Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 11

Маленький Принц опинився в районі астероїдів 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Він почав відвідувати їх, щоб мати якусь роботу і чогось навчитися.

На першому астероїді жив король. Вбраний у пурпур та горностаї, він сидів на простенькому, але однаково величному троні.

– Ага! Ось і підданий! – вигукнув король, помітивши Маленького Принца.

А Маленький Принц запитав себе:

«Як він міг упізнати мене, ще ніколи не бачивши?»

Він не знав, що королям світ видається спрощеним. Для них усі люди піддані.

– Підійди, щоб я краще бачив тебе, – звелів король, пишаючись, що нарешті він бодай для когось король.

Маленький Принц пошукав очима, де сісти, але всю планету вкривала розкішна горностаєва мантія. Тож він і далі стояв, а бувши втомленим, позіхнув.

– Позіхи в присутності монарха суперечать етикетові, – зауважив король. – Я забороняю тобі позіхати.

– Та я не годен стриматись, – відповів, засоромившись, Маленький Принц. – Я довго подорожував, не спав…

– У такому разі, – мовив король, – я наказую тобі позіхати. Я вже багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Позіхи для мене – річ цікава. Ну ж бо! Позіхай! Це наказ!

– Я бентежуся… я не можу, – зашарівся Маленький Принц.

– Гм-м! Гм-м! – протягнув король. – Тоді я… наказую тобі інколи позіхати, а інколи…

Він щось бурмотів і видавався роздратованим.

Адже король, власне, прагнув, щоб його владу поважали. Він не терпів непокори. То був абсолютний монарх. Але, сповнений доброти, давав розумні накази.

– Якби я наказав, – просторікував він, – генералові обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав наказу, то завинив би не генерал, а я.

– Можна мені сісти? – несміливо запитав Маленький Принц.

– Я тобі наказую сісти! – відповів король, величним жестом підібравши полу горностаєвої мантії.

А Маленький Принц дивувався. Планета малесенька. Чим той король міг правити?

– Ваша Величносте, – озвався він, – перепрошую, що запитую вас…

– Я тобі наказую запитати мене! – похапцем кинув король.

– Ваша Величносте… чим ви правите?

– Усім, – з величною простотою відповів король.

– Усім?

Король скромним жестом показав на свою планету, інші планети й на зорі.

– Цим усім? – перепитав Маленький Принц.

– Цим усім, – підтвердив король.

Адже цей монарх був не тільки абсолютним, а й усесвітнім.

– І зорі коряться вам?

– Звичайно, – кивнув король. – Ту ж мить. Я не терплю непокори.

Така могутність сповнила Маленького Принца захвату. Якби він сам мав таку, то міг би милуватись, як сідає сонце, не сорок чотири, а сімдесят два, а то й сто чи навіть двісті разів за день, ні разу не переставивши стільця! Засмутившись через спогад про свою малу покинуту планету, він наважився попросити короля про милість:

– Я б хотів побачити, як сідає сонце… Зробіть мені таку ласку… Накажіть сонцю сісти…

– Якби я наказав генералові літати від квітки до квітки, наче метелик, або написати трагедію, або обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав отриманого наказу, хто – він чи я – не мав би слушності?

– Ви, – твердо мовив Маленький Принц.

– Саме так. Від кожного слід вимагати того, що він може виконати, – пояснював король. – Влада спирається передусім на розум. Якщо наказати народові йти і кинутись у море, він зробить революцію. Я маю право вимагати покори, бо мої накази розумні.

– Ну, а як моє сонце, що заходить? – нагадав Маленький Принц, бо ніколи не забував свого вже поставленого запитання.

– Ти побачиш, як воно заходить. Я дам наказ. Але, дотримуючись своєї науки врядування, зачекаю, поки настануть сприятливі умови.

– І коли ж це буде? – поцікавився Маленький Принц.

– Гм! Гм! – замислився король, одразу зазирнувши у великий календар. – Гм! Гм! Це буде десь… десь… сьогодні ввечері десь о сьомій годині сорок хвилин! Ти побачиш, як мені коряться!

Маленький Принц позіхнув. Він засмутився, що не побачить за мить, як сідає сонце. А ще й трохи знудився.

– Мені тут нема чого робити, – зітхнув він. – Я рушаю далі!

– Не йди! – благав король, бо страшенно пишався, що має підданого. – Не йди, я зроблю тебе міністром.

– Міністром чого?

– Е… правосуддя!

– Таж тут нема кого судити!

– Цього ніколи не знаєш, – заперечив король. – Я ще не обійшов свого королівства. Я вже старенький і не маю місця для карети, а ходити пішки мені важко.

– Ох! Таж я вже бачив, – мовив Маленький Принц, нахилившись, щоб знову глянути на інший бік планети. Там теж нікого немає..

– Тоді ти судитимеш сам себе, – сказав король. – Це найтяжче. Набагато тяжче судити себе, ніж ближнього. Якщо ти здатний судити себе, тоді ти справжній мудрець.

– Я, – заявив Маленький Принц, – можу судити себе де завгодно. Я не маю потреби жити тут.

– Гм! Гм! – вагався король. – Думаю, на моїй планеті десь є старий пацюк. Я чую його вночі. Ти міг би судити цього пацюка. Вряди-годи оголошувати йому смертний вирок. Отак його життя залежатиме від твого правосуддя. Але, засудивши, ти щоразу й помилуєш, щоб зберегти йому життя. Адже пацюк один.

– Я, – заперечив Маленький Принц, – не люблю засуджувати на смерть і думаю, що я піду звідси.

– Ні! – не погодився король.

Маленький Принц, готуючись рушати, все-таки не хотів засмучувати старого монарха:

– Якщо Ваша Величність хочуть, щоб вам корилися абсолютно, ви могли б дати мені якийсь розумний наказ. Звеліти, наприклад, рушати за хвилину. Умови, як на мене, сприятливі…

Король не відповів. Маленький Принц спершу вагався, а потім, зітхнувши, вирушив.

– Я призначаю тебе послом! – квапливо гукнув йому навздогін король.

Він мав величний і владний вигляд.

«Дорослі дуже дивні», – подумки сказав собі Маленький Принц під час подорожі.