Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 53

Прийшла весна. Сонце простягло золоті струни між гілками дерев. Вітрець дмухав стиха і вони бриніли й одгукувалися: в полі, в лісі, в небі, зливаючись в один гучний, чарівний акорд.

Жайворонки упилися солодкими пахощами весняних квітів, рослин та вогкої землі, і співали, співали в повітрі свої бадьорі, веселі, безсмертні пісні.

– Чарівнице, чарівнице! – щебетало дрібне птаство.

– Вона прийшла, вона прийшла! – приспівували десь журавлі.

– Швидше в поле, швидше в поле! – гукають на них дикі гуси, ластівки та шпаки.

Птахам хочеться минути те місце, де хмарою стоїть гіркий дим, що випливає з усіх димарів: неначе чиїсь велетенські чорні крила хочуть затулити небо і сонечко, і веселих пташок од людей. Птахи не бачили людей, що метушилися по вулицях великого города. Заклопотані люди не бачили пташок. Не бачив 'їх і цей, що йшов у натовпі людському нервовою ходою, зігнувшись, неначе на його молоді плечі хтось поклав занадто велику вагу. Обличчя з тонкими рисами було бліде, воно нагадувало якийсь стародавній патрет великого артиста маляра. Великі сірі очі то кидали темну блискавку, то гасли. В білявій бороді заплуталась фіялка. Він нервово тиснув довгими, блідими пальцями фіялки, що купив у хлопчика.

Трамваї з брязкотом котилися, дзвонили, спинялися, забирали людей і знов рушали далі. Автомобілі кидали вонючий дим, крякали, мов качки, і летіли, як наві-жені. Велосипеди ловко перекреслювали вулиці. Візники поганяли худих коняк; вони якось чудно мотали головами – неначе корилися долі, або дрімали, стоячи коло великих мурованих будинків також, як і потомлені візниці. Люди гомоніли, і все кудись бігло, котилося, хапалося, брязкотіло.

Він йшов, спинявся, коли що-небудь загороджувало перед ним вулицю і знов ішов, не думаючи, куди він іде. Він не питав себе: «Чому це я, як завжди, не сиджу в конторі та не підводжу рахунків. Я, бухгалтер Соромський…

Він минув контору, де навесні в нього на столі стояли білі, мов снігові зірки, проліски, потім фіялки, од яких віяло солодкими пахощами. Конвалії, що нагадували про гай та лани; бузок як ліловий оксамит звеселяв темну контору і Соромському здавалося, що він сидить у садку у рідному селі на Вкраїні, де він не був давно, давно. Колись влітку Соромський їздив з товаришами човном. Вони ловили рибу, а він приніс додому тільки білі та жовті латаття, він звав 'їх «неню фарами», бо це слово було гучне й співуче.

Соромський нікому не казав, що він любив складати вірші, але товариші звали його поетом, навіть безнадійно закоханим поетом, який не хоче нікому сказать, хто уразив його палке серце.

Позаочі його ще звали химерним чудасієм. Вірші, неначе чарівні, отрутні квіти розцвітали в його голові, поки він ішов у контору, і зникали, коли він брав свою важку книгу. Потім він навіть не міг їх пригадать. Він ніколи не списував ні своїх думок, ні віршів і через те не лічив себе за поета. Навіть страшенно б здивувався, коли б йому хтось сказав, що він справжній поет,

– Усі хапаються кудись, бо земля примушує людей напружувати усі сили, тіло, нерви, мозок, щоб догодить ненажерливому, кровожадібному деспотові: імення твоя – шлунок. І от не принеси хоч один день жертви, що ти зробиш з людським тілом, мозком, навіть і душею! – міркував Соромський, прикро дивлячись на гори усякої їжі, що були на виставах у вікнах. – Ні, в сьому для людини щось є таке образливе та прикре. І він ще зве себе царем природи! Він раб землі і кріпак свого пана шлунка. Я знаю, що з тобою змагатися не можна, але все в мене кипить, повстає проти тебе.

Соромський повернув ліворуч і увійшов у сад, де гралися діти у м’яча.

– Еге, скачи враже, як пан каже. От що… О, люди люблять тобі догоджати; вони навіть ідуть на всякі компроміси зі своєю совістю через свого душогуба. Ти підтримуєш наше тіло? Знаю, але ці щоденні жертви, що ми приносим тобі, занадто великі! Я колись зробив іспит: я дав тобі одного бублика та склянку чаю на день, на другий день – чай без бублика, на третій – порожній чай і так далі. Ти поборов мене ненажеро, але прийде час і, може, він не далеко, коли люди тебе поборять.

