Читать книгу Американський психопат - Брет Істон Елліс - Страница 14

Кортні Лоренс запрошує мене повечеряти в понеділок, запрошення має певний відтінок сексуальності, тож я приймаю його, але спочатку доведеться витерпіти вечерю з двома випускниками Кемдена, Скоттом та Енн Смайлі, у новому ресторані в районі площі Колумба. Місце називається «Шезлонги», і я наказав секретарці зібрати інформацію про нього. Перед тим, як я пішов із офісу, Джин розписала мені три варіанти того, що варто замовити на вечерю. Дорогою в таксі Кортні розповіла мені про Скотта та Енн – він працює в рекламній агенції, вона відкриває ресторани на гроші батька, останнім був «1968» у Верхньому Іст-Сайді. І це було не так цікаво, як її розповідь про свій день: масаж обличчя в «Елізабет Арден», покупка кухонного начиння у «Поттері Барн» (все це – прийнявши літій[62]), потім – «У Гаррі», де ми з нею випивали з Чарльзом Мерфі та Расті Вебстером і де Кортні забула під столом пакунок з купленим кухонним приладдям. Єдина цікава деталь життя Скотта та Енн – через рік після одруження вони всиновили тринадцятирічного корейського хлопчика, назвали його Скоттом-молодшим й відправили вчитись у Ексетер, де Скотт вчився за чотири роки до мене.

– Сподіваюся, вони замовили столик, – попереджаю я Кортні.

– Тільки не треба сигар, Патріку, – повільно говорить вона.

– Це не авто Дональда Трампа? – питаю я, дивлячись на лімузин, що стоїть у заторі поряд із нами.

– Боже, Патріку, замовкни, – каже вона хрипким, невиразним голосом.

– Знаєш, Кортні, у моєму дипломаті «Ботеґа Венета» є плеєр, який я спокійно можу дістати, – кажу я. – Випий ще літію. Чи дієтичну колу. Може, кофеїн тебе підбадьорить.

– Я просто хочу дитину, – каже вона м’яко, ні до кого не звертаючись, дивлячись у вікно. – Просто… двох… досконалих… дітей.

– Це ти до мене чи до Шломо? – зітхаю я достатньо голосно, аби водій-єврей мене почув. Кортні не відповідає, як і можна було здогадатися.

«Шоу Патті Вінтерс» зранку було присвячене парфумам, помадам та макіяжу. Луїс Керрузерс, хлопець Кортні, поїхав у Фенікс і повернеться на Мангеттен не раніше вечора четверга. Кортні вдягнула шерстяний жакет та жилетку, футболку з джерсі та габардинові брюки від «Білл Бласс», кришталеві, з емаллю та позолотою сережки від «Жерар і Йоска» та шовково-атласні відкриті туфлі «Маноло Бланік». На мені шитий на замовлення твідовий піджак, штани та бавовняна сорочка з магазину «Алан Флассер» і шовкова краватка від «Пол Стюарт». У моєму спортзалі зранку була черга на двадцять п’ять хвилин до тренажеру «Стермастер». Я махаю жебраку на розі Сорок дев’ятої та Восьмої, тоді показую йому середній палець.

Сьогодні розмова крутиться навколо нової книги Елмора Леонарда, яку я не читав, певних ресторанних критиків – їх я читав, протистояння записів британського складу виконавців «Знедолених» та американського; нового сальвадорського ресторанчика на розі Другої та Вісімдесят третьої і того, який розділ пліток кращий, у «Пост» чи у «Ньюз». Схоже, у нас із Енн Смайлі є спільна знайома, офіціантка з «Ейбтон» в Аспені, котру я минулого року зґвалтував пляшкою лаку для волосся, коли катався там на лижах на Різдвяні свята. У «Шезлонгах» повно людей, дуже галасно, акустика паршива через висоту стелі, і, якщо я не помиляюся, з колонок лунає версія «Білого кролика» в стилі нью-ейдж. Хлопець, схожий на Форреста Етвотера (зачесане назад біляве волосся, окуляри без діоптрій в оправі з червоного дерева, костюм «Армані» з підтяжками), сидить за столиком з Керолайн Бейкер, інвестиційним банкіром у «Дрексель», і щось вона має кепський вигляд. Їй личив би більш яскравий макіяж, та й твідовий костюм від «Ральф Лорен» виглядає надто строго. Столик у них середній, одразу ж біля бару.

