Читать книгу Американський психопат - Брет Істон Елліс - Страница 11

Прямуючи додому після тренування в «Ексклюзиві» та інтенсивного сеансу масажу шіацу, зупиняюсь біля газетного кіоску, що поряд із моїм будинком. Розглядаю стійку «Тільки для дорослих», і ніжна мелодія «Канону» Пахельбеля в моєму плеєрі певним чином доповнює різко освітлені глянцеві фото в журналах, які я гортаю. Я купую «Стерв лесбійок з вібраторами» та «Вульву до вульви» разом зі «Спортс ілюстрейтед» та новим випуском «Есквайр», хоч я й одержую ці журнали за передплатою і обидва вже лежать серед моєї пошти. Довелось зачекати, доки біля кіоску стане порожньо, перш ніж зробити покупку. Продавець каже щось, передаючи мені журнали і решту, і вказує на свій гачкуватий ніс. Я роблю звук тихішим й відводжу один із навушників, перепитуючи: «Що?» Він знову торкається носа і каже, з цим важким, майже незрозумілим акцентом, щось на зразок: «Кроф з ніс теше». Я ставлю на землю свій дипломат від «Ботеґа Венета» і підношу палець до обличчя. Він стає червоним, мокрим від крові. З кишені свого пальта від «Хуґо Босс» я дістаю носовичок марки «Поло», витираю кров, киваю на знак подяки, знов накладаю на очі сонцезахисні вайфарери і йду. Чортів іранець.

У холі мого дому зупиняюсь на рецепції й намагаюсь привернути до себе увагу швейцара-латиноамериканця, якого не можу впізнати. Він говорить по телефону чи то з дружиною, чи зі своїм дилером, чи ще з якимсь героїнником, киваючи, дивиться на мене, і телефон тоне серед передчасних складок на його шиї. Коли до нього доходить, що я хочу щось спитати, він зітхає, закочує очі під лоб і каже комусь із того боку дроту зачекати.

– Ви щось хтіли? – буркоче він.

– Так, – починаю я якомога м’якше та ввічливіше. – Чи не могли б ви, будь ласка, сказати коменданту, що в мене в стелі тріщина, і…

Я зупиняюсь. Він дивиться на мене так, наче я перейшов якусь негласну межу, і я починаю питати себе, яке ж слово так його збентежило. Достоту не «тріщина», то що тоді? «Комендант»? «Стеля»? Може, навіть «будь ласка»?

– Це ви про що? – він глибоко зітхає, відкинувшись назад, і продовжує витріщатись на мене.

Я дивлюсь на мармурову підлогу, теж зітхаю й кажу йому:

– Слухайте, я не знаю. Просто скажіть коменданту, що приходив Бейтмен… з десятого поверху.

Коли я підводжу голову, аби побачити, чи щось з цього до нього дійшло, бачу перед собою маску важкого, тупого обличчя швейцара, позбавлену виразу. Я для цього чоловіка – привид, думаю я. Щось не зовсім реальне, не зовсім матеріальне, однак здатне заважати, і він киває, повертаючись до телефону і ведучи розмову далі на якомусь невідомому наріччі.

Я забираю пошту – каталог «Поло», рахунок від «Америкен експрес», «Плейбой» за червень, запрошення на офісну вечірку в новому клубі під назвою «Бедлам», – тоді йду до ліфта. Передивляючись буклет фірми «Ральф Лорен», натискаю свій поверх і кнопку «Зачинити двері», але хтось встигає зайти, доки вони не зачинились, і я інстинктивно повертаюся до нього, щоб привітатись. Це актор Том Круз, який живе в пентхаусі, і з ввічливості, не питаючи його, я натискаю кнопку пентхаузу. Він вдячно киває, хоч і не зводить очей із цифр, що, швидко змінюючись, світяться над дверима. У житті він значно нижчий, і на ньому така ж пара вайфарерів, як і на мені. Він одягнений у сині джинси, білу футболку та піджак від «Армані».