Він скинув бриль і поклав його на ослоні, потім схопив і почав махати ним, щоб прохолодити обличчя, йому здавалося, що воно палає, але воно було бліде, як папір. Соромський розмовляв, неначе поруч з ним сидів слухач. З людьми він не вмів говорити: починав з запалом, але як тільки бачив глумливі погляди, то зараз заплутувався, якось чудно перекручував слова і, не висловивши своїх думок, на пів-дорозі спинявся, стискав міцно тонкі губи, схиляв голову, а сірі, великі очі темнішали і гасли.

– Кумедний! Чудасія! Чого він хоче? Сказано поет, а поетам ніщо не заборонено, – казали товариші, сміючись.

– Можна марити про все, але висловлювать голосно… гм… ніяково… – додали другі.

Через те Соромський кинув звичку висловлювать перед людьми свої думки, що гнітили його душу і знайшов собі товариша, вірного і єдиного, приятеля й слухача, який його розумів, спочував і з прихильністю його слухав. Се був він сам.

Коли я був малим, то цілими годинами сидів на стільці та вирізав з паперу людців: високих, худих, товстих, малих, дітей та жінок в капелюхах і панів у брилях та шапках; в чоботях і босих. Босих було більш, бо їх не так трудно було вирізати. Потім я брав різнобарвні олівці і малював їм обличчя. Здалеку мої людці здавалися схожими один на одного, але як добре придивитись, то між ними була ріжниця: кожна паперова людина мала щось своє власне – чого у другої не було.

Я брав кожного гостя за руку і казав, увічливо показуючи на стільці: «Сідайте, панове! Чого ви хочете? В мене є гуски, качки, курчата, смажені ковбаси булки, яблука». Я ставив на стіл усю свою бутафорію в паперових полумисках та уливав бутафорський мед з паперової пляшки в паперові склянки. Мені тоді здавалося, що мої гості бенкетують, і я радів, потім мені докучала ця гра, я брав одного та одривав йому руку, другому ногу, а в третього одкручував голову, або хапав усіх в купу і м’яв у руці, потім кидав недбало під стіл і забував про них.

Уявляю собі: коли б мої паперові гості якимсь чудом почули, що в них щось тріпається всередині, щось кипить у голові, вони б почули, що вони також живі люди, як і сей, що їх вирізав і малював. Певно у них тоді була б хоч куца, хоч крива, але власна логіка. Вони б певно в мене спитали: «Нащо ти нас так довго вирізував, малював, а тепер мучиш: одриваєш нам ноги й руки, калічиш, кидаєш в якусь безодню? Яку ти мав мету? Ми не знаємо твоєї мети. Інші схилили б голови й, не думаючи, корилися; другі підвели б на мене сумні, здивовані очі і питали б мене: «Через віщо? За що? Нащо?» Діти завжди говорять: «А так».

Мої паперові люди одповідали б:

– Неможливо! Се щось страшне! Сьому нема імення. Ми жахаємось тебе. Краще не вирізуй других, бо ми знаємо, що їх чекає».

Я теж не раз питав тебе, доле: «Через віщо? За що?» Тільки ти таємно мовчиш. Моя мати, ся штучно вирізана й змальована красуня, вмерла саме тоді, коли я побачив світ. Коли мій прибитий лихом батько стояв, схиливши голову перед її холодним тілом, мій пан шлунок примусив мене голосно прохать жертви, і я кричав, поки мене задовольнили. З того часу почалося моє кріпацтво і взагалі усіх живих створінь, які вперше побачать світ. Мій дядько, талановитий молодий хлопець, прочитав у листі про несподівану смерть моєї матері, а його улюбленої сестри, схилився на стілець, як підкошена квітка і вже не підвівся з нього. Серце стиснув жаль у своїх гострих пазурах і воно навіки вмовкло. Неначе хтось дмухнув на свічку, і вона згасла, щоб ніхто вже не міг її запалити на цьому світі. Од дядька зосталися тільки листи, що він писав до моєї матері. Це були якісь імпровізації, вірші в прозі.

Моя бабуня, його мати, приїздила до нас, плакала і пильно придивлялася до мене: неначе в моїх дитячих, веселих очах шукала тих очей, що згасли навіки, коли я побачив світ.

