Читать книгу Американський психопат - Брет Істон Елліс - Страница 8

Сьогодні всі чоловіки біля «Тунелю» чомусь вдягнені в смокінги, за винятком волоцюги середнього віку, який сидить біля смітника, зовсім близько від входу, і простягає до всіх, хто зверне на нього увагу, пластиковий стаканець, просячи дрібних грошей. Поки Прайс веде нас через натовп до входу і робить знаки одному з швейцарів, Ван-Паттен махає хрусткою однодоларовою купюрою перед обличчям жебрака – воно вмить світлішає, однак Ван-Паттен ховає купюру в кишеню, і ми проходимо всередину, захопивши дюжину талонів на випивку та два пропуски до VIP-зали внизу. У клубі до нас чіпляються ще два швейцари – довгі шерстяні пальта, волосся зібране в хвости, певно, німці. Вони хочуть знати, чому ми не в смокінгах. Прайс якимось чином розбирається з ними, може, дає цим вилупкам на чай, а може, й погрожує (перший варіант – ймовірніший). Я не втручаюся, стою до них спиною і намагаюся слухати, як Мак-Дермотт жаліється Ван-Паттену на те, що я божевільний, бо критикую, як у «Пастелях» готують піцу, але «Я почуваюсь вільною» у виконанні Белінди Карлайл лунає з динаміків так голосно, що я майже нічого не чую. У кишені мого піджака від «Валентіно» лежить ніж із зазубреним лезом, і мені так хочеться випустити кишки Мак-Дермотту, котрий стоїть поряд, у проході, може, порізати йому обличчя, вирвати хребет… але Прайс нарешті махає нам рукою і спокуса вбити Мак-Дермотта поступається радісному передчуттю того, як я зараз розважуся, вип’ю хорошого шампанського, пофліртую з фігуристою дівчиною, нюхну, може, навіть потанцюю під якусь давню пісню чи нову пісню Дженет Джексон, яка мені так подобається. У центральному холі, що веде до реального входу, стає тихіше, і ми проходимо повз трьох привабливих дівчат. Одна вбрана в чорний шерстяний жакет із англійським комірцем та ґудзиками з боків, крепово-шерстяні брюки та кашеміровий гольф, все – від «Оскар де ла Рента»; на другій – двобортне пальто з шерсті, мохеру й нейлонового твіду, брюки джинсового крою та чоловіча бавовняна сорочка, все – від «Стівен Спрауз»; найкрасивіша вдягнула картатий шерстяний піджак та шерстяну спідницю з високим поясом від «Барніз» та шовкову блузку від «Андра Ґабріела». Вони звернули увагу на нашу четвірку, і ми відповідаємо, повертаючи до них голови, всі, крім Прайса, який ігнорує їх і каже щось нечемне.

– Господи, Прайсе, попустись, – скиглить Мак-Дермотт. – Що це з тобою? Дівчата були дуже гарячі.

– Так, якщо говориш на фарсі, – відповідає Прайс, віддаючи Мак-Дермотту два талончики на напої, начебто щоб заспокоїти його.

– Що? – питає Ван-Паттен. – Як на мене, у них немає нічого іспанського.

– Знаєш, Прайсе, тобі б змінити таке твоє ставлення, якщо хочеш когось підчепити, – каже Мак-Дермотт.

– Ти вчиш мене, як когось підчепити? – питає Крейґа Прайс. – Ти, який нещодавно отримав саму лиш дрочку?

– Твої погляди на життя – відстій, Прайсе, – каже Крейґ.

– Та невже ви думаєте, що я поводитимусь так само, як з вами, якщо захочу когось трахнути? – кидає нам виклик Прайс.

– Саме так, – в один голос говорять Мак-Дермотт та Ван-Паттен.

– Знаєте, хлопці, – кажу я, – якщо справді хочеться сексу, цілком можна поводитись не так, як звичайно. Сподіваюсь, Мак-Дермотте, ти не втратиш невинність знову через те, що я кажу.