Щоб порушити помітно незручну тишу, я відкашлююсь і кажу:

– Ви чудово зіграли в «Бармені». Як на мене – хороший фільм, і «Найкращий стрілець» теж. Мені дуже сподобалось.

Том Круз відводить погляд від цифр і дивиться просто на мене.

– Він називається «Коктейль», – м’яко каже він.

– Перепрошую? – збентежено кажу я. Він відкашлюється і каже:

– «Коктейль». Не «Бармен». Фільм називається «Коктейль».

Довга пауза. Лише звук тросів, які піднімають ліфт угору, конкурує з тишею, що важко висить між нами.

– О, так. Справді, – кажу я, наче щойно пригадав назву. – «Коктейль», дійсно, – кажу. «Бейтмене, і про що ти думаєш?» Я трясу головою, наче намагаючись прочистити її, і, щоб все владнати, простягаю руку. – Привіт, я Пат Бейтмен.

Круз невпевнено потискає її.

– То що, – веду я далі, – вам подобається жити в цьому будинку?

Він робить довгу паузу, перш ніж відповісти:

– Начебто так.

– Тут чудово, – кажу я. – Чи не так?

Круз киває, не дивлячись на мене, і я знову натискаю кнопку свого поверху, майже автоматично. Ми стоїмо мовчки.

– Тож… «Коктейль», – кажу я нарешті. – Так він називається.

Він нічого не каже, навіть не кивне мені, але якось дивно дивиться, спускає окуляри і каже, трохи скривившись:

– Ем… у вас кров із носа тече.

Якусь мить я стою нерухомо, перш ніж зрозуміти, що з цим треба щось зробити, потім прикидаюсь збентеженим, нервово торкаюсь носа, виймаю свій носовичок від «Поло» – він уже весь у коричневих плямах – і витираю кров із ніздрів, в цілому, наче все роблю правильно.

– Це, певно, висота, – сміюсь я. – Ми ж так високо. Він мовчки киває й дивиться на цифри. Ліфт зупиняєть ся на моєму поверсі. Коли двері відчиняються, я кажу Тому:

– Я ваш великий фан. Дуже приємно нарешті вас зустріти.

– Так, звісно, – всміхається своєю знаменитою посмішкою Круз і тисне на кнопку «Зачинити двері».

Дівчина, з якою я сьогодні зустрічаюсь, Патрісія Воррелл – білявка, модель, нещодавно вилетіла з коледжу «Світ Браєр» після першого ж семестру – залишила на автовідповідачеві два повідомлення про те, як вкрай важливо, щоб я їй передзвонив. Я розслабляю вузол синьої шовкової краватки від «Білл Робінсон» з візерунком під Матісса, набираю її номер і йду через усю квартиру, щоб увімкнути кондиціонер.

Патрісія відповідає на третій раз:

– Алло?

– Патрісіє, привіт. Це Пат Бейтмен.

– О, привіт, – каже вона. – Слухай, у мене дзвінок на другій лінії. Можна я передзвоню?

– Ну… – починаю я.

– Це з мого спортзалу, – каже Патрісія. – Вони щось наплутали з рахунком. Зателефоную за мить.

– Так, – кажу я й вішаю слухавку.

Я заходжу до спальні й знімаю сьогоднішнє вбрання: шерстяний костюм в «ялинку» – штани зі складкою від «Джорджо Корреджіарі», бавовняна оксфордська сорочка від «Ральф Лорен», плетена краватка від «Пол Стюарт» та замшеві черевики від «Коул-Гаан». Вдягаю пару боксерок, куплених у «Барніз» за шістдесят доларів, і роблю кілька вправ на розтяжку, тримаючи в руці телефон і чекаючи на дзвінок Патрісії. Після десяти хвилин розтяжки дзвонить телефон, і я відповідаю тільки після шостого дзвінка.

– Привіт, – каже вона, – це Патрісія.

– Почекаєш? У мене ще дзвінок.

– Звісно, – каже вона.

