Читать книгу Американський психопат - Брет Істон Елліс - Страница 6

Ми з Прайсом мовчки йдемо по Ганновер-стрит, сутінки починають темнішати, і наче якийсь радар веде нас до бару «У Гаррі». Тімоті не сказав ані слова, відколи ми вийшли з офісу «Пірс та Пірс». Він навіть лишає поза увагою огидного безхатька, який зіщулився під смітником на Стоунстрит, хоча й присвистує по-вовчому вслід жінці, що прямує до Вотер-стрит, – білявка, великі цицьки, гарний задок, високі підбори. Прайс видається знервованим і роздратованим, і мені зовсім не хочеться питати у нього, що сталось. На ньому лляний костюм від «Каналі Мілано», бавовняна сорочка від «Айк Бехар», шовкова краватка від «Білл Бласс» та шкіряні черевики на шнурівці від «Брукс Бразерс» із заокругленими носаками. Я вдягнув легкий лляний костюм зі штанами зі складкою, бавовняну сорочку, шовкову краватку в цяточку – все від «Валентіно Кутюр», і шкіряні черевики з перфорацією та заокругленими носаками від «Аллен-Едмондз». За столиком у барі ми бачимо Девіда Ван-Паттена та Крейґа Мак-Дермотта. Ван-Паттен вбраний у двобортний спортивний піджак з шерсті та шовку, так само шовково-шерстяні штани на ґудзиках із внутрішніми складками від «Маріо Валентіно», бавовняна сорочка від «Гітман Бразерс», шовкова краватка в цяточку від «Білл Бласс» та шкіряні черевики від «Брукс Бразерс». Мак-Дермотт вдягнув лляний костюм із брюками зі складкою, сорочку з бавовни та льону з ґудзиками від «Базіль», шовкову краватку від «Джозеф Аббуд» та лофери зі шкіри страуса від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз».

Вони схилились над столиком, щось пишуть на паперових серветках, і перед ними стоять віскі та мартіні відповідно. Вони махають нам. Прайс кидає свій шкіряний дипломат фірми «Тумі» на порожній стілець і прямує до бару. Я кричу, щоб він взяв мені «Джей енд Бі» з льодом і сідаю з Ван-Паттеном та Мак-Дермоттом.

– Привіт, Бейтмене, – каже Крейґ, і стає зрозуміло, що це вже не перший його мартіні. – Слухай, годиться вдягати лофери з торочками до ділового костюма чи ні? І не дивись на мене так, наче я божевільний.

– Чорт, не питай Бейтмена, – стогне Ван-Паттен, вимахуючи золотою ручкою «Кросс» перед його обличчям, і відсьорбує його мартіні.

– Ван-Паттене? – говорить Крейґ.

– Так?

Мак-Дермотт вагається, а потім дуже рівним голосом каже:

– Замовкни.

– Що ви надумали, навіжені? – Я бачу на барі Луїса Керрузерса, він стоїть поряд із Прайсом, а той його повністю ігнорує. Керрузерс погано вдягнений – двобортний шерстяний костюм на чотири ґудзики, здається, від «Чепс», смугаста бавовняна сорочка та шовкова краватка-метелик, плюс окуляри в роговій оправі від «Олівер Піплз».

– Бейтмене, ми надішлемо ці питання в «Джі К’ю»,[33] – заводить Ван-Паттен.

Луїс помічає мене, спроквола всміхається і, якщо я не помиляюсь, шаріється, відвертаючись до бару. Бармени чомусь завжди його не помічають.

– Ми заклалися щодо того, кого першого опублікують у розділі «Питання й відповіді», і тепер я чекаю на відповідь. Ти що думаєш? – запитує Ван-Паттен.

– Про що? – роздратовано питаю я.

– Лофери з торочками, довбню, – каже він.

– Ну, хлопці… – Я обережно зважую слова. – Такі лофери традиційно носять як повсякденне взуття… – Я кидаю погляд на Прайса, мені страшенно хочеться випити. Він просковзає повз Луїса, котрий простягає йому руку.

Прайс усміхається, щось каже і йде далі, до нашого столика. Луїс знову намагається привернути увагу бармена, і знову йому не щастить.

