Читать книгу Американський психопат - Брет Істон Елліс - Страница 9

У ліфті Фредерік Діббл розповідає мені про статтю про Івану Трамп[48] у «Пейдж сикс»[49] або в якомусь розділі пліток, а потім – про новий італо-тайський заклад у Верхньому Іст-Сайді, куди він учора ходив із Емілі Гамільтон, і мало не марить про якусь чудову страву під назвою фузіллі шиїтаке. Я дістаю свою золоту ручку «Кросс», щоб внести назву ресторану в свій записник. Діббл вбраний у двобортний шерстяний костюм від «Каналі Мілано» з майже непомітними смужками, бавовняну сорочку від «Білл Бласс», краватку з плетеного шовку в мініатюрну шотландську клітинку від «Білл Бласс Сігначер» і тримає в руках дощовик від «Міссоні Уомо». У нього гарна дорога стрижка, я милуюсь нею, поки він тихенько підспівує радіостанції «Музак», яка зазвичай грає у всіх ліфтах у тих будівлях, де є наші офіси, – здається, це «Співчуття до диявола». Я збираюся спитати Діббла, чи дивився він зранку «Шоу Патті Вінтерс», тема – аутизм, але він виходить за один поверх до мене, повторює назву ресторану: «Тайдільяно», потім каже: «Бувай, Маркусе» і виходить з ліфта. Двері зачиняються. Я сьогодні вдягнув шерстяний костюм у «гусячі лапки» зі штанами у складку від «Хуґо Босс», шовкова краватка, також «Хуґо Босс», бавовняна сорочка з глянсовим оздобленням від «Джозеф Аббуд» та черевики «Брукс Бразерс». Зранку я надто активно чистив зуби ниткою і досі відчуваю мідяний присмак крові. Після цього я виполоскав рот «Лістерином», тому в мене таке відчуття, що там пожежа, але я посміхаюся, виходячи з ліфта, і, вимахуючи новим чорним шкіряним дипломатом «Ботеґа Венета», проходжу повз похмільного Віттенборна.

Моя секретарка, Джин, яка у мене закохана і з якою я, певно, зрештою одружусь, сидить за столом. Цього ранку, щоб, як звичайно, привернути мою увагу, вона вбрана неймовірно дорого і зовсім недоречно: кашеміровий кардиган від «Шанель», кашеміровий светр під горло й кашеміровий шалик, сережки зі штучних перлів, брюки з шерстяного крепу від «Барніз». Наближаючись до її столу, я знімаю навушники. Вона підводить очі й несміливо посміхається.

– Запізнюємося? – запитує вона.

– Ходив на аеробіку, – я незворушний. – Вибач. Є щось для мене?

– Ріккі Гендрікс скасував сьогоднішню зустріч, – говорить вона. – Не сказав, яку саме чи чому.

– Я іноді ходжу з Ріккі на бокс до клубу «Гарвард», – пояснюю я. – Ще щось?

– І… Спенсер хоче з тобою випити у «Флюті Пір 17», – посміхається вона.

– Коли? – питаю я.

– Після шостої.

– Не зможу, – кажу я, заходячи до кабінету. – Відмов йому.

Вона підводиться з-за столу і йде за мною.

– О, що ж мені сказати? – здивовано запитує вона.

– Просто… скажи… «ні», – кажу я, знімаючи пальто від «Армані» й вішаючи його на настінний вішак від «Алекс Лоеб», який я купив у «Блумінґдейлз».

– Просто… сказати… «ні»? – повторює вона.

– Ти сьогодні вранці дивилась «Шоу Патті Вінтерс»? – запитую я. – Про аутизм?

– Ні, – вона посміхається так, ніби моя залежність від «Шоу Патті Вінтерс» її зачаровує. – І як воно?

Я взяв вранішній випуск «Волл-стрит джорнел» і продивляюсь першу сторінку – суцільна безглузда чорнильна пляма.

– Здається, коли я його дивився, у мене були галюцинації. Не знаю. Не впевнений. Не пам’ятаю, – буркочу я, кладу «Джорнел» назад і беру свіже число «Файненшл таймс». – Справді не знаю.

Джин стоїть і чекає вказівок. Я сідаю за стіл зі скляною стільницею від «Палацетті», зітхаю і складаю разом руки. Галогенові лампи з обох боків столу вже горять.

– Гаразд, Джин, – починаю я. – Замов столик на трьох у «Кемолз» на дванадцяту тридцять, а якщо там не буде – спробуй у «Крайонз». Згода?

– Так, сер, – каже вона жартівливим тоном і розвертається, щоб піти.

– Чекай, – кажу я, дещо згадавши. – Треба замовити столик на двох на сьогоднішній вечір в «Аркадії».

Джин розвертається дещо стурбована, але досі усміхнена.

– Щось… романтичне?

– Ні, дурненька. Облиш, – кажу я їй. – Я сам замовлю.