Я пришвидшую крок, щоб встигати за Тімом.

– Але це не пояснює того, чому Тім поводиться як цілковитий засранець, – каже Мак-Дермотт, намагаючись наздогнати мене.

– Наче цим дівкам не байдуже, – пирхає Прайс. – Коли я скажу про свій щорічний прибуток, повірте, моя поведінка стане зовсім неважливою.

– А як ти ввернеш таку пікантну інформацію? – запитує Ван-Паттен. – Скажеш: «Ось твоя “Корона”, до речі, я заробляю сто вісімдесят тисяч на рік, а хто ти за зодіаком?»

– Сто дев’яносто, – виправляє його Прайс. – І так воно і буде. Дівчата тут не витонченості шукають.

– А чого ж вони шукають, о Всевідаючий? – питає Мак-Дермотт, вклоняючись на ходу.

Ван-Паттен сміється, не збавляючи ходу, вони дають один одному п’ять.

– Ти б не питав, якби знав, – сміюсь я.

– Вони хочуть красеня, котрий двічі на тиждень водитиме їх у «Ле Сирк» і періодично – в «Неллз». Чи може тісного знайомства з Дональдом Трампом особисто, – байдуже каже Прайс.

Ми віддаємо квитки привабливій дівчині у важкому шерстяному пальто вільного крою та шовковому шалику від «Гермес». Прайс підморгує їй, коли вона пропускає нас усередину, і Мак-Дермотт каже:

– Щойно сюди заходиш, починаєш боятися хвороб. Тут є брудні дівки, я це просто відчуваю.

– Я ж казав тобі, чуваче, – Ван-Паттен терпляче повторює те, що вже розповідав. – Ми не можемо нічого підчепити. Ймовірність – нуль, нуль, нуль одна десятитисячна відсотка…

На щастя, його голос тоне у подовженій версії «Нового відчуття» «Інексез». Музика така голосна, що спілкуватись можна хіба що криком. Клуб переповнений, єдине джерело світла – спалахи на танцполі. Усі у смокінгах. Усі п’ють шампанське. У нас лише два VIP-пропуски, тож Прайс віддає їх Мак-Дермотту та Ван-Паттену, і вони радісно вимахують цими картками перед хлопцем, який охороняє сходи. На ньому двобортний шерстяний смокінг, бавовняна сорочка з комірцем-стійкою від «Черруті 1881» і метелик-краватка в чорну й білу клітинку від «Мартін Дінгем Неквеар».

– Слухай, – кричу я до Прайса, – а чому ми ними не скористались?

– Тому що, – перекрикує він музику, взявши мене за комір, – нам потрібен Болівійський Живильний Порошок…

Він поспішає вузьким коридором, паралельним танцполу, через бар, до «Зали з канделябрами», наповненої народом із «Дрекселя», «Лемана», «Кіддера Пібоді», Першого Бостонського, «Морґана Стенлі», від Ротшильда, від Ґолдмана, навіть із «Сітібанку», Господи прости – всі у смокінгах, з келихами шампанського. «Нове відчуття» непомітно переходить у «Диявола всередині», наче це – одна пісня, а Прайс помічає в глибині кімнати Теда Медісона у двобортному шерстяному смокінгу, бавовняній сорочці з комірцем-стійкою від «Пол Сміт», з метеликом-краваткою та широким паском від «Рейнбоу Неквеар», діамантовими запонками від «Тріанон», у черевиках із лакованої шкіри та вельвету від «Ферраґамо», зі старовинним годинником «Гамільтон» від «Сакс». За Медісоном зникають у темряві залізничні колії, нині яскраво освітлені стильними зеленими й рожевими вогниками; Прайс раптом зупиняється, дивиться крізь Теда, який посміхається, помітивши Тімоті, а той пристрасно дивиться на колії, наче вони пропонують якусь свободу, втілюють втечу, якої він прагне. Але я кричу до нього: «Гей, ось Тедді!», і це розриває його заціпеніння, він трясе головою, наче хоче витрусити з неї ці думки, фокусує погляд на Медісоні й рішуче кричить: «Ні, то не Медісон, заради Бога, то Тернбол»; а хлопця, якого я вважав Медісоном, вітають двоє інших чоловіків у смокінгах, він відвертається від нас; і раптом за спиною Прайса з’являється Еберсоль, обіймає його за шию, сміючись, вдає, що хоче задушити, і Прайс скидає його руку, потискає її й каже:

– Привіт, Медісоне.

Медісон, якого я сплутав з Еберсолем, вбраний у розкішний білий лляний двобортний піджак від «Хакетт оф Лондон», куплений у «Берґдорф Ґудмен». В одній його руці – неприкурена сигара, в другій – наполовину наповнений келих шампанського.

– Містере Прайс, – гукає Медісон, – дуже радий вас бачити, сер.

– Медісоне, – кричить до нього Прайс, – нам потрібні твої послуги.

– Шукаєте проблем? – посміхається Медісон.

– Чогось більш швидкодіючого, – горлає Прайс.

– Звісно, – кричить у відповідь Медісон і киває мені, чомусь прохолодно, і кричить щось на зразок: «Бейтмене», а потім: «Гарна засмага».

За Медісоном стоїть хлопець, дуже схожий на Теда Дреєра, вбраний у двобортний смокінг із комірцем-шаликом, бавовняну сорочку та картатий шовковий метелик. Я практично впевнений, що все це – марки «Поло» від «Ральф Лорен». Медісон постійно киває людям, що проходять повз нього в натовпі.

Зрештою Прайсу вривається терпець.

– Слухай, нам потрібні наркотики, – здається, волає він.

– Терпіння, Прайсе, терпіння, – кричить до нього Медісон. – Я поговорю з Рікардо.

Але він лишається на місці й продовжує кивати людям, що проштовхуються повз нас.

– То, може, зараз? – кричить Прайс.

– Чому ви не в смокінгах? – горлає Медісон.

– Скільки нам потрібно? – запитує мене Прайс, у нього відчай в очах.

– Грама вистачить, – горлаю я. – Мені завтра вранці треба в офіс.

– Готівку маєш?

Я не можу збрехати, тож киваю і даю йому сорок доларів.

– Грам, – кричить Теду Прайс.

– Познайомтеся, – рекомендує свого друга Медісон, – це Ю.

– Грам, – Прайс пхає готівку в руки Медісону. – Ю? Що?

Хлопець із Медісоном посміхаються, Тед хитає головою і горлає ім’я, яке я не розчув.

– Ні, – кричить Медісон, – Г’ю. – Так мені здається.

– Так, приємно познайомитися, Г’ю, – Прайс підводить руку й постукує вказівним пальцем по своєму золотому «Ролексу».

– Зараз повернуся, – волає Медісон. – Складіть компанію моєму другу. Скористайтеся талонами на напої.

Він зникає. Ю, Г’ю, чи як його там, розчиняється в натовпі. Я йду за Прайсом до колій. Мені хочеться закурити сигару, але сірників немає, хоча навіть просто тримати її, відчувати її аромат, знаючи, що скоро прийдуть наркотики, – це мене заспокоює. Я беру в Прайса два талони з бару і намагаюсь взяти йому «Фінляндію» з льодом, якої у них немає, про що мені стервозно повідомляє дівчина в барі, але в неї таке розкішне тіло і такий сексуальний вигляд, що я все одно лишаю їй великі чайові. Прайсу беру «Абсолют», а собі – «Джей енд Бі» з льодом. Мало не беру Тіму «Белліні», просто пожартувати, але він сьогодні надто роздратований, щоб оцінити жарт, тож доводиться пробиватися через натовп туди, де він стоїть, щоб віддати йому «Абсолют». Він бере горілку, не дякуючи, випиває одним ковтком, кривиться на склянку і нагороджує мене гнівним поглядом. Я безпорадно знизую плечима. Він повертається очима до колій, наче одержимий. Дівок у «Тунелі» нині мало.