– Це класична каліфорнійська кухня, – нахиляється до мене Енн, після того як ми зробили замовлення.

Здається, від мене потрібна якась реакція, до того ж Скотт та Кортні обговорюють плюси розділу пліток у «Пост», так що я змушений відповісти.

– Маєш на увазі, якщо порівняти зі, скажімо, чисто каліфорнійською кухнею? – обережно питаю я, зважуючи кожне слово, а потім необачно додаю: – Чи з посткаліфорнійською?

– Я знаю, звучить надто вже трендово, але відмінностей справді чимало. Вони ледь помітні, – каже Енн, – але вони є.

– Я чув про посткаліфорнійську кухню, – кажу я, розглядаючи дизайн ресторану: оголені труби, колони, відкрита кухня і… шезлонги. – Направду я навіть куштував її. Ніяких маленьких овочів? Буріто з морськими гребінцями? Крекери з васабі? Я на правильному шляху? До речі, тобі ніхто не казав, що ти кап-у-кап кіт Гарфілд, якого задавила машина, потім з нього обдерли шкіру і хтось накинув зверху огидний светр від «Ферраґамо», перш ніж відвезти його до ветеринара? Фузіллі? Оливкова олія з сиром брі?

– Саме так, – каже вражена Енн. – О, Кортні, де ти знайшла Патріка? Він чудово знається на таких речах. Луїс вважає, що каліфорнійська кухня – це половинка помаранча і трохи джелаті,[63] – просторікує вона і заливається сміхом, запрошуючи мене приєднатися до неї, що я, дещо нерішуче, і роблю.

Для початку я замовив салат із червоного цикорію з кальмаром, зловленим у природних умовах. Енн та Скотт взяли рагу з морського чорта з фіалками. Кортні мало не заснула, коли їй довелось прочитати меню, але, перш ніж вона зісковзнула зі свого стільця, я встиг схопити її за плечі, а Енн замовила для неї щось звичайне і легке, на зразок каджунського попкорну, якого, може, і не було в меню, однак Енн знайома з Ноджем, шеф-кухарем, і він зробив невеличку порцію… спеціально для Кортні! Скотт та Енн наполягли на тому, щоб ми всі замовили одне й те саме – підкопченого, помірно просмаженого морського окуня, фірмову страву «Шезлонгів». Їм пощастило, що він був у одному з тих меню, які склала для мене Джин, інакше, якби вони продовжували наполягати, цілком могло б скластись так, що близько другої ночі (після «Вечірнього шоу з Девідом Леттерманом») я увірвався би до їхнього студіо й порубав би обох на шматки сокирою, спочатку змусивши Енн дивитись, як Скотт стікає кров’ю з глибоких ран на грудях, а потім знайшов би спосіб дістатись до Ексетера і вилив би пляшку кислоти на пласке й вузькооке обличчя їхнього сина. У нашої офіціантки непогана фігурка і золоті туфлічовники зі шкіри ящірки, оздоблені штучними перлами. Я забув повернути касети в прокат й мовчки кляну себе, поки Скотт замовляє дві великі пляшки «Сан-Пеллеґріно».[64]

– Це класична каліфорнійська кухня, – каже мені Скотт.

– Може, сходимо всі разом до бару «Зевс» наступного тижня? – пропонує Скотту Енн. – Думаєш, зможемо дістати столик у п’ятницю?

Скотт вбраний у кашеміровий светр від «Пол Стюарт» із червоними, фіолетовими та чорними смужками, мішкуваті вельветові штани від «Ральф Лорен» та шкіряні мокасини від «Коул-Гаан».

– Ну… можна, – каже він.