Бабуня казали, як моя мати у побожному натхненню прокидалася вночі, падала перед образами навколішки і пильно, гаряче молилася. Мов душа її вже тоді чула, що наближалось, мов грізна хмара, щось таємне, страшне, від чого ніяке живе сотворін-ня не може втекти.

Я певен, що вона бажала жити усім серцем, усіма фібрами свого тіла й душі…

Була весна. Я сидів у садку під старезною липою на піску. Джмелі, оси, хрущі гули. На мене дивилися прихильно темно-блакитні очі з довгими віями, це була селянська жінка, що мене вигодувала й виховувала. Її звали Ганною. Мені й тепер здається, що немає в світі кращого імення, як Ганна. Я любив її над усе.

Мені Ганна казала:

– Покажи мені, як ти мене жалуєш?

Вона завжди казала жалуєш, а не любиш. Іншого слова у неї не було ні для кого. Щось солодке і тепле влилося в моє дитяче серце, я схопив її за шию і тискав рученятами та приказував:

– Ось, як я тебе жалую.

– Ой, який же ти дужий! – промовила вона, милуючись моєю дитячою щирою одповіддю.

– Це б досі й мій Данило був отакий, як ти, – додала вона й погладила своєю жорсткою, працьовитою рукою мої м’які кучері.

– А де ж твій Данило? Чому він до нас не приходить з Меласею? – питав я, сіпаючи її за руку,

– Він вмер, – одказала вона, зітхаючи.

Я допитався, що ця Ганна оддала мені усе: свої безсонні ночі, своє здоров’я, силу і ще й до того єдиного сина, якого вона породила в муках тільки, мабуть, на те, щоб він вмер. Таким робом мій шлунок украв у неї сина-робітника, а доля поклала на мої дитячі плечі три смерті. Коли б я був удвадцятеро розумніший за мого талановитого дядька, працьовитіший і корисніший за того Данила – я все ж не згоджуюся з цим і протестую! Цей протест цілими роками ріс, як болячка в моєму серці і душа моя повстала!

Він схопився з ослона й пішов нерівними ступнями по доріжці, як птах з перебитим крилом. Він ішов туди, де не було людей.

– Таємна, мудра, велика цікава загадка життя. А може, вона зовсім проста? На кожну загадку буває розгадка. Може, мені судилося її розгадати?

Тільки треба знайти кінець, вхопити тую нитку, і клубок почне розвертатись, розкручуватись, поки не прийде останній кінець, то і є розгадка. Може, він десь дуже близько і я навіть дивлюся на нього і не бачу? Не бачу зараз, а потім навмисно простягну руку і вхоплю. Тепер я, мов сліпий, тиняюся по світу і товчуся на одному місці.

Хрущ загув і полинув на липу.

– Бенкетуєте, ненажери! Потім покладете в землю своїх дітей і вони лежатимуть три роки та їстимуть всякі рослини, підточуть картоплю, коріння, знівечать яку-небудь пишну красуню троянду, вона почне в’янути, не знаючи, хто підточив її коріння.

Але є, неначе для більшого контрасту, інші істоти, які теж лежать три роки у воді, як мумії у домовинах без їжі, бо в них нема навіть органів для їжі: ні ротів, на шлунків,

Ці створіння звуться ефемеридами, вони живуть зранку до заходу сонця. Покладуть собі подібних і зникають.

Ефемериди. Яке музичне, чарівне імення!

Содомський вийшов з садка нервовою ходою, неначе летів кудись за своїми думками. Сумні сірі очі запалилися і кидали темну блискавку. Люди, що йшли назустріч, здивовано дивилися на добродія, що прогулювався без бриля, він забув його в садку. Справді якийсь чудасій, що осмілився йти по вулиці цивілізованого города без цієї ознаки цивілізації, мов дикий. Вітрець перебирав, як золоті струни, його м’яке, довге волосся, а він ішов і не бачив глумливих та здивованих поглядів. Минув метушливі вулиці з гарними крамницями й будинками… Ось потяглися бідні вулички з маленькими домками й хатинами, що всунулись у землю.

В маленьких домках була тіснота, що пригнічувала тіло і душу. Там злидні роззявляли свої величезні роти і штовхали людей на злочини.

А дзвони на убогій дерев’яній дзвіниці, неначе з джерела, промовляли: «Подай, дай, дай! Подай, дай, дай!.. »

Прочани тяглися юрбою по пішоходах. Один спитав у Соромського:

– Паничу, кудою треба йти до Лаври?