– У мене завтра побачення з Кортні.

– З нею? – кричить він у відповідь. – Чудово. Навіть через галас я відчуваю сарказм у його словах.

– А чому б ні? Керрузерса немає в місті.

– Так само міг би замовити дівчину в службі ескорту, – з гіркотою, не задумуючись, волає він.

– Чому? – гукаю до нього я.

– Бо переспати з нею вийде значно дорожче.

– Не може бути! – горлаю я.

– Слухай, я теж мав із цим справи, – кричить Прайс, похитуючи свою склянку. Кубики льоду, на диво, голосно дзенькають. – Мередіт така сама. Очікує, що їй будуть платити. Вони всі такі.

– Прайсе? – я роблю великий ковток віскі. – Ти безцінний.

Він вказує на рейки за спиною.

– Куди ведуть ці колії? Починають блимати лазери.

– Я не знаю, – кажу я після тривалої паузи, невідомо, наскільки тривалої.

Мені набридає спостерігати за Прайсом, котрий не рухається і мовчить, відводячи погляд від колій тільки для того, аби подивитись, чи не йдуть Медісон або Рікардо. Жінок тут немає, тільки армія професіоналів у смокінгах з Волл-стрит. Єдина самиця танцює в кутку зали сама, здається, під «Любовний трикутник». Схоже, на ній топ із блискітками від «Рональдус Шамаск», і я зосереджуюсь на ньому, але я в такому психованому дококаїновому стані, що починаю нервово жувати талон на випивку, а дівчину затуляє якийсь тип із Волл-стрит, схожий на Бориса Каннінгема. Я вже збираюсь знову йти до бару, коли повертається Медісон – минуло двадцять хвилин. Він голосно чмихає носом і нервово шкіриться, потискає руку суворому спітнілому Прайсу, і той так швидко зривається з місця, що коли Тед намагається по-дружньому поплескати по спині, його рука провалюється в нікуди.

Я йду за Прайсом назад, через бар та танцпол, повз нижнє приміщення, нагору, мимо довгої черги до жіночої вбиральні – дивно, здавалося ж, що в клубі сьогодні немає жінок. Ми заходимо до порожньої чоловічої вбиральні, разом в одну з кабінок, і Прайс зачиняє двері.

– Мене трусить, – каже Прайс, передаючи мені маленький пакуночок. – Розкривай ти.

Я беру в нього крихітний білий конвертик, обережно розгортаю його, виставивши грам кокаїну (схоже, його там менше) на тьмяне світло чоловічого туалету.

– Чорт, – несподівано м’яко шепоче Прайс. – Його тут небагато, так?

Він нахиляється, вивчаючи порошок.

– Може, так здається через світло? – зазначаю я.

– Що не так із тим Рікардо? – Прайс витріщається на кокс.

– Тсс, – шепочу я, дістаючи платинову картку «Америкен експрес». – Давай просто нюхнемо.

– Він його що, міліграмами продає? – дивується Прайс, дістає свій платиновий «Америкен експрес», набирає трохи порошку, підносить до носа й вдихає. Якусь мить він стоїть мовчки, а потім низько, гортанно видихає:

– Господи.

– Що таке? – питаю я.

– Це довбаний міліграм… підсолоджувача, – здавлено каже він.

Я теж вдихаю й роблю схожий висновок.

– Так, слабенький, але, здається, якщо не жаліти, все буде добре…

Але Прайс шаленіє, він розпашівся та спітнів і гримає на мене так, наче це моя провина, наче це я придумав купити грам кокаїну в Медісона.

