Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 47

Це трапилось зо мною несподівано, як хвороба, як пригода.

Пробуваючи давно в цьому городі, де життя таке нескладне, я навчився все пред-бачати, чому мої знайомі завжди дивувалися і мали мене за угадька.

Якось був у театрі, звідти зайшов до клубу повечеряти, бо моя сім’я виїхала. У мене проживав тоді тільки товариш.

Чуденний був у мене товариш. Зв’язала нас доля ще змалечку, потім разом училися.

Хоч він здебільшого жив моїм розумом, а часто й працею моєю, проте ставився так, ніби був великим доброчинцею мені.

До цього, як людина і як товариш, був для мене завжди загадкою нерозгаданою.

Іноді здавалося, що у його душі нема нічого свого, іноді – що тільки своє, особисте, не схоже ні в чому з другими.

Приютив я його на короткий час, поки знайде свою дорогу, стане на тверді ноги, окріпне в житті, та вже багато води утекло, а він живе…

Має на це, як каже, те право, що я багатий, грошовитий, а він бідний. А моє все багатство – власна хата.

Терплю по доброті.

І що найчудніше – ніяк досі не можу розібрати: чи він мені друг, чи ворог?

Здебільшого здається другом, хоч іноді таке викине, як тільки може найлютіший ворог.

Очевидячки по простоті своїй.

Не рідко помічав я у нього й заздрість до моєї, з його погляду, забезпеченої, задоволеної особи, а вряди-годи в якомусь слові, або рухові, або в погляді зненацька ловив глибоку ненависть до себе…

Що ж? Кожний невдатник мало має любові в серці.

Останні часи я особливо його уникав, оскільки це можливе, коли живеш з людиною в одній хаті…

Як я вийшов із клубу, то десь уже співали півні.

Поплентався додому.

Підходжу до свого будинку, – аж біля парадних дверей стоїть якась жінка, щось колупає в замку, зовсім не знайома, віку середнього, з грубим обличчям, просто зодягнена. При тьмяному світлі поранку хочу заглянути їй у вічі, та вона їх якось так ховає, що тільки білки блимають.

От, думаю, справжня Темида – без очей.

Не встиг я нічого спитати у неї, як підходять двоє чоловіків і… поліцай. Здивування моє переходить у якусь непевність.

Очевидячки мене дожидали…

Іменем закону сильного поліцай вимагає впустити його в хату.

Я вагаюсь якось, напружуюся зрозуміти незрозуміле. Поволі-волі встромляю ключ у парадні двері, одчиняю їх і без слів проходжу в свої кімнати.

Вони, ці зовсім невідомі мені люди, ідуть натовпом за мною.

Пройшов я в коридор, де скинув пальто, прийшов у велику кімнату, що була мені і вітальнею, і їдальнею, тут оглядівся.

Юрба чоловіка з п’ять насунула в мої покої. З вигляду – звичайні типи понятих: так, не то шпиги, не то переодягнені поліцаї.

Усе мені видалося таким чудним, чимсь ненормальним, а найбільше за все здивувало, що товариш мій ще не роздягався і не спав.

Перейшовши всю кімнату до протилежних дверей, що виходили в маленький коридорчик, а звідси в садок, я став, опираючись об одвірок і оглядаючись, як засуджений.

Зараз же з правої руки близько мене стіл, на ньому ясно горить лампа. Кінець столу сидить товариш, проти нього чорномазий, з неприємним обличчям, дядько.

Другий присів на канапку, що стояла через хату проти мене, зараз біля вступних дверей, а поліцай пішов нишпорити до кабінету. Там жив мій товариш, а я містився в спальні. Жінка, сліпа Темида, що мене дивувала присутністю при цій справі, десь зникла.

Прислухався напружено до розмов.

Розмовляє товариш із чорномазим понятим, рівно, спокійно, без здивування.

Перекидаються словами, а я ніяк не можу розібрати, до чого й до кого вони стосуються. Одно тільки спостерігаю, що це не випадкові бесідники, а давні знайомі.

І знову мені здається, що у всьому єсть щось ненормальне, щось дике, страшне.

Чуттям якось угадую, що в дійсності вони не те, що з себе удають.

У кабінеті поліцай шурхотить паперами. Ось він зачиняє щільно віконниці, виходить звідти, стає в дверях і прислухається до розмови.

А розмова така, що мене починає тіпати нервова пропасниця: якісь поради, щоб усе закінчити в тому ж напрямку та й по всьому, потім вагання, нарешті голос товариша бере перевагу і робиться постанова – виконати все, як було ухвалено.

Тепер я ясно бачу, що у всіх єдина мета – зробити мені щось лихе; що й поліцай і поняті – це лиш кумедія, щоб краще виконати своє злочинство.

Із вікон у двір іде матовий світ і розливається по кімнаті, лампа тускне, огонь стає червоним.

Щоб протягти час, поки вулиця переповниться людьми, втручаюсь у розмову.

