Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 46

Ритмічна фантазія

Неначе павич пишновбраний, дріма на високій горі величезнеє місто. Високі будинки й маненькі хатки і білі, і жовті, і сині, і червоні – усі до гори припадають, немов то квітки степової, геть усіяли рясно високу могилу козацьку. Світленькі віконця на простір морський поглядають, ген прямо на схід.

Один я у хаті своїй, що на самому версі гори. Дивлюся у віконце, як вітер тіль-тіль коливає верхів’я зелених дерев. Дивлюсь на широкий морський краєвид, дивлюся, як з двох боків море оточує город увесь і як обійма його ніжними тими руками, мов мати кохану дитину.

Далеко-далеко за морем зоря світова погасає.... А скрізь навкруги розливається світ якийсь білий, молошний, і тіні кудись ізникають. Так світло стає, так округа ясна, що немов на картині все бачу.

Скрізь тихо. Я чую, як в досвітній тиші б’є хвиля морська в кам’яне набережжя, як глухо плескоче, немов хто з просоння у сні буркотить. Навколо, куди лише око сягає, в цьому полусвіті не бачу ніде я живої істоти. Скрізь мертво.

Та що це? Ген там на просторі ось повагом тисячі білих голів виринають на поверх з морської безодні. Все вище та вище встають ції тіні-привиддя із тихого, сонного моря, немов мармурові статуї… Їх тисячі… безліч цих тіней… Встають вони дружно усі… вже по пояс з води виринають… І ось на морському поверсі вже стали у повний свій зріст… Всі в білих убраннях, обмотані голови білим, немов завивалом турецьким. То білії турки у білих чалмах, у довгих, у білих одежах. Стоять на воді непорушно з хвилинку, і разом без гуку та тихо рушають на місто. Ідуть по воді, мов по кризі, тісними рядами, неначебто військо. А вже коло берега діляться рівно направо й наліво, на два величезні загони. Йдуть по сагах вони й місто обходять з боків. А там на підгір’ю за городом сходяться знову докупи. Стоять одну мить… далі лізуть на гору і всі підступають до міста. Кругом суходіл заступили з усіх трьох боків і вже виходу з міста не стало нікому: ні пішки пройти, ні об’їхать конем. Стоять коло города білії турки, стоять непорушно, мов білії тіні, у білих одежах, у білих чалмах.

Стоїть так березовий ліс зимового тихого ранку.

Я глянув на город, а там уже дніє: скрізь заспані люди встають та поквапом за діло беруться. Ніхто з них не знає, що сталось, ніхто білих турків не бачить.

Ось тихо на город рушають ції білії тіні. Йдуть навпростець, немов риби пливуть. Проходять вони крізь паркани, крізь стіни в домах, мов повітря. У кожную хату ввійшли і стоять собі мовчки.

Стоять і у мене в господі, під білими стінами, в білих одежах, у білих чалмах.

Дивлюсь я на них і дивуюсь – нічого не тямлю.

Чи військо? Але ж не узброєні турки… Війна? Не було ж бо і чутно, що б хоч з гаківниці гримнуло. Ніхто ж не стає і в обороні…

Та враз заворушились турки в господі моїй…

Усі замахали руками, метнулися по покоях. Без гуку та шпарко оплутують всі моє речі якоюсь прозорою тканкою, мов павутинням. Усе зостається на місці своєму. Нічого вони не беруть, лиш завзято працюють і плавко руками махають… махають…

Враз зникли, мов у землю пішли.

Дивлюсь я й нічого не тямлю. Іду до вікна і там бачу все місто, немов на долоні. Воно все оплутане також тонким павутинням, усе скам’яніло, як в казці.

Вже робиться страшно мені. Пильніш приглядаюсь до всього і бачу, що справді все так воно є, як і здавалось, що все павутинням повито. Я пробую взяти одну яку річ, та не можу її рухнути – так цупко держиться вона. Я смикаю враз скільки сили, зриваю нарешті із столу, кладу на полицю.

Коли це, як стій, де не візьметься турок – махне рукавом своїм білим і рухом тим враз мені світ весь затьмить до нестями… А скоро очутюся я та погляну навколо, то бачу, що з столу узятая річ вже знов на столі опинилась на тім самім місці. Тут я починаю уже розуміти, що турки із хати моєї нікуди не йшли, а зробились усі невидимі. І боязко якось мені, неприємно, і я почуваю, що турки за стіною в мене стоять і холодом віють на мене. Не знаю куди мені й як утікати від них! З страху починаю тремтіти… А там підкрадаюся тихо до столу, беру з нього білий папір і сідаю писати листа, щоб подати ним звістку про себе до вірного друга, позвати його, розпитати, чи скрізь таке діється в місті? Листа написав, закладаю в коверту і тільки почав запечатувать – враз несподівано білий рукав невидимого турка майнув і світ мені знов затуманив…

Як тільки очунявся, зараз побачив: лежить перед мене знов білий папір на столі…

Погано та страшно стає знов мені і зуби уже цокотять, поза шкурою сипле морозом. І я почуваю, що вже доторкаються білії турки до мене, хоч їх і не бачу. І це доторкання для мене ще більш відразливе, ніж помахи їх рукавів. Я чую, як мацають руки мене з голови аж до п’ят і знов до волосся. Стою, немов кари чи страти я жду: ось білий рукав промайне і знов очмарить… Ой, якби покликать кого-небудь в хату? Знов згадую друга свого. І щойно його я згадав, як і він біля мене.

– Мій друже єдиний, ой, як мені страшно! Рятуй мене, любий! Дай руку на вічне, святе побратимство…

Скидає він з грудей свій хрест і мені подає.

