Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 18

На другий день вже високо підбилося сонце на чисте небо, як Іван вертавсь на-вправці городами з залізниці додому.

Страшний був – перемоклий, похилений, а на обличчі ввесь чорний. Як злодій підкрадався до міста, ховаючись від стрічі з людьми, стежками через вільшину доходив пиняво до свого саду. Опинився біля звалу під базником посередині саду, що зеленів городиною, аж світився до сонця. Поглянув на каміння визбиране пильно жінкою з грядок і призадумався – аж дивиться: сидить між камінцями здорова гадюка, аж іскриться до сонця своїм зиґзаковатим хребтом… Усміхнувся лукаво, нараз незвичайна думка блисла йому в очах, аж засміявся!

Мерщій кинувся в сад, перебіг до малої веранди, відчинив своїм ключем вітальню і ввійшов тихцем до ательє. Зняв клітку з соловейком і вибіг. Відчинив її і випустив пташку з усмішкою дивної відради.

– Лети, лети на волю, співаче, замкнула тебе для мене, а мене для себе, лети на волю!

Пташка вирвалась, пурхнула і сіла на галузку вишні, розглянулась, затріпотала і стрибнула вгору понад сад. А Іван підкрадався, як кіт, край базника до купи каміння. На камені ще сиділа гадюка. Кинувся, як блискавка, і прибив її кліткою. Засичала, напнялась, звинулась і цілою вагою свого тіла метнулась у порожню клітку. Без ніякого остраху з поспіхом зачинив Іван клітку і поставив на землі.

Звірюка кидалась у клітці, шипіла, кусала, пінилась…

Виймив з кишені хустку, перестібнув через верх, зав’язав ключку і вхопивши за неї, подався в сад. Ішов, уважно розглядаючись довкола, крізь кущі порічок та аґрусу. Гадюка кидалась у клітці, а далі, знесилена, впала на долівку клітки та й світила кривавими очима. А Іван говорив, як демон, про себе:

– Завішу тебе в кімнаті, дивися, учися, спізнай, хто ти!.. Поки ти в клітці – лагідна, як ласичка, а як вийдеш поза стіну, кусаєш!..

Увійшов крізь відхилені двері навшпиньки через вітальню до ательє і задержався під дверима. Почув стогін – то стогнала Ганна! Слухав – стогнала і плакала. Обняв його дивний жаль – прокинувся з нестями. Поглянув на клітку і засоромився.

Підійшов до вікна і з цілою силою жбурнув кліткою у квітник.

– Я навіжений, навіжений! – шептав до себе.

Відвернувся від вікна – очі його впали на стіну, де був образ його красуні.

Наче хто проткнув ніж під його серце, знов бризнула кров із засклепленої рани – знявся в нього давній жаль до Ганни, великий жаль…

Вибіг з хати як одержимий, перебіг через сад і помчав садами у темну вільшину, як ранений звір.