– Я хочу зловити з цього кайф, Бейтмене, – повільно каже він, підвищуючи голос, – а не посипати цим свої чортові пластівці!

– Ще до кави з молоком можна додати, – озивається манірний голос із сусідньої кабінки.

Прайс дивиться на мене, його очі розширюються, він скаженіє і лупить кулаком у стінку кабіни.

– Заспокойся, – кажу йому я. – Закінчимо з цим. Прайс повертається до мене, проводить рукою по жорсткому, зачесаному назад волоссю і наче розслабляється.

– Думаю, твоя правда, – і додає, голосніше: – Якщо педик у сусідній кабінці не проти.

Ми чекаємо, потім голос із сусідньої кабінки нарешті шепелявить:

– Та я не проти…

– Пішов у сраку! – реве Прайс.

– Сам йди у сраку, – передражнює голос.

– Ні, ти йди у сраку! – заходиться Прайс, намагаючись видряпатися на алюмінієву стінку, але я тягну його назад однією рукою.

У сусідній кабінці зливається вода і невідомий, вочевидь, наляканий, вибігає з туалету. Прайс притуляється до дверей нашої кабінки і безнадійно дивиться на мене. Тремтливою рукою він потирає червоне обличчя й міцно заплющує очі. Його губи побіліли, під однією ніздрею – крихти кокаїну. Тихо, не розплющуючи очей, він каже:

– Гаразд, давай уже.

– Ось це я розумію – настрій, – кажу я.

Ми по черзі занурюємо наші поважні картки до пакунку, те, що не дістати карткою, вимазуємо пальцями й лижемо або нюхаємо, чи втираємо в ясна. Кайфу практично нема, але я сподіваюсь, що ще порція «Джей енд Бі» створить ілюзію того, що мене вставило, хай би й невеличку.

Вийшовши з кабінки, ми миємо руки, вивчаємо своє відображення у дзеркалі й, задоволені побаченим, повертаємось до «Зали з канделябрами». Я починаю думати, що варто було б здати в гардероб пальто («Армані»), але що б не казав Прайс, кайф приходить, і за кілька хвилин, коли я чекаю в барі, намагаючись привернути увагу тієї красуні, це взагалі втрачає значення. Зрештою, хоча в мене лишилось чимало талонів на випивку, доводиться покласти на бар двадцятку, аби вона мене помітила. Це працює. Завдяки талонам, беру дві подвійних «Столичних» з льодом. Вона наливає напої, стоячи переді мною.

У мене чудовий настрій, і я кричу до неї:

– Гей, ти не в Нью-Йоркському університеті вчишся? Вона хитає головою, без посмішки.

– Гантер? – горлаю я.

Знов хитає головою. Не Гантер.

– Колумбійський? – кричу, хоча це й жарт.

Вона зосереджена на пляшці «Столичної». Я вирішую припинити розмову і, коли вона ставить біля мене дві склянки, жбурляю талони на стійку. Однак вона хитає головою й кричить:

– Уже більше одинадцятої, талони не годяться. Бар працює за готівку. З вас двадцять п’ять доларів.

Я не нарікаю, холоднокровно витягаю свій гаманець зі шкіри газелі й даю їй п’ятдесят. Присягаюсь, вона дивиться на купюру зневажливо, і, коли, зітхнувши, розвертається до каси, щоб дати мені решту, я кажу чітко, дивлячись на неї, однак нечутно за піснею «Додай звуку» та галасом натовпу:

– Ти огидне довбане стерво, я хочу заколоти тебе до смерті й погратись у твоїй крові.

Але я посміхаюсь. Не лишивши цій сучці чайових, я знаходжу Прайса, який знову похмуро стоїть біля колій, вчепившись у залізні поручні. Пол Овен, котрий працює з рахунками Фішера і нині вбраний у двобортний шерстяний смокінг на шість ґудзиків, стоїть поряд із Прайсом і волає щось на кшталт: «Провів п’ятсот ітерацій від’ємного дисконтованого потоку коштів на спеціальному комп’ютерному софті, а потім поїхав машиною компанії до стейкхауса “Сміт і Воленський”».