Я дві хвилини чекаю, тоді повертаюсь на лінію.

– Привіт, – кажу я. – Вибач.

– Та нічого.

– Тож вечеря, – кажу я. – Заїдеш до мене близько восьмої?

– Ну, саме про це хотіла поговорити, – повільно говорить Патрісія.

– О ні, – стогну я. – І що таке?

– Ну, справи такі, – починає вона. – У «Радіо Сіті» буде концерт…

– Ні, ні, ні, – твердо кажу їй я. – Ніякої музики.

– Але мій колишній, клавішник Сари Ловренс, він гратиме на розігріві, і… – вона спиняється, наче вже вирішила протестувати проти мого рішення.

– Ні, Патрісія. Ні-ні, – твердо кажу я, думаючи: «Чорт, чому саме ця проблема, чому сьогодні?»

– Патріку, – скиглить вона в телефоні, – там буде так весело!

Тепер я майже впевнений, що шанси на секс із Патрісією сьогодні доволі високі, але тільки якщо ми не підемо на концерт, де її колишній (для Патрісії колишніх не буває) грає на розігріві.

– Я не люблю концерти, – кажу я їй, заходячи на кухню. Відчиняю холодильник і дістаю літрову пляшку «Евіан». – Я не люблю концерти, – повторюю я знову. – Не люблю «живої» музики.

– Але цей концерт не схожий на інші, – затинаючись, додає вона. – У нас будуть хороші місця.

– Слухай, не будемо сперечатись, – кажу я. – Як хочеш піти – то йди.

– Але я думала, ми проведемо вечір разом, – каже Патрісія емоційно. – Думала, ми повечеряємо…

І потім додає, це явно щойно спало їй на думку:

– Побудемо разом. Удвох.

– Знаю, знаю, – кажу я. – Слухай, ми всі маємо робити саме те, чого хочемо. Я хочу, щоб ти робила те, чого хочеш ти.

Патрісія робить паузу, потім намагається зайти з іншого боку.

– У них така чудова музика… Знаю, звучить сентиментально, але вона… шикарна. Гурт – один з найкращих, які можна побачити. Вони веселі і чудові, і музика така гарна, Боже, як я хочу, щоб ти їх побачив! Ми чудово проведемо час, я обіцяю, – палко говорить вона.

– Ні-ні, ти йди, – кажу я. – Добряче розважся.

– Патріку, – каже вона. – У мене два квитки.

– Я не люблю концерти, – кажу я. – Жива музика мене дратує.

– Що ж, – каже Патрісія, і у її голосі справді чути щире розчарування. – Мені бракуватиме тебе там.

– Кажу – йди і розважся. – Я відкручую кришечку з пляшки «Евіан», вимірюючи наступний крок. – Не переживай, тоді я піду в «Дорсію» сам. Усе гаразд.

Дуже довга пауза, яку я перекладаю так: «То побачимо, чи ти хочеш тепер на свій паршивий концерт». Я роблю великий ковток «Евіан», чекаючи від неї, коли ж вона за мною заїде.

– «Дорсія»? – перепитує вона недовірливо. – Ти замовив там столик? Тобто – для нас?

– Так, – відповідаю я. – На восьму тридцять.

– Ну… – Патрісія коротко сміється і говорить, затинаючись: – Це… тобто я хотіла сказати, що я їх уже бачила, просто хотіла, щоб їх побачив ти.

– Слухай, я тебе не розумію, – кажу я. – Якщо ти не підеш, я подзвоню комусь іншому. У тебе є номер Емілі Гамільтон?

– Ні, Патріку, не треба… поспішати, – знервовано хихотить вона. – Вони справді гратимуть ще два дні, я можу сходити на них завтра. Заспокойся, добре?

– Так, – кажу я. – Я спокійний.

– То коли до тебе заїхати? – запитує Ресторанна Шльондра.

– Я сказав – о восьмій, – кажу я з огидою.

– Чудово, – каже вона і додає спокусливим шепотом: – Побачимось о восьмій.