– Але це заведено саме тому, що популярно, так? – нетерпляче запитує Крейґ.

– Так, – киваю я. – Якщо вони чорні чи з кордівської кольорової шкіри.

– А коричневі? – з підозрою питає Ван-Паттен. Я замислююсь, потім відповідаю:

– Надто спортивно для ділового костюма.

– Про що провадите, педики? – питає Прайс.

Він передає мені склянку й сідає, схрестивши ноги.

– Добре, добре, – каже Ван-Паттен. – Тепер моє питання. З двох частин. – Він робить театральну паузу. – Заокруглений комірець – це надто урочисто чи надто повсякденно? Друга частина: який вузол для краватки личить таким комірцям найбільше?

Прайс досі стривожений, голос – напружений, і він відповідає швидко, вимовляючи слова так чітко, що їх чутно у всьому барі:

– Це цілком універсальна деталь, яка підходить до костюмів і до спортивних курток. Для урочин такий комірець слід накрохмалити, для офіційного прийому – додати шпильку. Він раптом зітхає так, наче помітив когось.

Я озираюсь, намагаючись зрозуміти, кого саме. А Прайс веде далі:

– Якщо такий комірець вдягнути до блейзера, тоді він має виглядати м’яким, і годяться обидва варіанти, зі шпилькою та без неї. Це традиційний стиль для приватних шкіл, тож найкраще його врівноважить доволі невеликий простий італійський вузол.

Він робить ковток мартіні й міняє ноги місцями.

– Ще питання?

– Купіть йому випити, – каже вочевидь вражений Мак-Дермотт.

– Прайс? – мовить Ван-Паттен.

– Так? – відгукується Прайс, оглядаючи залу.

– Ти безцінний.

– Слухайте, де будемо вечеряти? – питаю я.

– Вірний містер Заґат[34] завжди зі мною, – каже Ван-Паттен, дістаючи з кишені довгий кармазиновий буклет, і показує його Тімоті.

– Ура, – сухо реагує він.

– Чого нам хочеться? – це я.

– Чогось білявого, з великими цицьками. – Прайс.

– Може, підемо у сальвадорське бістро? – Мак-Дермотт.

– Ми збирались потім у «Тунель», то давайте кудись недалеко. – Ван-Паттен.

– Чорт, – заводить Мак-Дермотт. – Ми йдемо в «Тунель»? Минулого тижня я там підчепив таку ціпоньку з Вассара…[35]

– Господи, не починай знову, – стогне Ван-Паттен.

– Тобі щось не так? – огризається Мак-Дермотт.

– Я там був. Я не хочу знову чути цю історію, – каже Ван-Паттен.

– Я ж тобі не розповідав, що було потім, – Мак-Дермотт вигинає брови.

– А коли ви туди ходили, люди? – запитую я. – Чому мене не запросили?

– Ти ж був у тому довбаному круїзі. Тепер мовчіть і слухайте. Тож підчепив я ту ціпоньку в «Тунелі» – гаряча штучка, великі цицьки, шикарні ноги, підтягнута така. Купив їй пару коктейлів із шампанським, вона сказала, що приїхала до міста на весняні канікули, і мало не взяла до рота одразу ж у «Залі з канделябрами», то я повіз її до себе…

– Овва, стій, – перебиваю його я. – А можна спитати, де весь цей час була Памела?

Крейґ морщиться.

– Та пішов ти. Я хотів, щоб мені відсмоктали, Бейтмене.

Хотів дівку, яка дозволила б…

– Не хочу це слухати, – каже Ван-Паттен, затуляючи вуха долонями. – Він зараз скаже щось огидне.

– Ти ханжа, – глумливо каже Мак-Дермотт. – Ми ж не збирались разом будувати квартиру чи їхати на Кариби. Я просто хотів дівку, яка відсмоктувала б мені хвилин тридцять-сорок.

Я кидаю в нього паличкою для помішування коктейлю.

– Отже, ми поїхали до мене, і ви тільки послухайте. – Він присувається ближче до столу. – Вона випила достатньо шампанського, щоб звалити довбаного носорога, і уявіть собі…

– Вона дала тобі без презерватива? – запитує хтось із нас. Мак-Дермотт закочує очі під лоб.

