що до нього вернулися втрачені сила й здоров’я і він знов зробився веселим, безжурним Германом з рожевими щоками та іскрявими очима. В його студії статуї росли, мов опеньки в дощ, але він ніколи не зазнав тієї непевної муки сумління, незадоволення і туги, що колись гнітила його та примушувала питати не тільки в других, а навіть в себе: «чого бракує сьому творові?»

Тим часом статую з журливими очима та гірким усміхом запакували, мов єгипетську мумію і повезли на схід сонця в чужу далеку холодну країну. Проте там панувала весна, вона йшла поважними, сміливими кроками. За нею тяглося юрба за юрбою веселе різноголосе, співуче птаство. Мов чорні човники, ластівки плили в голубому повітрі; за ними линули журавлі, довгоногі чорногузи, дикі гуси. Бажані гості, весняні мандрівці. Перед сією гучною веселою юрбою схилялися кучеряві верби, хитаючи золотими сережками. В повітрі і в воді, на землі і під землею заворушилося живе створіння і поєдналося в одному безупинному, гострому бажанні: «життя, сонця, щастя!» Сі три головні ноти лунали скрізь і розлягалися навколо…

В тому місті, де жив багатий пан, що купив статую, пішла чутка, що він житиме сей рік в своєму палаці. Ся розкішна будівля панувала над усім містом. А там, де був тепер великий сад, був колись густий ліс, де ревіли хижі звірі. Од сього лісу зосталося тільки небагато дерев: кільканадцять сосон, ялин, та два міцних дуба, що вирізнялися своїми міцними жиловастими гілками та темно-зеленими кучерявими шапками; купа білих, тоненьких березок нагадувала русалок, що розпустили до самого долу довге зелене волосся. Далі простяглася липова алея, яку вже насадили людські руки. Там в холодку дзвеніли комарі та чогось товклися на одному місці. Невідомо, що вони так робили? Чи співали вдячні гімни матері природі за те, що вона 'їх так добре зробила, чи розмовляли про свої комарині справи, не слухаючи соловейка, що тьохкав на весь садок і заливався дрібною треллю.

Перед величним будинком стояла купа тропічних дерев, посередині запашного килиму з різнобарвних квітів бринів фонтан; поруч з ним стояла статуя, що привезена з-за кордону. Її мармурове розкішне тіло гарно малювалося на зеленому ґрунті; журливі мармурові очі дивилися на старий кипарис, що гілками торкався до чавунного, дірчатого тину. На великих воротях було надруковано великими золотими літерами: «Вход посторонним воспрещается».

Горобці, що купалися в фонтані, підставляючи свої крилята під дрібний дощик, потім сідали на мармурові плечі та, обтрушуючись, цвірінькали про новину, що недавно уявилася в садку. Попереду вони боялися статуй, бо думали, що то людина, а далі стали смілішими, бо побачили, що вона стоїть нерухомо і не гримає на їх, не плеще в долоні, як стара клюшниця, за якою завжди чвалав старий рудий кіт з одгризеним вухом, що нападав нагло тільки на молоденьких горобців, які ще не вміли добре питати, а коли бачив юрбу пташок, то тільки прижмурював зелені очі та облизувався.

– Я сих проклятих горобців колись усіх перестріляю, – казав прикро садовник. – Бач, як запаскудили статую! – він почав поливати її з поливальниці. – Не знав пан, куди гроші кидати, – казав він до старої клюшниці, що тяглася по доріжці зі своїм рудим котом та дуже неприхильно позирала на статую підсліпуватими очицями.

– Шпиг, шпиг, шпиг! – зацвірінькали горобці, пурхнули вбік і посідали рядком на тин, повертаючи туди-сюди головки.

– Не буде з цього добра! Скільки живу на світі, не чула й не бачила…

– Шпиг, шпиг, шпиг! – ще голосніше защебетали пташки.

Клюшниця плюнула в той бік, де стояла статуя і почвалала далі. Про стару казали люди, що де її не посій, то вона вродиться. Вона личила за святий обов’язок щовечора докладати панові про все що діється в місті. Пан любив слухати її гострі речі, не питаючи, що правда і що раптом вродилося в її голові…

Незабаром до пана наїхало багато гостей; він хвалився закордонною новиною. Було багато таких, що нічого не тямили, але хвалили статую тільки за тим, щоб догодити панові. Були й такі, що завидували йому, тільки не через те, що він мав таку штучну, надзвичайну статую, а що міг кидати великі гроші на свої примхи. За дірчастим тином на вулиці зібралася купа людей, яким було заборонено входити в садок.