І він подивився здивовано: неначе прокинувся од сну. Селянин спитав його вдруге. Соромський тільки тоді почув його питання і показав мовчки рукою, куди треба було повертать.

Прочани знов рушили, балакаючи про свої справи.

Високі кам’яні мури.

– Що це таке? Тюрма чи завод? Завод, – проказав Соромський, дивлячись на зачинені ворота, перед якими стояв натовп людей.

Чоловік у кашкеті й сірому піджаці задер вгору кирпатий, трохи червоний ніс, і проказав недбало:

– Сказано вам: не звеліли пускать. Тут більше не приймають. Чуєте? – проказав і одвернувся.

Люди неначе не чули: вони тільки заворушилися і знову дивилися на зачинені ворота, неначе сподівалися, що повинно скоїтися якесь чудо: ворота раптом широко одчиняться і всіх візьмуть до роботи, за якою вони ішли, ішли з надією з ріжних далеких кутків великого господарства.

Там були жінки з малими дітьми, що плакали й кричали, як козенята, а бідні, голодні, потомлені мандрівкою матері не знали, як їх вгамувати. Там далі, по шляху ішла ще велика юрба людей в шматтях. З цих шматтів теж визирали злидні; гострими злими очима вони дивилися з драних чобіт, з латаних свитин, з зав’язаних мотузками постолів; вони з глумливим реготом котилися за босими ногами на взір камінців, що боляче муляли ноги.

Сонечко всміхалося. Пташки весело співали. Вітрець колихав жартівливо гілки дерев.

По шляху ішла без впину юрба за юрбою. Як струмки з гір, що вливалися у велику безодню. Вони неначе плили з гомоном у великий город за працею. Між ними було багато інтелігентів.

– Вибачайте! Мені ніяково, але я страшенно бідую… я б хотів… Чи не знаєте ви, добродію, якої-небудь посади? Перше жалування я оддаю тому, хто мені дасть посаду. – Проказав, запинаючись молодий хлопець, підходячи до Соромського.

– Візьміть мою. Я служу в конторі… Ось візьміть адресу.

Соромський витяг з кишені картку.

– Бухгалтерію знаєте?

– Знаю, знаю… Так невже ви справді? Не знаю, як ваше прізвище…

– Соромський.

– Іваненко. Не знаю, як вас дякувать. Не можете собі уявить, який я вам буду вдячний, коли мені пощастить, то я вам першу жалування…

– Не треба, – одказав Соромський і загубився в натовпі.

Худа, бліда жінка мовчки простягла руку; тільки в запалих очах був великий жах, жах смерті. Соромський витяг гаманець і висипав усі свої гроші, а сотні рук і тисячі очей благали його:

– Не дай нам вмерти! Запоможи!

Гострий, як отруйна стріла, жаль упився в його серце. Він махнув до цих людей рукою. Натхнення блиснуло в великих очах, і він гукнув голосно й рішуче:

– Стійте.

Всі спинилися. Соромський сам не пізнав у ту хвилину свого голосу, що був завжди тихий, приглушений. І сам він неначе збільшився, виріс. Здавався якимсь велетнем.

– Я дам вам усе, чого бажаєте. Я більше дам. Чекайте і вірте мені. Поможіть мені зійти на цю гору.

Люди напружували сили, але гора була страшенно крута і слизька, як дзеркало. Соромський не міг на неї зійти.

– Відступіться трохи, – гукнув він на людей.

Вони посунулись назад; він якось розігнався і раптом опинився на горі, хапаючись за терновий кущ. В його руки впилося безліч колючок, і кров дрібними крапельками капала на гостре каміння. Він чув оплески. Хтось кричав: «Слава!» Він ішов, витягаючи колючки з рук, та озирався на людей, що стояли натовпом унизу: здавалося, що то гуде й колихається море.

Люди простягали руки вгору і прохали. Надія блищала в 'їхніх очах. Усі казали: «Швидше, швидше!» Соромський ішов та ішов далі і за кожним ступнем дивився на людей, що стояли попід горою. Ось вони зменшилися. Неначе куча комашок. Ще кільканадцять ступнів, і вони зникли, неначе в безодні, а він ішов далі. Дорога ширшала, він ішов вже по ній, як по широченних східцях. Жаль, що впився в серце там, у людському натовпі, одпав, мов сухий лист од гілки. Мов п’явиця, що досхочу напилася крові…

Щось маячило в блискучому убранню. Щось повзло між кущами, як золота ящірка. Щось тріпало різнобарвними крилами перед очима та шепотіло на вухо якісь невідомі речі. Хмарки, як золото-рожеві рибки, плили в нього під ногами. Орел в високості простяг дужі крила і застиг у повітрі.