– Це ж дівчина з Вассара. Не з Квінсу.[36]

Прайс легенько б’є мене по плечу.

– І що це має означати?

– Все одно, слухайте, – веде далі Мак-Дермотт. – Вона… ви готові? – Драматична пауза. – Вона подрочила мені рукою, і, ви уявляєте… навіть рукавичку не зняла.

Він відкидається на спинку стільця і потягує свій напій, виглядаючи вкрай самовдоволено.

Ми всі сприймаємо це серйозно. Ніхто не кепкує з Мак-Дермоттових одкровень чи його нездатності натиснути на ту дівку. Всі мовчать, але думають про одне: ніколи не знімати дівчину з Вассара.

– Тобі потрібна ціпонька з Кемдена, – каже Ван-Паттен, прийшовши до тями після оповіді Мак-Дермотта.

– Чудово, – кажу я. – Дівка, яка думає, що спати з власним братом – нормально.

– Так, але ж вони вважають, що СНІД – це новий англійський гурт, – зауважує Прайс.

– То де вечеряємо? – запитує Ван-Паттен, вивчаючи запитання, написане на його серветці. – Куди, до біса, підемо?

– Навіть смішно, що дівчата вірять, ніби хлопців турбують хвороби і схожа фігня, – похитує головою Ван-Паттен.

– Я не вдягатиму чортів презерватив, – виголошує Мак-Дермотт.

– Я відксерив одну статтю, – каже Ван-Паттен, – і там написано, що шанс щось таке підхопити – нуль, нуль, нуль, нуль і половина десятитисячної відсотка, щось таке, і байдуже, з якою задрипаною хвойдою і збоченкою ти б не примудрився переспати.

– Нормальні хлопці не можуть захворіти.

– Ну, білі хлопці.

– Дівчина була в довбаній рукавичці? – питає Прайс, і досі шокований. – Рукавичка? Господи, чому ти сам не подрочив замість того?

– Знаєте, член теж встає, – каже Ван-Паттен. – Це слова Фолкнера.

– До якого коледжу ти ходив? – запитує Прайс. – Пайн Менор?

– Народе, – кажу я. – Дивіться, хто до нас йде.

– Хто? – Прайс навіть голову не повертає.

– Підказка, – кажу я. – Найбільш слизький тип у «Дрексель, Бернем, Ламберт».

– Коннолі? – здогадується Прайс.

– Привіт, Престоне, – кажу я і потискаю Престону руку.

– Друзі, – каже Престон, стоячи над столом і киваючи іншим. – Перепрошую, але повечеряти з вами сьогодні не зможу.

Престон вбраний у двобортний шерстяний костюм від «Александр Джуліан», бавовняну сорочку та шовкову краватку «Перрі Елліс». Він присідає поруч зі столом, для рівноваги поклавши руку на спинку мого стільця.

– Мені дуже прикро, що доводиться вам відмовляти, але знаєте, так склалось.

Прайс дивиться на мене викривальним поглядом і одними губами питає: «А його запрошували?»

Я знизую плечима і допиваю свій «Джей енд Бі».

– Чим вчора займався? – питається Мак-Дермотт і додає: – Нічого костюмчик.

– Ким він вчора займався, – виправляє його Ван-Паттен.

– Ні-ні, – каже Престон. – Дуже поважний, пристойний вечір. Без дівок, без випивки, без кокаїну. Ходили з Александрою та її батьками в російську чайну. Уявляєте, вона називає батька Біллі… Але я так втомився і випив лише одну «Столичну». – Він знімає окуляри (звісно ж, «Олівер Піплз») і позіхає, протираючи їх носовичком від «Армані». – Точно не знаю, але, здається, той дивний православний офіціант кинув кислоти мені в борщ. Я такий втомлений.

– Що робитимеш сьогодні? – запитує Прайс. Йому помітно нецікаво.

– Треба повернути касети в прокат, потім – в’єтнамський ресторан із Александрою, потім – мюзикл на Бродвеї, щось британське, – відповідає Престон, оглядаючи залу.