Патрісія замовкає, наче розраховує, що я щось відповім, може, привітаю її з правильним рішенням, але часу на це в мене немає, тож я різко вішаю слухавку.

Наступної миті я лечу через усю кімнату, хапаю «Заґат» і гортаю сторінки, аж поки не знаходжу «Дорсію». Тремтливими руками набираю номер. Зайнято. Панікуючи, ставлю телефон на автоматичний набір. Наступні п’ять хвилин – нічого, крім постійного повторення сигналу «зайнято», зловісного й щирого. Нарешті дзвінок, і перед тим, як почути відповідь, я відчуваю дуже рідкісне явище – приплив адреналіну.

– «Дорсія», – відповідає хтось невизначеної статі, вимушений андрогін на фоні голосного гамору. – Будь ласка, зачекайте.

Звуки трохи тихіші за переповнений футбольний стадіон, і я збираю всі крихти мужності, аби лишитись на лінії й не повісити слухавку. Чекаю вже п’ять хвилин, долоня пітніє й болить, бо міцно стискає бездротовий телефон. Якась частинка мене розуміє, що всі зусилля марні, інша – сподівається на успіх, ще інша – біситься, що я не замовив столик заздалегідь чи не попросив про це Джин.

Голос повертається й гостро каже:

– «Дорсія».

Я відкашлююсь.

– Так, я знаю, що вже трохи пізно, але чи можу я зарезервувати столик на двох на восьму тридцять чи, можливо, дев’яту? – говорячи, я міцно заплющую очі.

Пауза, заповнена оглушливим, пульсуючим гамором натовпу. У мені починає жевріти справжня надія, і я розплющую очі, розуміючи, що метрдотель, бережи його Боже, певно, шукає відміну в книзі замовлень… Але він починає гиготіти, спочатку тихо, тоді сміх стає все голоснішим й вищим, і це крещендо раптово обривається, коли він з гуркотом вішає слухавку.

Я почуваюсь спорожнілим, ошелешеним, наче в лихоманці, й продумую наступний крок під акомпанемент різких гудків. Опановую себе, рахую до шести, знову розгортаю «Заґат» і зосереджуюсь на тому, щоб перемогти цю майже непоборну паніку й замовити столик на восьму тридцять, якщо і не в такому модному місці, як «Дорсія», то принаймні в закладі наступного класу. Зрештою, я замовляю столик на двох у «Баркадії» на дев’яту – лише завдяки тому, що хтось відмовився від замовлення. Хоча Патрісія, певно, буде розчарована, їй справді може сподобатися «Баркадія» – велика відстань між столиками, тьмяне світло, м’яке й улесливе, нова південно-західна кухня. А якщо і не сподобається, то що ця сучка зробить – позиватиметься до мене?

Сьогодні після офісу я добряче потренувався, але напруження повернулось, тож я роблю дев’яносто скручувань, сто п’ятдесят вижимань і двадцять хвилин бігаю на місці, слухаючи новий диск Г’юї Льюїса. Приймаю гарячий душ, користуюсь новим скрабом для обличчя фірми «Кесвел-Мессі», гелем для душу від «Ґрюн», зволожуючим лосьйоном для тіла «Лубридерм» та кремом для обличчя «Ньютроджена». Не можу обрати, що вдягнути. Один варіант – крепово-шерстяний костюм від «Білл Робінсон», який я купив у «Сакс», з жакардовою сорочкою від «Шаріварі» та краваткою від «Армані». Другий – спортивний піджак із шерсті та кашеміру в синю клітинку, бавовняна сорочка і шерстяні штани зі складкою від «Александр Джуліан» та шовкова краватка в горошок від «Білл Бласс».

«Джуліан» може бути трохи затеплим для травня, але якщо Патрісія вдягне саме те вбрання від «Карл Лагерфельд», як мені здається, тоді, може, я вдягну «Джуліана», бо цей комплект пасуватиме її костюму. Взуття – лофери з крокодилячої шкіри від «А. Тестоні».