– Далі, далі! – казав Соромський, спотикаючись.

Хтось вхопив його за руку і потяг вгору.

Це була жінка в блискучому убранню, наче веселка, обведена навколо зорями. Він не бачив її обличчя, тільки чув співучий, чарівний голос.

– Добре, що жаль одпав од твого серця! Покинь його кволим, а ти дужий. Не варто втрачати свої сили на жаль до тих, що внизу. Вони невдячні. Не кидай їм перлини своєї душі. Ти великий, а вони малі.

Соромський гордо підвів голову.

– Вони невдячні, вони кричатимуть славу усякому глитаєві, що кине їм кіст-ку-гроші, як голодним вовкам. Вони цілуватимуть край одежі усякому деспотові, хто дасть їм хліба за працю. Вони тебе, навчителя, проженуть, поб’ють каміннями, як гнали колись пророків. З твоїх натхненних речей та великих замірів глузуватимуть, бо їм не того треба, чого шукає твоя душа.

Вона дмухнула на нього солодким подихом і проказала:

– Забудь, забудь, забудь! Подивися, які чудові краєвиди.

Він стояв як зачарований.

– А вони там, у низині, не бачать їх і навіть не хочуть бачити. Не дивися туди, бо впадеш, і вони роздеруть тебе на шматки, мов голодні вовки.

– Веди мене далі! Я знаю – там, там на горі лежить великий камінь. Він уріс в землю; сивий мох на чолі його; великі, мов зморшки, перекреслюються смуги чорні, як ніч, як смерть, червоні, як кров, сірі, як наше життя. Я знаю, знаю… Я бачив його, бачив у сні. Я сяду і сидітиму довго, довго проти таємного каміння, поки не прочитаю в заплутаних ієрогліфах розгадку життя. І я її прочитаю. Веди мене, веди!

– Для тебе є одна розгадка, – казала йому жінка улесливо.

– Яка? – спитав він з запалом.

– Слава, – одказала вона, стискаючи йому руку.

– Але це недалеко до егоїзму: жити тільки для власної слави. Забути все… Ні, я не можу… Голодні, нещасні люди.

– Забудь, забудь, забудь! – промовила вона. – Ти великий, ти дужий. Живи для себе і для гучної слави.

Він гордо підняв голову і пішов поруч з нею.

– Що це там червоніє на шляху?

– Це червоні троянди, що кидає тобі під ноги слава.

Він гордо підвів голову, але йому здавалося, що вона сама схиляється, як зів’яла квітка.

– Що це там біліє на шляху? – запитує він знов.

– Не придивляйся, бо впадеш. Це білі хмарки пливуть назустріч.

Він подивився й побачив білий кістяк, що лежав край дороги і дивився в високе небо глибокими ямами, де колись були живі очі, мов блискучі зорі, він неначе глузував зі своїх великих замірів.

Соромський знов пригадав теє, що забув:

– А там унизу, вони чекають, сподіваються, може, клянуть мене? Нащо я їм кинув надію? Нащо обіцяв більш, ніж вони прохали? Але я зроблю те, що казав. Я принесу їм сподіване щастя.

Він напружував останні сили. Серце в нього нерівно й швидко тріпалося. Ноги підгиналися, голова схилялася додолу.

– Порятуй мене! Змилуйся! Перев’яжи мені мої рани, з яких дзюрчить кров! – прохав він у своєї поводарки.

– Я не сестра-жалібниця. В мене немає жалю. Я підтримую дужих, а ти кволий.

– Нащо ти мене дурила?

– Ти сам себе дурив.

Він впав. Коли розплющив очі, то тільки побачив останній соняшний промінь, що світив на нього і одбивався на високій скелі.

– Вона мене одурила. Я не великий, я кволий робак я, не пророк, не поет. Я не можу встати. Ні, ні, я тільки дуже втомився. Я одпочину трохи, встану і сам загою свої рани цим зіллям, що там росте. Я вже забув, як його звуть, але потім пригадаю. Я бачу цей сірий камінь. Ще кільканадцять східців. Кільканадцять ступнів і таємне незрозуміле одкриється. Луда спаде з очей…

Він важко дихав, хапаючись за каміння, що котилося в якусь безодню. Кров з його потомленого тіла й пораненого серця бігла червоними, тоненькими струмочками на шлях.