– Це хороша ідея. Мені вона дуже подобається, – каже Енн, вона бере з тарілки маленьку фіалку і нюхає її, перш ніж обережно покласти на язик. На ній червоно-фіолетовочорний мохеровий, плетений вручну, светр від «Коос Ван Ден Аккер Кутюр», слакси від «Анна Кляйн» і замшеві туфлі з відкритими пальцями.

Інша офіціантка, не така гарненька, підходить взяти у нас замовлення на напої.

– «Джей енд Бі», чистий, – я випереджаю всіх.

Кортні замовляє шампанське з льодом, і я приховую свій жах.

– О, – каже вона, наче щось пригадавши, – можна мені туди шматочок…

– Шматочок чого? – роздратовано питаю я і не можу зупинитись. – Дай вгадаю, дині?

І думаю: «Господи, чому ти не повернув ті довбані касети, Бейтмене, тупий ти сучий сину».

– Ви про лимон, міс, – каже офіціантка, нагороджуючи мене крижаним поглядом.

– Так, звісно. Лимон, – киває Кортні.

Здається, що вона загубилась у якомусь сні, але їй це подобається, дарує забуття.

– Я візьму келих… Боже, давайте «Акацію»,[65] – каже Скотт, і питає в решти: – Я хочу білого вина? Я справді хочу шардоне? Чи окуня можна їсти з каберне…

– Та давай уже, – радісно каже Енн.

– Гаразд, я питиму… Господи, білий совіньйон, – каже Скотт.

Офіціантка збентежено всміхається.

– Скотті, – верещить Енн, – білий совіньйон?

– Жартую, – пирхає він. – Я буду шардоне. «Акацію».

– Ну ти й бовдур, – з полегшенням усміхається Енн. – Такий смішний.

– Я буду шардоне, – каже офіціантці Скотт.

– Це дуже мило, – каже Кортні, поплескуючи Скотта по руці.

– А я буду… – розмірковує Енн. – О, я вип’ю дієтичної кока-коли.

Скотт здіймає очі від кукурудзяного хліба, який він вмочував у оливкову олію.

– Ти сьогодні не п’єш?

– Ні, – пустотливо посміхається Енн. Бозна-чому. Та й кого це до біса турбує? – Я не в настрої.

– Навіть для келиху шардоне? – питає Скотт. – Може, білого совіньйону?

– У мене аеробіка о дев’ятій, – каже вона непевно, втрачаючи контроль. – Не варто мені пити.

– Тоді я теж не буду, – розчаровано каже Скотт. – Тобто мені ж у «Ексклюзив» на восьму.

– Ніхто не хоче дізнатись, де мене не буде о восьмій ранку завтра? – питаю я.

– Ні, любий, я ж знаю, як ти любиш «Акацію». – Енн тягнеться до Скотта й стискає його руку.

– Нічого, крихітко. Буду пити «Сан-Пеллеґріно», – показує на пляшку Скотт.

Я голосно вистукую пальцями по столу, шепочучи до себе: «Чорт, чорт, чорт, чорт». Очі Кортні напівзаплющені, вона важко дихає.

– Гаразд, я ризикну, – нарешті каже Енн. – Вип’ю дієтичної коли з ромом.

Скотт зітхає і посміхається. Він справді сяє.

– Добре.

– Дієтична кола ж без кофеїну, так? – запитує офіціантку Енн.

– Знаєш, – перебиваю я, – варто взяти дієтичну пепсі. Вона значно краща.

– Справді? – питає Енн. – Що ти маєш на увазі?

– Тобі варто взяти дієтичну пепсі замість дієтичної кока-коли, – кажу я. – Вона значно краща. Більше бульбашок. Чистіший смак. Вона краще змішується з ромом і в ній менше натрію.