Одні судили пана за те, що дав великі гроші за таку нікчемну річ; другі за те, що вона гола; треті стояли мовчки та дивилися на статую такими очима, які ще гірш паскудили її тіло, ніж юрби горобців. А статуя дивилася своїми журливими очима кудись вгору, трохи схиливши набік голову, наче до чогось прислухаючись. Над нею схилявся сумний кипарис з жорсткими гілками, мов хотів затулити її од ганебних речей та од поганих поглядів.

Був пекучий південь. На вулиці тихо. Чутно було тільки як бринить фонтан та пурхають горобці. Вгоди-ряди затупотять коні; проїде коляса, здіймаючи пил, що довго стоїть в повітрі золотим туманом і знов усе наче засинає. Дерева не ворушаться, квіти стоять, схиливши головки і наче сховали кудись далеко свої пахощі. Серед тиші раптом щось загомоніло: то бігли діти, тупаючи босими ногами. Один білявий хлопець, що їхав на ломаці та поганяв свою химерну коняку лозиною, спинався перед тином і здивовано дивився на статую. Другий, старший хлопець, держав у руці чималу каменюку, побачив горобця, що сидів на мармуровому плечі статуї та чистив дзьобом пір’я, прижмурив око і хотів влучити в статую, але не попав; камінь плюхнув у фонтан, далеко розкидаючи водяні краплі. Хлопцям подобалася та гра і вони зібрали камінці і кидали по черзі в статую.

– Що ви робите, варвари?! – гримнув на них худенькій пан в золотих окулярах.

– Гей, хто там є?! – він постукав у ворота. З воріт вийшов сонний сторож, недбало зирнув на вулицю і сказав хрипким, лінивим голосом до дітей:

– Ось гедьте! Чого се ви сюди поналазили?!

Діти покидали камінці і затупотіли далі. Пан почав збирати книжки, що спересердя впустив додолу, обтер з них пил і увійшов у ворота. Се був письменник і мав дозвіл брати книжки в бібліотеці: він ходив ні на що не дивлячись, завжди схиливши голову. Може, й на сей раз він не замітив би новини в садку, коли б його не вразило те, що думали скоїти діти. Він спинився перед статуєю і сказав:

– О, се моя, моя думка. Коли б я був артистом, то зробив би таку статую та назвав би її: «Муки натхнення! – Він прочитав ймення того італійського артиста, що зробив статую. – Як чудно і приємно думати, що якась незнайома для мене людина, з якою я, може, ніколи не побачуся, наче вгадала мою думку і чужа душа поєдналася з моєю і стала вмить рідною й близькою для мене. Вітаю ж тебе, мій далекій і близькій брате! Прийми моє щире вітання й шанобу.

Письменник поцілував статую в пишні, трохи одкриті уста і одскочив, мов ужалений: вони були теплі і наче затремтіли од поцілунка.

– Мабуть, сонце напекло їх за день? – міркував письменник, подивився ще раз на статую: на мармурових очах блищали дві краплі, потім тихенько покотилися на щоки; сонце одбивалося на них рожевим кольором. Письменнику здавалося, що перед ним стоїть жива людина та плаче. Се його дуже вразило. Більш він не приходив у садок, бо кудись виїхав на чужину. Потім по світу пішла чутка, що він написав великий твір, але сю книгу читала і розуміла невеличка купа людей, ті, кому було заборонено входити в садок, навіть про сю книжку і не чули.

Сторож одного вечора почув, що хтось тяжко зітхає з того кутка, де стояла статуя. Він пішов та прислухався. Там нікого не було, він думав, що то пугач сховався десь в гілках, але ні, пугач так не стогне і не зітхає; се був людській стогін. Скінчилося на тім, що сторож почав ховатися на ніч у хату.

Сторож не помилився – се був людський стогін. З тієї хвилини, коли письменник поцілував статую в пишні уста, вона почула, як б’ється в неї живе, людське серце, бажання й думки прокидаються і киплять в голові. Вона почула, як музично бринить фонтан, як гарно і весело співають легкокрилі пташки в гущині дерев: як солодко пахнуть пишні червоні троянди і, на своє лихо почула всі ті ганебні глумливі речі і зрозуміла наглі погані погляди тих очей, що дивилися на її тіло крізь дірчастий тин. Вона просила сонечко швидше сховатися; благала ніч закутати її своєю темною ковдрою. Вона зненавиділа своє пишне мармурове тіло. Вдень їй страшно було подати ознаку, що вона жива; їй здавалося, що ті, що глузували з неї за тином, поламають його на шмаття, увірвуться в садок і почнуть кидати в неї каменюками.

Їй дуже хотілося почути свій голос, але вона боялася голосно заговорити, щоб не збентежити людей.