І щоб не подати вигляду, що вже все розумію, роблю наївні запитання і зненацька зустрічаю погляд товариша. В його очах засвітилась така ненависть до мене і разом такий глум над моїм становищем, що я зовсім уже зрозумів, що прийшов мій кінець і ледве-ледве здержав себе, щоб не виявити переляку, щоб не зчинити ґвалту.

Коли я ще раз оглянув кімнату, побачив ще більше: двоє сидить біля столу, один із них загороджує мені двері в спальню, другий – вікна у двір; поліцай чатує кабінет, що виходить на вулицю вікнами, а четвертий на канапці стереже парадний вихід.

Очевидячки так умовились заздалегідь.

Піймався я, як пташка в сільце. І почутив сам до себе повну зневагу й презирство. Нема змоги нікуди утекти. Двері в коридорчику, що виходять у садок, уже заколочені на зиму, і тільки через нього можна попасти у спальню, там зачинитись.

Глянув ще раз по кімнаті, як уловлений звір, і постеріг: вони вже розуміють, що я все знаю і що шукаю порятунку.

Тепер може скінчитися тільки одним: хвилина, один мій рух – і всі кинуться на мене. Смерть перед очима.

Що ж може бути інше, коли товариш одверто привів до вас банду розбійників?

На диво нервова дригота моя минула, я спокійний, напружую розум, як би спастися?

Просто мене через кімнату в коридорі висить моє пальто, а в ньому револьвер… О, прокляття!

Тихо в покоях, ніхто вже й слова не мовить, тільки чую, як серце моє об груди стукає.

Усі напружені до краю. Один мій порух і зчиниться злочинство…

Але вони чогось ждуть. Дивляться на мене гостро, злісно і ждуть. Чого ждуть?

По хаті розходиться пах керосина. Звідки йде, не можу розібрати, тільки сморід од нього все сильнішій.

Враз щось бухнуло, і кімната освітилася…

Як блискавка крутнувся я назад та в маленький коридорчик, щоб звідти через другі двері сховатися в спальню. Пропало все! Двері були замкнені.

Тут наскочив на мене, як тигр, товариш, за ним чорномазий.

У коридорчику почалася боротьба. Вони притисли мене до стінки, самі тягли до дверей у спальню. Затулили рот і держали так міцно, що я не міг ані скрикнути, ні поворухнутися.

На поміч прибіг ще й поліцай. У руках у нього бичівка, щоб нею мене зв’язати. Двоє мене пхають до дверей, я опираюсь щосили. Поліцай одчинив двері, і волосся мені стало дибом: уся спальня горіла великим полум’ям, усе там було залите керосином. Уже полум’я пробивається через одчинені двері. Ще хвилина, мене зв’яжуть і кинуть в огонь, щоб і сліду не зосталося.

Уже полум’я опалювало мені лице, а густий і їдкий дим забивав дихання. Тут од-чай додав мені сили, і я так крутнувся, що якось вислизнув із рук товариша, збив із ніг чорномазого і прожогом через кімнату, повну їдкого диму, чорного, смертоносного, в якому вже корчився дядько на канапці, вискочив на улицю через парадні двері і захлопнув їх за собою. На моє здивування побачив тут ключ, що його забув, пускаючи до себе страшних гостей. Замкнув двері на ключ.

Я так знесилився, що ледве не зомлів на свіжому повітрі. Однак переміг себе, бо боявся, щоб яким чудом розбійники не вискочили через вікна у двір і не вбили мене на вулиці.

Та вони не вискочили.

Тоді я огледівся і побачив, що по вулиці вже ходили люди, що вже було зовсім світло.

Зібравши сили, щодуху закричав:

– Рятуйте! Горить хата! Люди! Люди!

Був зовсім ранок. Стояла гнила осіння мряка і скрізь було болото. На вулиці попід моїми вікнами саме тоді прокладали каналізацію. У довгих канавах, нахилившись, стояли рядочками люди і вибирали з них болото.

– Люди! Люди!

Ні один з тих, що стояли, нахилившись, рядочками в ямах, не випростався, не глянув. Я бачив тільки 'їхні широкі спини, накриті сіряками з простого товстого сукна.

– Люди! Люди!

У ямах чистять болото, а по вулицях біжать кудись люди, чоловіки й жінки, селяни й горожани, та ні одна душа не спиняється, навпаки ще швидше пробігає повз моєї хати, окутаної їдким димом.

– Люди! Люди!

Ранок вогкий, сірий, без світу сонця. Надо мною висять сумеркові хмари і сиплять дрібним дощиком на гарячу голову. Улиця сумна, забруднена. По ній болотом швидко пробігають люди, усі минають мою хату, окутану їдким димом, – непривітні, мокрі, холодні… З ям тільки видно сірі спини… Там копаються в болоті, не підводячи голови…

Мені стає млосно…

А хата горить…