Пляшка шампанського «Шарффенбергер» занурена в лід у алюмінієвій чаші «Спірос», яка стоїть у цеберку матового скла для охолодження шампанського від «Крістін ван дер Гурд». Це непогане шампанське, не «Кристал», звісно, але нащо марнувати «Кристал» на цю дівку? Вона все одно, певно, не відчула б різниці. Я наливаю собі склянку, доки чекаю на неї, мимохідь переставляю «стюбенівських» скляних тваринок на столику для кави зі скляною поверхнею від «Турчин» чи гортаю сторінки останньої книжки у твердій обкладинці, яку я купив, це Ґаррісон Кейллор.[52] Патрісія запізнюється.

Чекаючи на дивані у вітальні, під пісню «Цінуй» гурту «Лавін Спунфул», що лунає з магнітофону «Вурлітцер», я доходжу висновку, що Патрісія сьогодні в безпеці, що я не витягну ніж і не встромлю в неї просто так, не насолоджуватимуся, дивлячись, як кров витікає з ран, які я зробив, перерізавши їй горлянку, або пошматувавши шию, або виколовши очі. Їй пощастило, хоча причини в цього везіння немає. Її могла б врятувати сьогодні її заможність, заможність її родини, або ж це просто міг бути мій власний вибір. Може, склянка «Шарффенбергера» стримала мій порив, а може, я просто не хочу зіпсувати цей конкретний костюм від «Александр Джуліан» кров’ю цієї сучки. Що б там не було, це факт – Патрісія лишиться живою, і ця перемога ні від кого не вимагає застосувати свої вміння, уяву чи винахідливість. Просто так влаштований світ – мій світ. Вона запізнюється на півгодини, і я кажу швейцару впустити її, хоча сам зустрічаю її в коридорі, вже замикаючи двері. Вона не вдягнула той костюм від «Карл Лагерфельд», на який я розраховував, але виглядає все одно гідно: легка шовкова блузка з запонками зі стразами від «Луїс дель Оліо» і оксамитові брюки з вишивкою від «Сакс», кришталеві сережки від «Венді Гелл» для «Анна Кляйн» та золотисті туфлі. Зачекавши, доки ми не сядемо в таксі, що прямує до центру, кажу їй, що ми їдемо не в «Дорсію», і розлого вибачаюсь, говорю щось про проблеми з телефонним зв’язком, пожежу, мстивого метрдотеля. Патрісія зітхає, почувши новину, не зважає на мої вибачення і відвертається до вікна. Я намагаюся втішити її, розповідаючи, до якого модного, якого розкішного ресторану ми їдемо, яка чудова там паста з фенхелем та бананом, які шербети, але вона тільки хитає головою. Я навіть опускаюсь до того, що кажу – «Бакардія» значно дорожча за «Дорсію», однак вона непохитна. Можу присягнутись, у її очах час від часу стоять сльози.

Патрісія порушує мовчанку лише тоді, коли ми сідаємо за середній столик у задній частині головної зали, і лише для того, щоб замовити «Белліні». Я замовляю спочатку равіолі з кав’яром пузанка та яблучним джемом і м’ясний пиріг із козячим сиром та соусом з перепелиного бульйону як основну страву. Вона замовляє червоний луціан з фіалками та кедровими горішками, як закуску – суп з арахісовим маслом та копченою качкою і кабачкове пюре, це звучить дивно, але насправді смачно. У журналі «НьюЙорк» цю страву назвали «загадковою і грайливою закускою», я кажу про це Патрісії – вона підпалює сигарету, ігноруючи простягнений їй сірник, відкидається на спинку крісла й видихає дим просто мені в обличчя, час від часу кидаючи на мене розлючені погляди, які я ввічливо ігнорую і намагаюсь бути джентльменом. Коли нам приносять їжу, я довго дивлюсь у свою тарілку, трохи збентежений, перш ніж нерішуче взяти виделку, щоб почати їсти: темно-червоні трикутники м’ясної запіканки, козячий сир на них відгонить рожевим від гранатового соку, м’ясо оточують густі коричневі завитки соусу, біля краю великої чорної тарілки викладені шматочки манго.

