Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 45

Не знав земних турбот…

Кохався в науках і жив для того, щоб зрозуміти причину світобудови і ціль буття.

Далеко від гамору людського зарився в наукові досліди, шукаючи розрішення тих космічних та біологічних законів, що через усе життя непокоїли йому допитливу душу…

При допомозі мудрого приладдя та пристроїв вивчав далекі живі й завмерлі світи, дробив живі й мертві тіла на атоми, схоплював процес зародження крови у безкровному, слідкував за розвоєм кров’яної мікроскопічної цятки, що перетворювалася в пульсацію майбутнього серця, що ростило на його очах новий організм.

Вивчав закони спадкоємності і ту непереможну творчу силу, що з двох мікроскопічних клітинок вирощує гіганта і різьбить породи живих істот у природі.

Матерію неорганічну переводить в органічну, органічну в організовану. Живе мертвив, мертве воскрешав.

Між людьми був як Бог, великий і творчий…

І чим далі поглублявся в сі досліди, тим ширше ставало для нього поле невідомого, таємного.

І не бачив кінця невідомому, таємному.

Іноді здавалося, що ще одну тайну треба зрозуміти, одну лиш одкрити і тоді все життя, з усім, що єсть у ньому і поза ним на всіх безмежних космічних просторах, стане для нього ясне як математична формула.

Схоплював сю тайну… а за нею повставала нова безодня невідомого…

І ось тяжко занедужав…

Хоч і старий, та кріпкий тілом і розумом лежав у непритомній гарячці на постелі, а біля його ліжка стояв лікар у задумі й помічники мудрого, чужі йому люди, і ждали сумного кінця…

Дужий ще організм напружував усі свої сили в нерівній боротьбі зо смертю і в забутті покликав:

– Хто ти, що не даєш людині змоги підняти завісу світобудови? Хто ти, що раптово відбираєш так коротке життя і саме тоді, коли людина дійде до межі, що за нею захована тайна? Чи тебе не можна перемогти? Зробити тайну буття ясною, як книга?

Ти боїшся того! Ти глузуєш із безсилля людини! Як злодій уночі підглядаєш за нею і береш у неї життя саме в той час, коли вона тебе поборює.

А я оповістив тобі війну! Я хочу тебе побороти! Я вже підняв краєчок завіси твоєї тайної Сили! Я її одкрию і буду безсмертним.

Я ще не хочу вмирати! Хочу жити, хочу почувати, що я живий, що всі мої мислі, мої найдорожчі скарби – тут, при мені!.. Хочу жити вічно без кінця…

Навкруги ліжка з сумом стояли його помічники, чужі йому люди з жахом слухали і ждали кінця.

І ось у безсиллі затих при них, заспокоївся, закрив очі, як до сну, і так лежав нерухомо.

Тоді став біля нього білий янгол і сказав так:

– Твоя жага безмірна до життя мене скорила. Ти будеш безсмертним… Будеш вічно жити, почувати, що ти живий, що з тобою всі твої мисли, твої найдорожчі скарби. Житимеш, докіль сам того забажаєш.

І ось стали в нього великі, гострі крила, почув себе Духом легкотілим і полетів.

Летів плавко в небесних пустелях. Зір його ловив незчисленні прекрасні світи. Оглядав їх і вибрав найкращий, що виблискує, як діамант.

Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому.

Летів довго і, як наближався до мети, – прекрасний світ усе більше й більше затьмарювався.

Велика планета. Панує півтемрява. Скрізь сірий туман. Нема ні світла, ні тіней. Нема грому, ні блискавки. Нема шуму, ні вітру. Тиша й густі сутіні. І сірий, одноманітний, важкий туман.

Летів рівно, як стріла, понад тихими водами, що помірно й тяжко ледве-ледве колихалися без плеску.

Плавко летів через гори високі, сірі й безплідні.

Межи скелями стрімкими летів зикзаками.

Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому, та ніяк не міг згадати нічого, навіть свого попереднього життя, або імені свого.

Увесь час напружувався хоч що-небудь пригадати. Почував, що аби одне щось ізгадати, так зараз же все стане йому в пам’яті.