– Престоне, – каже Ван-Паттен, – ми тут пишемо питання для «Джі К’ю», може, хочеш щось додати?

– О, так, – каже Престон, – у мене є питання. Як зробити, щоб передній край сорочки не задирався, коли носиш смокінг?

Ван-Паттен та Мак-Дермотт хвилину сидять мовчки, думають, потім Крейґ стурбовано насуплює брови і каже:

– Хороше питання.

– Прайсе, а в тебе є питання? – запитує Престон.

– Так, – зітхає Прайс. – Якщо всі твої друзі телепні, вибити їм мізки з магнуму 38-го калібра – це правопорушення, злочин чи Божа воля?

– Це не для «Джі К’ю», – каже Мак-Дермотт. – Радше для «Солдата удачі».[37]

– Чи «Веніті Фейр»,[38] – додає Ван-Паттен.

– Хто це? – запитує Прайс, дивлячись у напрямку барної стійки. – Чи не Рід Робінсон? І щоб ти знав, Престоне, до передньої частини сорочки просто пришивають петельку для ґудзика й пристібають її до штанів. І обережно, щоб накрохмалений перед сорочки був не нижче лінії талії на брюках, бо інакше буде стирчати, коли сідатимеш, так, той мудак – Рід Робінсон? Надто вже на нього схожий.

Ошелешений зауваженням Прайса, Престон повільно розвертається навприсядки і, вдягнувши окуляри назад, коситься на бар.

– Ні, це Найджел Моррісон.

– О! – вигукує Прайс. – Один із тих юних британських педиків, які стажуються в…

– Як ти знаєш, що він педик? – перебиваю його я.

– Усі вони педики, – знизує плечима Прайс. – Усі британці.

– А звідки ти знаєш, Тімоті? – шкіриться Ван-Паттен.

– Бачив, як він трахав Бейтмена в зад у туалеті банку «Морґан Стенлі», – каже Прайс.

Я зітхаю і запитую Престона:

– То де Моррісон стажується?

– Я забув, – каже Престон, чухаючи голову. – Може, «Лазард»?

– Де? – напирає Мак-Дермотт. – Перший Бостонський? «Ґолдман»?

– Я не впевнений, – відповідає Престон. – Може, «Дрексель»? Слухайте, він всього лиш помічник фінансового аналітика, а його огидна чорнозуба дівчина викуповує акції в кредит у якійсь дірі.

– То де будемо їсти? – питаю я, втрачаючи терпіння. – Треба замовити столик. Я не стоятиму в якомусь довбаному барі.

– Що це Моррісон надягнув? – питає сам себе Престон. – Невже справді костюм у клітинку на сорочку в клітинку?

– Це не Моррісон, – каже Прайс.

– А хто тоді? – запитує Престон, знову знімаючи окуляри.

– Це Пол Овен, – відповідає Прайс.

– Це не Пол Овен, – кажу я. – Пол Овен – з іншого боку бару, ось там.

Овен стоїть біля стійки у двобортному шерстяному костюмі.

– Він працює з рахунками Фішера, – каже хтось.

– Везучий єврейський покидьок, – каже Престон.

– Господи, Престоне, – кажу я. – А це тут до чого?

– Слухай, я бачив, як цей покидьок говорив по телефону з директором і крутив довбану менору.[39] Він приніс кущ Хануки в офіс минулого грудня, – несподівано каже Престон, незвичайно пожвавившись.

– Крутять дрейдель,[40] Престоне, – кажу я, – не менору. Крутять – дрейдель.

– Боже, Бейтмене, може, мені сходити до бару і попросити Фредді підсмажити тобі тих дебільних картопляних млинців? – питається Престон, щиро стривожений. – Отих… латкес?

– Не треба, – відповідаю я. – Але спокійніше з цим твоїм антисемітизмом.

– Голос розуму! – Прайс нахиляється, щоб поплескати мене по спині. – Наш звичайний хлопець.

– Так, звичайний хлопець, який, якщо тебе послухати, дозволив помічнику фінансового аналітика на стажуванні трахнути себе в зад, – з іронією кажу я.

– Я сказав, що ти – голос розуму, – каже Прайс. – І не казав, що ти – не гомосексуаліст.