Я передаю Прайсу склянку, киваю Полу. Прайс нічого не каже, навіть не дякує. Просто тримає горілку, скорботно дивиться на колії, потім косить очима і нахиляється до склянки, а коли починає мигтіти стробоскоп, він випрямляється і щось буркоче собі під ніс.

– Ти під кайфом? – питаю я.

– Як ти? – кричить Овен.

– Я щасливий, – кажу я.

Музика перетворюється на одну довгу, нескінченну пісню, окремі пісні розділяє лише тупий, пульсуючий біт, який витирає з пам’яті всі розмови. Поки я говорю з таким слизьким типом, як Овен, мене це влаштовує. Зараз здається, що в «Залі з канделябрами» більше дівчат, і я намагаюся зустрітись очима з однією з них – модельного типу, великі цицьки. Прайс смикає мене, і я нахиляюсь до нього спитати, чи не дістати нам ще грам.

– Чому ви не в смокінгах? – запитує мене з-за спини Овен.

– Я все кидаю, – кричить Прайс. – Я йду.

– Що кидаєш? – кричу я у відповідь, не розуміючи, що відбувається.

– Це, – волає він. – Я не впевнений, але здається, йдеться про його подвійну «Столичну».

– Не треба, – кажу я йому. – Я доп’ю.

– Слухай, Патріку, – горлає він. – Я йду звідси.

– Куди? – Я направду збентежений. – Мені знайти Рікардо?

– Я йду, – кричить Прайс. – Я… йду… звідси!

Я починаю сміятись, не розумію, про що він.

– Ну, і куди ти збираєшся?

– Подалі! – волає він.

– Дай вгадаю, – кричу я до нього. – Ти банк кидаєш?

– Ні, Бейтмене. Я серйозно, сучий ти сину. Я йду. Зникаю.

– Куди? – Я досі сміюсь, досі кричу і досі не розумію. – У «Морґан Стенлі»? На реабілітацію? Куди?

Він дивиться вбік, не відповідає – просто витріщається на колії, намагаючись знайти місце, де вони закінчуються, зрозуміти, що лежить за темрявою. З ним стає нудно, однак Овен – ще гірше, і я вже випадково зустрівся з ним очима.

– Скажи йому «розслабся, не парся», – кричить Овен.

– Ти досі займаєшся рахунками Фішера? – Що ще йому сказати?

– Що? – перепитує Овен. – Чекай, це не Конрад?

Він показує на якогось хлопця в однобортному шерстяному смокінгу з комірцем-шаликом, бавовняній сорочці з метеликом, все – від «П’єр Карден», він стоїть біля бару з келихом шампанського, просто під канделябром, і вивчає нігті. Овен витягає сигару і питає, чи є в мене запальничка. Мені нудно, тож я, не перепрошуючи, йду до бару спитати підкачану барменку, чи можна дістати в неї сірники. «Зала з канделябрами» наповнена людьми, всі вони виглядають знайомо, і всі схожі між собою. У повітрі важко висить дим від сигар, і музика (знову «Інексез») голосніша, ніж звичайно, але до чого це все? Я випадково торкаюсь чола, палець стає мокрим. Беру в барі сірники. Вертаючись крізь натовп, несподівано наштовхуюсь на Мак-Дермотта та Ван-Паттена, котрі випрошують у мене ще талони на напої. Я віддаю їм свої, знаючи, що вони більше не діють, але ми застрягли серед кімнати, і талони не надто стимулюють їх пхатись до бару.

– Дівки смердючі, – каже Ван-Паттен, – обережно.

Хороших тут нема.

– Нижня зала – відстій, – волає Мак-Дермотт.

