Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 30

По-твойому, що там не було б, все воно лучче, як той невинно засуджений. Може, і твоя правда. Навіть фізичний біль легше знести, ніж постійний настрій смутку.

Звичайно думають, що людина дізнає більше вражінь сумних, ніж веселих. Кажеш, що воно неоправдане, що самі вражіння смутку убили би людський організм.

В кожному разі вражіння смутку є сильніші і почуття радості губляться в них. Маю вражіння, що можу відчувати лиш смуток, здається, що можливість відчування чогось приємнішого зовсім у мене затратилася.

Не раз діється з людиною щось таке, чого вона не може ніяк пояснити собі.

Від часу страшного удару я наче впала в якесь темне провалля. Осліпла душа нічого не видить і не відчуває, крім одного болю. А коли заблукався усміх на мої уста, то було лиш пустою формою і не порушало загальної мертвоти.

Тож яке було моє здивовання, коли несподівано, мов блискавка роздерла тяжкі хмари. Я засміялася. Дійсно, правдиво засміялася, причина була блага, майже неймовірна.

Уяви собі, що причиною були старі щипці, котрими не за нашої пам’яті обтинали лоєві свічки. Не знаю, хто і на що витяг їх зі схованки. Нащо вони кому були потрібні? Але менше про те.

Досить що побачила їх на моїм столику, ніби кістяк роздавленої ворони з остро закінченим дзюбом. І я засміялася не лиш устами, не гіркою іронією, але правдивим сміхом серця. Се факт… Видко, що людина ніколи не може за себе відповідати.

Вона не може навіть знати, що в ній у глибині діється, не може укладати ніяких планів свойого життя.

Мені все здавалося, що моє життя вже скристалізувалось, що вже до кінця буде плисти тихим непомітним струмком. Все було неначе предвиджене від початку до кінця.

А що природним кінцем кождого життя є смерть, то тихо годилася з тим фактом. Одначе коли досталося з тою невідкличною силою зустрінутись віч-на-віч, напружилась ціла енергія життя і змагалася з усеї сили, щоби оборонитись, а радше визволитися бодай на час від того, що є неминуче.

Безоглядна сила побідила.

Не в силі була оборонити життя найдорожчої людини, то і сама не хотіла жити. І те, перед чим ховалась стривожена душа, стало її одиноким бажанням.

Зі спритністю божевільного, бо такими бувають люди у великій розпуці, роздобула я отрути, завинула в папір і сховала на грудях.

Свобідно і глибоко зітхнула. Від мене залежало моє існування. Сильна і могуча природа. Заграло тріюмфом у моїй душі, – не думай, що ти лиш сильна, що ти тільки можеш нищити, коли схочеш. Потрафлю се і я, як тільки схочу. Не боюся муки, яку ти мені завдала. В кождій хвили можу позбутися її.

Та який то був тріюмф?!

Встид заливає гарячим приском моє лице, коли уявляю собі, яким глумливим іронічним сміхом мусіла сміятися люта сила, коли отрута лежала на моїх грудях. Ко-ждий день, – а багато їх було, – зачинався постановою не пережити заходу сонця, однак переживалася днина за дниною. Людина звикає до всього, навіть до страждання.