– Коли б знати напевно, що там десь, як у бухгалтерській книзі, списана доля планет, господарств, народів і кожної людини і нічого не можна переробити, тоді я б казав їм: «Мовчіть, коріться!» Тепер я не можу цього казати. Хто це йде до сірого каменя? Хтось інший прийшов раніш, ніж я. Мені завжди не щастило! Завжди доля глузувала з мене. Це йому, а не мені судилося прочитати теє, за що я згубив своє життя… Це не я понесу їм знання… Розгадку. Ну, нехай другий, нехай він. Нехай хто-небудь. Тільки я не хочу вмерти на півдорозі… Щасливий! В нього більше сили… він пішов на кільканадцять ступнів далі, ніж я, і вона в його руках. Спинився… Читає. Що він читає?

Соромський зібрав усі сили, підвівся та хотів голосно гукнуть:

– Чи ти знайшов? Дивись сюди! Подай ознаку! Кивни головою!

Але уста його тільки шепотіли:

– Брате, і я хочу.. , і я…

Він падає. Упав… Соромський впав і покотився в безодню, як камінь.

Темрява…

Щось дзвенить, гуде, співає. Хвилі стиха плещуть. Неначе одчинилося вікно. Він летить з темряви назустріч соняшному промінню, що виринає з води. Він летить на крилах – аж дух захопило від щастя. Він не один, їх багато.

Біле й жовте латаття киває голівками. Запашне повітря віє й прохолоджує його чоло. Журавлі, дикі гуси, ластівки, жайворонки – летять на Схід. Сонечко всміхається, і все всміхається навколо. Соромський сміється безжурним дитячим сміхом, і вона, його подруга, летить поруч з ним.

– Весело тобі? – питає вона його.

Він не може вимовить од несподіваного щастя

– Полинем! – каже вона.

– Полинем! – каже Соромський і розплющує очі.

– Як ся маєте? – питає в нього лікар.

– Чудово. Помалу, помалу! Не поламайте мені мої крила, які я здобув мукою, але тепер я несу на них щастя. Я колись був на нижчих східцях життя, я був дрібною істотою – людиною. Тепер я найвища істота: я – Ефемерида. В мене немає навіть органа для їжі і шлунка, який примушує нещасних людей робити теє, проти чого повстає вільна душа; який штовхає їх на всякі злочини… Я Ефемерида! Чуєте? А-а, ви смієтесь, глузуєте з мене через те, що я існую тільки один день?

Наш день повний, як чарка солодкого запашного меду. Тоді, як люди напружують свої сили й мозок на праці, проти якої повстає совість, ми впиваємось волею і надзвичайним, повним, ясним щастям, якого не знають люди ніколи. Ми кохаєм, ми собі подібних і все, що бачим. У нас нема ні вчених, ні поетів, бо ми всі вчені й поети. Ми знаєм те, що нам треба знати. Нащо живем і зникаєм. Ми живем для щастя!

У нас нема ні хорих, ні багатих, ні гарних, ні поганих, ні бідних, ні дрібних, ні великих – ми всі рівні. Ми в один день усі побачили світ і в один день зникнем. Корюся й схиляюся до землі перед цим великим законом.

Ми не живем довше одного дня. Наше щастя – не людське щастя, яке годами тягнеться по брудному болоту людського життя, воно не втрачує своїх блискучих, чарівних кольорів, в нього не впиваються гострими пазурами сумління, нудьга, помста, злість, хвороба, смерть. Воно не рветься, як павутиння од якого-небудь несподіваного випадку. Жах не повзе по спині холодною гадюкою. Жаль не рве серця. Я не жалкую, що не побачу своїх дітей, бо знаю, які вони будуть і що їх чекає. В зерні життя, яке я поклав у воду, є тільки заплід повного задоволення й щастя.

Одчиніть мені вікно! Нащо ви його зачинили? Я влетів сюди навмисно, щоб сказати вам:

– Не журіться, нещасні люди, і не думайте, що ви царі землі, але ви будете колись щасливими, будете колись раювати. Тепер лину у царство, де чутна

Сонечко заходить; воно кидає останній золотий промінь, на краєвиді золото-рожева смуга. Прийшов мій останній час.

Він схилився на ліжко, заплющив очі; велике задоволення розлилося на його блідому обличчі. У царстві непевних мрій та страшних снів це був найщасливіший.