– Ви знайшли наркотики? – кричить Ван-Паттен. – Ми бачили Рікардо.

– Ні, – кричу я у відповідь. – Не вийшло. Медісон нічого не знайшов.

– Чорт, пропустіть офіціанта! – кричить за моєю спиною якийсь хлопець.

– Усе марно, – волаю я. – Я нічого не чую.

– Що? – горлає Ван-Паттен. – Нічого не чую. Раптом Мак-Дермотт хапає мене за руку.

– Що це Прайс робить? Поглянь.

Наче в кіно, я роблю зусилля, щоб обернутись, стаю навпочіпки і бачу Прайса на перилах. Хтось дав йому келих шампанського, і він чи то п’яний, чи то обдовбаний намагається втримати рівновагу, простягає обидві руки вперед і заплющує очі, наче благословляючи натовп. За його спиною продовжує блимати стробоскоп, димова машина розійшлась, і його огортає сірий туман. Він щось кричить, я не чую, що саме, – кімната переповнена, «Постійна вечірка» Едді Мерфі в поєднанні з гудінням голосів бізнесменів розриває барабанні перетинки, тож я кидаюсь уперед, не зводячи очей із Прайса, і примудряюсь обійти Медісона, Г’ю, Тернболла та Каннінгема, і ще кількох людей. Однак натовп надто щільний і марно навіть намагатися прорватись. На Тіма дивляться лише кілька людей – він досі балансує на перилах з напівзаплющеними очима і щось кричить. Мені соромно, і я раптом навіть радію, що застрягнув тут, нездатний дотягнутися до нього і врятувати від неодмінного приниження. На мить запанувала тиша, і я чую голос Прайса: «Прощавайте!», і потім, коли натовп нарешті звернув на нього увагу: «Вилупки!» Він граційно розвертається, стрибає на колії й біжить; шампанське тремтить у келиху в його відставленій убік руці. Він спотикається раз, другий, стробоскоп блимає, і здається, що все відбувається вповільнено, однак Прайс втримується на ногах і зникає в темряві. Весь цей час біля колій сидить охоронець. Здається, він лише хитає головою.

– Прайсе! Повернись! – волаю я, але натовп справді аплодує його вчинку.

– Прайсе! – ще раз кричу разом із оваціями.

Але він зник і навряд чи відреагував би, навіть якби чув мене. Поряд зі мною стоїть Медісон, він простягає руку, наче вітаючи мене з чимось.

– Цей хлопець – справжній бунтівник.

За мною з’являється Мак-Дермотт, смикає мене за плече:

– Прайс знає про якусь VIP-кімнату, про яку не знаємо ми? – Він виглядає стурбованим.

На вулиці біля «Тунелю» я все ще під кайфом, але дуже втомлений, і навіть після двох порцій «Столичної» і півпорції «Джей енд Бі» відчуваю в роті присмак підсолоджувача. Пів на першу, і ми спостерігаємо, як лімузини намагаються звернути на шосе Вест-Сайд. Ми втрьох, Ван-Паттен, Мак-Дермотт і я, обговорюємо, як би знайти новий клуб під назвою «Некеніє». Я не те, щоб обдовбаний, радше – п’яний.

– Пообідаємо? – позіхаючи, питаю їх я. – Завтра?

– Не можу, – каже Мак-Дермотт, – записаний на стрижку в «П’єр».

– То, може, сніданок? – пропоную я.

– Ні, – каже Ван-Паттен. – «Джіоз». Манікюр.

– Добре, що нагадав, – кажу я, роздивляючись свою руку. – Мені теж не завадить.

– Як щодо вечері? – запитує мене Мак-Дермотт.

– У мене побачення, – кажу я. – Чорт забирай.

– А ти як? – запитує Мак-Дермотт Ван-Паттена.

– Не зможу, – каже Ван-Паттен. – Спочатку йду до «Санмейкерз», а потім – приватне тренування.