Вечеря триває всього лиш півтори години, однак, здається, що ми сидимо в «Баркадії» вже тиждень, і хоча я не маю жодного бажання потім їхати в «Тунель», це видається гідним покаранням за поведінку Патрісії. У рахунку стоїть сума 320 доларів – менше, ніж я насправді очікував, і я розплачуюсь платиновою карткою «Америкен експрес». У таксі я не зводжу очей з лічильника, таксист намагається зав’язати розмову з Патрісією, а вона повністю ігнорує його і підправляє свій макіяж, дивлячись у дзеркальце «Ґуччі», підфарбовує помадою і без того яскраві губи. Я, здається, забув запрограмувати на запис сьогоднішню бейсбольну гру, тож не зможу подивитись її, коли приїду додому, але я пригадую, що після роботи купив два журнали і цілком можу згаяти годину-дві, гортаючи їх. Я дивлюсь на годинник і розумію, якщо ми вип’ємо по одній, може, по дві склянки, я встигну на «Вечірнє шоу з Девідом Леттерманом». Так, Патрісія приваблива, і я зовсім не проти зайнятись сексом з її тілом, однак сама ідея того, щоб поводитись з нею лагідно, бути ніжним коханцем, вибачатись за цей вечір, за те, що ми не потрапили в «Дорсію» (хоча «Баркадія» – вдвічі дорожча, заради Бога), – це мене бісить. Сучка, певно, злиться, що ми не в лімузині.

Таксі зупиняється біля «Тунелю», я плачу за лічильником, лишаю таксисту непогані чайові і притримую дверцята, поки Патрісія виходить, ігноруючи простягнуту їй руку. Сьогодні ніхто не стоїть за канатами перед входом. Насправді єдина людина на Двадцять четвертій зараз – волоцюга біля смітника, що звивається в корчах болю, просячи дрібні гроші або їжу. Ми швидко проходимо повз нього, один із трьох швейцарів пропускає нас всередину, поплескує мене по спині, питаючи: «Як ви, містере МакКаллов?» Я киваю, відчиняючи двері для Патрісії, і, перш ніж зайти за нею, кажу: «Добре, ем… Джим», – і потискаю йому руку.

Вже всередині, заплативши п’ятдесят доларів за нас обох, я одразу ж йду до бару, і мені байдуже, чи Патрісія йде за мною. Я замовляю «Джей енд Бі» з льодом. Вона хоче «Пер’є», без лайму, і робить замовлення сама. Випивши половину свого віскі, я притуляюсь до барної стійки і розглядаю фігуристу офіціантку, однак щось тут не так. Справа не у звучанні «Нового відчуття» «Інексез» і не у красуні за баром. Щось інше. Коли я повільно повертаюсь, оглядаючи решту залу, переді мною – пустка. Ми з Патрісією – єдині клієнти на весь клуб. Ми і ще якась фігуриста дівчина – буквально єдині люди в «Тунелі». «Нове відчуття» перетворюється на «Диявол усередині», музика грає на повну, але здається не такою гучною, бо немає натовпу, щоб реагувати на неї, і порожній танцпол видається безмежним.

Я відходжу від бару і вирішую подивитись, що відбувається в інших частинах клубу, певний, що Патрісія піде за мною, – однак вона лишається. Сходи, що ведуть у нижню залу, ніхто не охороняє, і, поки я спускаюсь, музика нагорі змінюється, перетворюється на «Я почуваюсь вільною» Белінди Карлайл. У нижній залі – одна пара, вони схожі на Сема та Ілену Сендфорд, однак тут темніше, тепліше, і я цілком можу помилятися. Вони стоять біля бару, п’ють шампанське, і я проходжу повз них, прямуючи до надзвичайно добре одягненого чоловіка, схожого на мексиканця. Він сидить на дивані у двобортному шкіряному піджаку та підходящих брюках від «Маріо Валентіно», бавовняній футболці від «Аґнес Бі» та шкіряних сліпонах від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз» (без шкарпеток), поряд з ним – приваблива накачана дівка, типова «європогань» – брудне біляве волосся, великі груди, засмагла шкіра, ніякого макіяжу, палить «Меріт Ультра Лайтс». На ній бавовняна сукня з зебровим принтом від «Патрік Келлі» та шовкові туфлі на високих підборах зі стразами.