Офіціантка, Скотт, Енн, навіть Кортні – всі дивляться на мене так, наче я запропонував дещо диявольське, апокаліптичне, наче я руйную міф, який всі ретельно оберігають, або порушую урочисту присягу, і у «Шезлонгах» раптом стає майже тихо. Вчора ввечері я взяв напрокат фільм під назвою «В дупі у Лідії». Випив дві таблетки «Гальціону»[66] і, потягуючи, до речі, дієтичну пепсі, дивився, як Лідія (засмагла красуня з вибіленим волоссям, ідеальним задом та великими цицьками), стоячи рачки, відсмоктувала хлопцю з величезним хуєм, а інша розкішна білявка з ідеально підстриженим, теж білявим, лобком стала на коліна позаду Лідії й, вилизавши її дупу та посмоктавши пизду, почала пхати довгий срібний вібратор у зад Лідії; дівчина працювала вібратором, продовжуючи вилизувати її пизду, поки хлопець з величезним хуєм кінчав Лідії на обличчя, а вона смоктала його яйця; потім Лідію затрусило в сильному, непідробному оргазмі, дівчина за нею переповзла вперед і злизала сперму з її обличчя, а потім дала Лідії посмоктати вібратор. Минулого вівторка вийшов новий альбом Стівена Бішопа, і вчора я купив компакт-диск, касету та платівку в «Тавер Рекордз», бо хотів мати його в усіх трьох форматах.

– Слухайте, – кажу я, і мій голос тремтить від емоцій. – Беріть, що хочете, але я б рекомендував дієтичну пепсі. Я опускаю очі на свої коліна, на синю серветку з тканини, слова «Шезлонги», вишиті скраю, і на якусь мить здається, що я зараз заплачу – підборіддя тремтить, і я не можу ковтнути.

Кортні нахиляється і м’яко торкається мого зап’ястка, погладжуючи мій «Ролекс».

– Нічого, Патріку. Все добре.

Гострий біль у печінці перекриває спалах емоцій, я сідаю прямо, збентежений і наляканий. Офіціантка йде, а Енн питає, чи не бачили ми останню виставку Девіда Оніки, і мені стає спокійніше.

Виявляється, що ми її не бачили, але я не хочу хвалитися тим, що в мене є його картина, і легенько пхаю Кортні під столом. Це виводить її з літійного ступору, і вона механічно каже:

– У Патріка є робота Оніки. Справжня. Я задоволено посміхаюсь і відпиваю віскі.

– Це фантастика, Патріку, – каже Енн.

– Справжній Оніка? – питає Скотт. – Він же доволі дорогий.

– Ну, скажімо так… – я роблю ковток і раптом тушуюсь: скажімо що? – Нічого особливого.

Кортні зітхає, передчуваючи черговий штурхан.

– Оніка Патріка коштує двадцять тисяч доларів.

Вона відщипує шматочки від теплого шматка кукурудзяного хлібу, здається, їй невимовно нудно. Я роздратовано дивлюсь на неї й намагаюся не шипіти.

– Ні, Кортні, насправді – п’ятдесят.

Кортні повільно відводить погляд від хліба, який мне в пальцях, і навіть у затьмареному літієм погляді видно таку злість, що автоматично почуваюсь приниженим, однак не настільки, щоб сказати Скотту та Енн правду: картина коштує всього дванадцять штук.

Але страшний погляд Кортні (хоча, може, я надмірно реагую – вона могла осудливо дивитися на орнамент на колонах, венеційські жалюзі на заскленому даху, заповнені пурпуровими тюльпанами вази від «Монтіго» навколо бару) злякав мене достатньо для того, щоб не провадити далі про те, як я купував Оніку. Цей погляд можна доволі легко пояснити. Він попереджає: ще один штурхан, і сексу не буде, зрозумів?

– Так, це наче… – починає Енн.

Я затримую подих, моє обличчя напружується.

– …дешево, – белькоче вона. Я видихаю.

– Саме так. Це була дуже вигідна угода, – кажу я, ковтнувши повітря.

– Але – п’ятдесят тисяч? – з підозрою запитує Скотт.

– Гадаю, ця робота… у ній є… чудові пропорції й навмисна вдавана побіжність… – я зупиняюсь, намагаючись згадати те, що читав у огляді в журналі «Нью-Йорк». – Навмисно вдавана…