– Чи не тріпло, – додає Престон.

– Так, – кажу я, дивлячись прямо на Прайса. – Спитай Мередіт, чи я гомосексуаліст. Вона відповість – одразу як витягне мій член з рота.

– Мередіт любить педиків, – спокійно пояснює Прайс. – Саме тому я її кидаю.

– О, хлопці, зараз розкажу вам анекдот, – Престон потирає руки.

– Престоне, – каже Прайс. – Ти ж бо сам – анекдот.

Ти ж знаєш, що тебе на вечерю не запрошували. До речі, гарний піджак. Не з костюму, але пасує нівроку.

– Прайсе, ах ти ж покидьок, ти такий на мене злий, що аж боляче, – сміючись каже Престон. – Тож зустрічаються на вечірці Джей Еф Кей[41] та Перл Бейлі,[42] йдуть до Овального кабінету, кохаються, Кеннеді засинає, і… – Престон зупиняється. – Чорт, що ж далі… А, так. Перл Бейлі каже:

«Містере президент, я знову хочу вас трахнути», а він каже:

«Я збирався поспати і за тридцять…» ні, чекайте… – Престон знову зупиняється збентежений. – Ні… за шістдесят… ні, гаразд, хай буде тридцять: «…за тридцять хвилин я прокинусь і ми повторимо, але одну руку мусиш тримати на моєму прутні, а іншу – на яйцях», і вона така: «Гаразд, але чому я маю тримати одну руку на вашому члені, а другу… другу руку на яйцях, і…» – він помічає, що Ван-Паттен ліниво шкрябає щось на серветці. – Ван-Паттене, ти мене слухаєш?

– Я слухаю, – роздратовано відповідає Ван-Паттен. – Продовжуй. Розказуй. Одну руку на прутні, іншу – на яйцях, давай далі.

Луїс Керрузерс досі стоїть біля стійки, чекаючи на свій напій. Тепер мені здається, що його шовковий метелик – від «Аґнес Бі». Незрозуміло.

– Я не слухаю, – каже Прайс.

– І він каже… – Престон знову замовкає. Довга пауза. Він дивиться на мене.

– На мене не дивись, – кажу. – Це не мій анекдот.

– І він каже… Все з голови вилетіло.

– То це суть жарту – «все з голови вилетіло»? – запитує Мак-Дермотт.

– Він каже, емм… тому що… – Престон затуляє долонею очі й думає. – Боже, аж не віриться, як я міг забути…

– Чудово, Престоне, – зітхає Прайс. – Ну ти й дотепний довбень.

– «Все з голови вилетіло»? – питає мене Крейґ. – Не доганяю.

– Так-так-так, – схаменувся Престон. – Я згадав. «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала у мене гаманець».

Він одразу починає гиготіти. І після короткої паузи всі за столом, крім мене, теж вибухають сміхом.

– Ось де суть жарту, – гордо і з полегшенням каже Престон.

Ван-Паттен дає йому п’ять. Навіть Прайс сміється.

– Господи, – кажу я, – який жах.

– Чому? – питає Престон. – Це ж смішно. Це гумор.

– Так, Бейтмене, – додає Мак-Дермотт. – Веселіше.

– Майже забув, – говорить Прайс. – У Бейтмена встає тільки на членів союзу боротьби за громадянські свободи. З цим є якісь проблеми?

– Це не смішно, – кажу я. – Це расизм.

– Бейтмене, вилупку ти відлюдькуватий, – каже Престон. – Припини читати біографії Теда Банді.[43]

Він підводиться і дивиться на свій «Ролекс».

– Усе, мені час іти. Побачимося завтра.

– Так, те саме місце, той самий час, – каже Ван-Паттен, пхаючи мене ліктем.

Перш ніж піти, Престон схиляється до мене.

– «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала в мене гаманець».

– Та зрозумів я, зрозумів, – кажу я, відштовхуючи його.

– Запам’ятайте, хлопці: мало що в житті працює так надійно, як «Кенвуд».

Він виходить.

– Ябба-дабба-ду, – каже Ван-Паттен.

– А хтось чув, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз? – запитує Мак-Дермотт.