Я питаю чоловіка, чи не Рікардо його звати. Він киває. «Звісно».

Я прошу в нього грам, кажу, що прийшов від Медісона. Витягаю свій гаманець й простягаю йому п’ятдесят доларів та дві двадцятки. Він просить дівку дати йому сумочку. Вона передає – оксамитову, від «Анн Мур». Рікардо виймає з неї й передає мені крихітний конвертик. Перш ніж я йду, дівка каже, що їй сподобався мій гаманець зі шкіри газелі. Я кажу їй, що хотів би трахнути її між цицьок, а потім, може, відрізати їй руки, але музика («Віра» Джорджа Майкла) надто гучна, і вона мене не чує.

Нагорі я бачу Патрісію там, де й лишив її, самотню біля бару, зі склянкою «Пер’є».

– Послухай, Патріку, – каже вона, значно м’якше, – хочу, щоб ти знав, що я…

– Стерво? Слухай, хочеш трохи коксу? – перебиваю її я.

– Емм, так… Звісно. – Вона страшенно збентежена.

– Ходімо, – кричу я, беручи її за руку.

Патрісія ставить склянку на стійку і йде за мною через порожній клуб вгору сходами до вбиралень. Насправді нема жодної причини не зробити це внизу, але це було б якось не так, тож ми винюхуємо більшу частину коксу в одній із кабінок чоловічої вбиральні. Вийшовши звідти, я сідаю на диван і беру одну з цигарок Патрісії, поки вона йде вниз, дістати нам напої.

Вона повертається і починає вибачатись за свою поведінку цього вечора.

– Мені справді сподобалось у «Баркадії», їжа була неймовірна, а той манговий шербет, Господи, це ж просто райське блаженство. Слухай, нічого, що ми не поїхали в «Дорсію». Завжди можна спробувати іншого разу. Я знаю, що ти намагався все владнати, але ж це місце зараз таке популярне. Мені справді дуже сподобалась їжа в «Баркадії». Вони давно працюють? Здається, місяці три-чотири. Я читала чудовий огляд у «Нью-Йорку», чи то був «Гурман»?… Скажи, ти таки хочеш піти зі мною на той концерт завтра? Чи можна піти в «Дорсію», а потім на виступ гурту Воллеса, чи в «Дорсію» після виступу, та навряд чи вони працюють аж так допізна. Патріку, я серйозно, тобі варто їх побачити. Аватар чудовий вокаліст, я справді якось думала, що закохана у нього, але я його насправді хотіла, а не любила. Тоді мені дуже подобався Воллес, а потім він загруз у всіх цих банківських інвестиціях, не міг впоратися зі щоденними проблемами і зірвався – кислота, не кокаїн. Тобто я це знаю, але, коли все це розвалилось, я розуміла, що краще буде відійти і не розбиратись з… «Джей енд Бі», думаю я. Склянка «Джей енд Бі» у моїй правій руці, думаю я. Рука, думаю я. «Шаріварі». Сорочка від «Шаріварі». Фузіллі, думаю я. Джеймі Герц,[53] думаю я. Я б хотів трахнути Джеймі Герц, думаю я. «Порше 911». Шарпей, думаю я. Я хотів би завести шарпея. Мені двадцять шість років, думаю я. Наступного року буде двадцять сім. «Валіум». Хотів би я прийняти таблетку «Валіуму».

Ні, дві таблетки, думаю я. Стільниковий телефон, думаю я.