– Я жива, жива! Де ж той, що оживив мене? Чом не йде скінчити свою працю? За що я довіку повинна стояти на сьому мармуровому п’єдесталі? Дайте мені волю! Бажаний, чом ти не йдеш? Нащо оживив та покинув мене на глум, на поталу людей? І вдень, і вночі чекаю тебе, зову, благаю. Відкіля, з якого боку тебе визирати? – благала статуя, здіймаючи мармурові руки, і гіркі, безнадійні сльози котилися з очей.

Повіяло осіннім холодком, посипалося листя з дерев і вкрило доріжки різно-фарбним мережаним килимом. Умовк веселий, балакливий фонтан. Ластівки і журавлі знов поплили в блакитному повітрі на вирій – тільки статуя, мов сиротина, стояла на своєму п’єдесталі коло старого кипариса. Холодний місяць дивився на неї з високості недбалим поглядом. Осінній вітер налітав нагло і ревів, мов хижий звір, наче сердився, що статуя не схиляється перед ним та стоїть нерухомо, бо не хоче йому коритися. Далі, втомившися нерівною марною боротьбою, він стихав, кудись ховався, і в садку панувала тиша. Серед сієї мертвої тиші почувавсь стогін і зітхання.

– Скільки живу в світі, ніколи не бачив, щоб зітхання та сльози комусь за-помогали, – почувся старечий, прихильний голос з того боку, де стояв гіллястий кипарис. – Мені навіть ніяково на тебе дивиться, бо я не знаю чим тобі запомогти.

– Хто ти такий? – спитала здивовано статуя.

– Твій сусід – старий кипарис. Хіба ж ти досі мене не знаєш? Ех, донечко, не в пору ти ожила. А, може, і в пору? Може, прийшла і твоя година?

Кипарис захитав гілками.

– На що він мене оживив і покинув? Коли б він хотів, я б зійшла зі свого п’єдесталу і зазнала б те, що треба знати кожній людині.

– Та хіба ж ти людина? Ти гарна мармурова статуя, яка повинна своїм пишним тілом бавити людей.

– Не глузуйте з мене, дідусю!

– Хе-хе! Яка ти цікава! Під моїми гілками частенько розмовляли письменники, то я дещо од них перейняв. Були колись в людей пророки – темні люди їх били камінням. Були і такі, що личилися вченими та розумними і навіть пишалися своїм розумом і, мабуть, од великого розуму здіймали таке питання: чи є в жінок душа? Се було давно, але на великий жаль було колись, а ти, мармурова статуя, бажаєш бути людиною. Хочеш волі. Хочеш свої мармурові ноженята одірвати од п’єдесталу, куди тебе поставила чужа воля і сила.

– Але нащо ж такі бажання ожили в моєму серці, в моєму розумі? Мене жахає страшенно непевна, навісна думка: що я знову скаменію навіки.

– Чекай та сподівайся, то й не скаменієш. Мені здається, що люди через те не досягають своєї мети, що не вміють, або не мають сили гостро, безупинно бажати, а ти, здається, не така. Ти таки візьмеш своє.

Ох, не даєш ти мені старому спокійно спати вночі! Дивися! Мої гілки вже почали жовкнути. Незабаром засохне і мій стовбур. Прийдуть люди і гострою сокирою порубають його та кинуть в піч, а на моє місце посадять молоденьке дерево, і я певен, що воно швидше мене ростиме і краще розів’є своє верховіття, проте, я не сумую. Чекаю спокійно сієї години і ти чекай своєї; пильно, безупинно чекай і досягнеш своєї мети. Кажуть, є статуї і є копії з статуй, є люди і копії з людей і навіть копій з копій, а далі якісь тіні. Я вірю, що прийде така година, що всі поміняються думками, зіллються в одному бажанню. І не буде копій та тіней, а будуть тільки справжні люди, які зрозуміють велике слово: «Ідеал».

Статуя слухала пильно. Вмить, наче якась нова думка блиснула в її очах; вона зібрала усі свої сили і тихо, поважно зійшла з п’єдесталу, обережно ступаючи на доріжку та озираючись навколо.

– Куди ти? – гукнув старий кипарис.

Вона мовчки показала білою рукою на тин. Старий кипарис захитав гілками наче щось пригадав і тихо, тихо промовив: «Іди!»

Вона йшла серед мертвої тиші, чутно було тільки, як шелестить сухе листя в неї під ногами; вона знала, що воно сухе, мертве і ніщо вже не дасть йому життя, а в неї жила кипуча, гаряча душа, що рвалась далі, далі. З кожним кроком вона йшла все швидше й сміливіше і зникла в білому тумані.

На краєвиді змалювалася червона смуга: то прокидалося від сну ясне сонечко.