Дякую.

– Я все зроблю, – каже вона.

– Ні, не треба, – махаю я рукою. – Будь сонечком і принеси мені «Пер’є»,[50] добре?

– Сьогодні маєш чудовий вигляд, – каже Джин, перш ніж піти.

Її правда, але я нічого не кажу, тільки дивлюся через увесь кабінет на картину Джорджа Стаббса, думаючи, чи не перевісити її – може, вона надто близько до музичного центру «Айва» зі стереоприймачем AM/FM, двокасетним магнітофоном, напівавтоматичним програвачем із ремінним приводом, графічним еквалайзером, під’єднаним до звукової системи на поличці, все – темно-синього кольору, пасує до кольорової гами мого кабінету. Картину Стаббса, певно, варто повісити над статуєю добермана в натуральну величину, яка стоїть у кутку (700 доларів у крамниці «Красуня і чудовисько» у «Вежі Трампа»), чи, може, вона матиме кращий вигляд над старовинним столиком «Пакріцинні» поряд із доберманом. Я підводжуся, прибираю зі столика всі ці спортивні журнали сорокових років, придбані у «Фанчиз», «Банкерз», «Ґакз» та «Ґлікз» (вони коштували мені тридцять баксів кожен), знімаю картину Стаббса зі стіни і ставлю на столик, потім повертаюся за свій стіл і кручу в пальцях олівці з вінтажного німецького пивного кухля, купленого в «Ман-Тікс». Стаббс пасуватиме будь до чого. Репродукція стійки для парасольок «Чорний ліс» (675 доларів в «Убер де Форж») стоїть в іншому кутку, без жодної, наскільки я бачу, парасольки.

Я ставлю в програвач касету Пола Баттерфілда, відкидаюсь на спинку крісла й гортаю «Спортс ілюстрейтед», випуск минулого тижня, але зосередитись ніяк не можу. Все думаю про той чортів апарат для засмаги, який є у Ван-Паттена, тож доводиться взяти слухавку і викликати Джин.

– Так? – відповідає вона.

– Слухай, Джин, пошукай інформацію про апарати для засмаги, добре?

– Що? – перепитує вона з недовірою, але я певен, що вона все одно посміхається.

– Ну, знаєш, домашній апарат для засмаги, – буденним тоном повторюю я. – Щоб… засмагати.

– Гаразд… – нерішуче відповідає Джин. – Ще щось?

– Чорт, так. Нагадай мені повернути до прокату касети, які я взяв учора.

Я починаю відкривати і закривати сигарницю з чистого срібла, яка стоїть біля телефону.

– Ще щось? – питає вона грайливо. – Може, принести «Пер’є»?

– Так, хороша ідея. Джин?

– Так? – каже вона, і я радий, що вона така терпляча.

– Ти ж не думаєш, що я збожеволів? – питаю я. – Ну, тому, що хочу домашній солярій?

Пауза.

– Що ж, це справді трохи незвично, – визнає Джин, і помітно, що вона дуже обережно добирає слова. – Але не збожеволів, звісно ж ні. Як іще тобі підтримувати цей неймовірно гарний тон шкіри?

– Хороша дівчинка, – кажу я, перш ніж повісити слухавку.

У мене чудова секретарка.

Через п’ять хвилин вона заходить до кабінету з пляшкою «Пер’є», скибкою лайму і справою Ренсома, яку можна було б і не приносити, і мене навіть якось розчулює її практично безмежна відданість. Нічого не можу зробити, мені це лестить.

– Столик чекає на вас у «Кемолз» о пів на першу, – повідомляє вона, наливаючи воду в склянку. – Зала для тих, хто не палить.

– Більше не вдягай цей одяг, – кажу я, швидко оглядаючи її. – І дякую за справу Ренсома.

– Мм… – вона зупиняється, тримаючи мою склянку, і, перш ніж поставити її на стіл, перепитує:

– Що? Я не розчула.

– Я сказав, – спокійно, з посмішкою, повторюю я, – більше не вдягай це. Носи сукню. Чи спідницю, щось таке.

Джин трохи спантеличена, оглянувши себе, вона посміхається, як ідіотка.

– Я так розумію, тобі не подобається, – сумирно каже вона.

– Та ну, – кажу я, відпиваючи «Пер’є». – Ти можеш бути симпатичніша.

– Дякую, Патріку, – саркастично каже вона, хоча можу побитись об заклад – завтра вона вбереться в сукню.

Дзвонить телефон на її столі. Я кажу, що мене тут нема.

Вона збирається виходити.

– І високі підбори, – згадую я. – Мені подобаються високі підбори.

Джин доброзичливо киває й виходить, зачиняючи за собою двері. Я дістаю кишеньковий годинник «Панасонік» з тридюймовим[51] кольоровим телевізором і радіоприймачем і думаю, що треба щось подивитись, перш ніж увімкнути комп’ютер, краще за все – вікторину.