І не міг.

Нудьга, гнітюча нудьга охоплювала його душу.

У сьому тепер для нього було все завдання, уся ціль його життя. Тут темрява була непроглядна. І коли вдивлявся і нічого не бачив – жах, страшний жах опановував його душею.

Надмірне напруження зору дратувало все його єство, до болю гнітило.

Летів у тумані, низько біля самої поверхні, бо як підіймався вище, і планета ховалася в сірому тумані – нудьга давила його.

Тоді знову кидався вниз.

І вже прикутий до поверхні очима, як місяць до землі, летів рівно і плавко.

Ловив ухом звуки і не чув нічого, шукав чогось очима і не знаходив.

Так стократ облетів навкруги безмежно велику планету у всіх напрямках без дороги, без мети. І коли в сотий раз пролітав над одним і тим же місцем, – щось знайоме, щось знане на момент один переходило йому через голову і зараз же зникало безслідно.

Прикутий очима до поверхні, як ліхтар на щоглі корабельній, з тугою летів рівно і плавко.

А коли підіймався вище і губився в сірому тумані, – жах гнітючий охоплював йому душу.

І так проминули тисячоліття, а він усе летів. І ось пролітає над тихими водами. Із сутіней перед ним устає висока гора, що нависла великим дахом.

Плавко залетів під той дах і опинився в печері довгій, як шлях, рівній, як тунель.

Тут була темрява непроглядна.

Летів рівно, як стріла, а коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння. Коли збочував, – черкався довгими крилами об стіни.

В кінці печери впав і лежав без руху… Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому, та ні одної з них не міг уловити, втілити.

Так лежав у темряві з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.

А коли розплющував очі, – знову нудьга починала гнітити його.

А коли заплющував очі, – заспокоювався і тоді біль тупий поволі-волі притихав.

І тільки туга гнітила його.

І так лежав без руху, без думки, без почувань.

І коли вилетів з печери, – одкрив очі і знову побачив сірий одноманітний туман, тихі води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сірі гори й стрімкі скелі.

Почував, що він живий…

Так без мети, без пам’яті того, що перед ним і за ним, блукав по безмежно великій планеті і ось знову залетів у печеру.

На момент блиснула іскра свідомості, що се вже було, і враз погасла безслідно.

Летів рівно і плавко, коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння, як збочував – черкав крилами об стіни.

Почував, що минають століття, що він живе і житиме вічно, що він безсмертний.

Почував, що він живий, що всі його мисли тут, при ньому, та ні одної з них не міг покликати до свідомості.

Лежав із невимовною тугою в душі, що переходила в біль тупий і гнітючий.

Почував, що вже не скинути з себе сього гніту, не пригадати, не вловити ані найменшої мисли.

А коли він заплющував очі, біль тупий поволі-волі зникав, і тоді він лежав нерухомо, як труп.

Не почував ні болю, ні туги; ні голоду, ні снаги; ні тепла, ні холоду.

Усе єство його прагнуло лиш одного – спокою.

Повного небуття.

Так лежав довгі тисячоліття…

А коли відкрив очі і глянув у далину – схопився, розправив крила.

Побачив, що здалека, в пащу печери заглядає тьмяне світло.

Біля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднілася ледве помітна смуга сірого світла, і те світло так гостро його вразило, що враз дійшло до свідомості, і він несподівано для себе скрикнув:

– Світло!

І тут згадав про світ білий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все…

Як вихор ринувся з печери назустріч світлу.

І тут прокинувся від сну.

Жах стояв в його широко розкритих очах.

Лежав у ліжку і почував іще тупий біль свого безсмертя. Увесь тремтів, і холодний піт котився з його чола. Поволі-волі заспокоївся.

Тоді радість, невимовна радість, що то він не єсть безсмертний, переповнила йому душу.

Тіло, в якому догоряло останнє життя, мліло від щасливого почування, що пережиті тисячоліття були лиш коротким сном.

Навкруги стояли його помічники, чужі йому люди, і дожидали кінця.

Тут побачив знову білого янголя і навіки склепив очі.

Тиха, радісна усмішка лягла на прекрасне старече чоло…