Міняємось мовчки хрестами і тричі цінуємось щиро…

Не вспів я надіти й хреста, як знову рука навісная майнула в повітрі – і я захитавсь, непритомний.

А скоро очутився, зараз, помітив, що хрест мій знов висить на грудях моїх.

– Та що ж це таке? – побратима з розпуки питаю.

Стоїть побратим перед мене і дивиться поглядом тихо-сумним, жалібливим без міри. У погляді тому вбачаю, що знав він зарання, що так воно й буде, як сталось.

Читаю в тім погляді тихі слова:

«Не бійсь, не лякайся! Вони, оті турки, тебе не зачеплять, якщо ти добра свого сам не займатимеш більше: не руш, не торкай. Не можна продати, купить, дарувати. Тепер отут мертва країна, а ти ще живий… Ти умри!.. Не живи, бо цього одного і не можна. І ніщо не поможе тобі. Як не вмреш, то нудьга та розпука тебе полонять, а душа заболить через цюю однаковість вражень, і ти віддаси тоді все доброхіть оцим туркам: скарби свої, душу і тіло. Тай приймуть вони лиш тоді, коли будуть до тебе прихильні…»

Читаю у погляді друга ці дикі слова, і обурення в серця росте і кипить у души моїй лютість…

– Дурниці плетеш єси, зраднику лютий! Твій погляд такий навісний… від нього холоне в душі, стискає у грудях, смага на устах запеклась… Із очей моїх геть! Не дивися…

І враз побратима не стало.

Мені уже робиться страшно-престрашно, аж серце у грудях холоне. А в хаті так тихо, що в ухах гуде…

Підходжу я знов до вікна і кидаю погляд на море, – аж чую, се море прокинулось, встало, се море гуде. Дивлюсь я на нього: воно потемніло від хмар, не видко і клаптика неба блакиті, не знати де й ранішнє сонне сховалось. І гнівним зробилося море і страшно сердитим. Гуде воно дужче та дужче, гуде й починає ревти. І б’є сиві хвили об берег сердито, немов викликає до бою. І сплескотом кожним сердитої хвилі мене мов обухом хто в голову б’є, черкає холодним ножем поверх мозку. Стою край вікна, мов прикутий і рушитись сили не маю, не можу ніяк не дивитись на море бурхливе, що з нього мучителі вийшли мої – невидимі білії турки.

А море реве-клекотить, змагається, білими хвилями б’є в кам’яне набережжя сердито. І білая піна летить геть далеко на город увесь. За хвилею білая хвиля біжить, одна одну немов випереджає, – і гнівні усі, і страшні…

Іде ось одна… іде і шумить, вже до берега близько підходить і білою піною вдарила в берег, і високо піна летить і пада, мов сніп на все місто. І разом із цим невидима рука черкає по мозку мене боляче…

Іде знову другая хвиля… ще здалека білую піну угору скидає… Та що це таке? На високім хребті тої хвилі русалка якась, уся біла, гойдається стиха… у довгій, у білій одежі, в чалмі… Ох, та це ж знову огидливий турок! А хвиля іде і шумить… Ударила в берег і порохом легким, кривим той турок умить розлетівся. І разом з тим вибухом хвилі мене різонуло холодним ножем.

Іде знову білая хвиля, несе на своєму хребті знову білого турка. Злегенька земля стугонить і тремтить. На мене від п’ят до лиця буцім снігом холодним хто сипле.

Слідкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима і жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить. Не так боляче від удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирає.

Ось хвиля шумить біля берега… вдарила, й порох кривавий на берег летить. Куди він упав, я не бачу, бо б’є мене в голову й риже холодним ножем.

Ось новая хвиля із недрів морських устає; гойдається турок на ній, рукавами махає… Ось вже коло берега хвиля… Від п’ят іде дріж по мені… Ударила турка об берег – і порох кривавий летить…

Четвертая… п’ятая хвиля…

На всьому просторі морському здіймаються хвилі, як гори і піняться й дико клекочуть і кидають високо піну. На їхніх хребтах борюкаються, борються з ними розпучливі білії турки. А море ще дужче реве, клекотить і б’є в набережжя. І білії турки все більше і більше з безодні на поверх морський виринають і б’ються один об одного, і в хвилях ховаються знову і знов виринають, немов в казані величезнім ки-плять-клекотять. З розпуки руками махають, ногами об хвилі сердитії б’ють… А вітер лютує, а вітер одежу їх рве і далеко шматки відкидає, розмотує їхні чалми… і скрізь завивала тії мають, мов прапори білі…

Чим більш, чим грізніш реве море, лютує і б’є в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мій дужче хтось ріже, на голову пада удар за ударом помірно.

Вже берег увесь геть засипаний порохом дрібним, червоним, мов кров’ю политий. Мішаючись з білою піною, порох її червонить, і кров ця у море стікає річками.

Від берега – море криваве, страшне; на просторі – воно ще страшніше!

В душі же моїй ізболілій панує не страх, а розпука безкрая, мій мозок болить від ударів, а тіло холодне, немов завмира.

І ось ще велика-велика, дев’ятая хвиля гуде…

Земля стугонить, гуготить, а у мене душа завмирає… Чи довго ще буде оце?

А хвиля до берега ближче іде та шумить. В обіймах її здоровезний пручається турок, руками її роздира, зубами гризе, скаженіє з розпуки.

А хвиля все ближче, все ближче…

Земля стугонить і тремтить…

З важким силкуванням заплющую очі, аби вже нічого не бачить, і жду, завмираючи серцем…

Ось зараз дев’ятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь, і я полечу у безодню.

По тілові всьому вже холод смертельний іде, і серце уже не колотиться в грудях – спинилось.

Враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась і вдарило щось мене в голову так!.. що прокинувся я…