Читать книгу Американський психопат - Брет Істон Елліс - Страница 12

Китайська хімчистка, до якої я відправляю свій закривавлений одяг, вчора повернула мені куртку від «Сопрані», дві білі сорочки «Брукс Бразерс» і краватку від «Аґнес Бі», на яких досі лишились плями від чиєїсь крові. О дванадцятій (за сорок хвилин) у мене обід, тож перед ним я вирішую заїхати до хімчистки і поскаржитись. Крім куртки «Сопрані», сорочок та краватки, я беру з собою пакунок із закривавленими простирадлами, які теж слід випрати. Китайська хімчистка розташована за двадцять кварталів від моєї квартири, у Вест-Сайді, майже біля Колумбійського університету, і я ніколи там не бував, бо ця відстань мене лякає (раніше мій одяг забирали з квартири після телефонного дзвінка і повертали протягом доби). Через цю поїздку я не маю часу на ранкове тренування, і до того ж я проспав через вчорашню кокаїнову гульню з Чарльзом Гриффіном та Гілтоном Ешбері. Вона почалася цілком невинно на вечірці журналу «М. К.», на яку жоден із нас не був запрошений, а закінчилася близько п’ятої ранку біля мого банкомата. Саме тому я пропустив «Шоу Патті Вінтерс», але це повторення інтерв’ю з президентом, тож, думаю, це не страшно.

Я напружений, на обличчі темні окуляри, волосся зачесане назад, весь мій череп болить, у зубах сигара (непідпалена), на мені чорний костюм «Армані», біла бавовняна сорочка «Армані» та шовкова краватка, також від «Армані». Я маю крутецький вигляд, однак шлунок крутить і в голові паморочиться. Дорогою до хімчистки я проходжу повз волоцюгу, старого чоловіка, років сорока-п’ятдесяти, сивочолого й огрядного. Він плаче. Відчиняючи двері, я помічаю, що він, на додачу до всього, ще й сліпий, і наступаю йому на ногу, точніше – на її обрубок, і він впускає свого стаканця так, що дрібні гроші розкочуються по тротуарі. Я зробив це навмисно? Як ви думаєте? Може, випадково? Потім я десять хвилин показую плями крихітній старій китаянці, яка, як мені здається, керує цим закладом, і вона навіть витягає свого чоловіка з задньої кімнати, бо я не розумію ані слова з того, що вона каже. Однак чоловік мовчить, йому байдуже до перекладу. Літня жінка продовжує цокотати, певно, китайською, і мені доводиться її перебити.

– Послухайте, стоп… – я підводжу руку з сигарою, куртка від «Сопрані» висить у другій моїй руці. – Ви не… тсс, чекайте… Тсс… Ви не можете навести вагомих причин. Китаянка продовжує щось лопотати, хапає рукави куртки крихітною ручкою. Я відводжу її руку, нахиляюсь вперед і вимовляю дуже повільно:

– Що ви намагаєтеся мені сказати?

Вона й далі собі белькоче, широко розплющивши очі. Її чоловік вийняв з пакунку два простирадла, обидва в плямах засохлої крові, і тупо на них дивиться.

– Вибілювач? – запитую я в неї. – Ви хочете сказати вибілювач? – я хитаю головою, не вірячи сам собі. – Вибілювач? Господи.

Китаянка і далі показує на рукави куртки «Сопрані», а коли повертається до простирадл за її спиною, голос починає пищати октавою вище.

– Є дві важливі речі, – перекрикую я. – По-перше, не можна вибілювати «Сопрані», нізащо. По-друге, – і ще голосніше, досі одночасно з нею, – по-друге, такі простирадла можна дістати лише в Санта-Фе. Вони дуже дорогі, й мені справді потрібно їх відчистити…

Але вона не припиняє говорити, я киваю, наче розумію цю маячню. Потім посміхаюсь і нахиляюся просто до її обличчя.

– Якщо-не-затулиш-свій-довбаний-рот – я-тебе-вб’ю – ти-мене-розумієш?

Китаянка збентежена, її белькотіння стає ще швидшим, очі досі на лобі. У неї зовсім невиразне обличчя, можливо, через зморшки. Я знову жалісно показую на плями, але, розуміючи, що це не має сенсу, опускаю руку і намагаюсь все ж зрозуміти, що вона каже. Потім побіжно перебиваю її знову:

– Послухайте, у мене дуже важлива обідня зустріч, – я дивлюся на свій «Ролекс», – «У Губерта», за тридцять хвилин, – потім знову дивлюся на пласке обличчя з розкосими очима. – І вони мені потрібні… Чекайте, за двадцять хвилин. У мене зустріч «У Губерта» з Рональдом Гаррісоном за двадцять хвилин, і ці простирадла мені потрібні чистими вже у другій половині дня.

Але жінка не слухає, меле щось своєю дивною, судомною мовою. Я ніколи раніше не вчиняв підпалів, а тепер починаю думати, як же це робиться – які матеріали потрібні, бензин, сірники… чи краще взяти рідину для запальнички?

– Послухайте, – опанувавши себе, монотонно кажу я і нахиляюся ще ближче до її обличчя (її рот хаотично рухається, вона повертається до чоловіка, і він встигає кивнути під час несподіваної коротенької паузи), – я не можу вас зрозуміти.

Я сміюся з того, наскільки абсурдна склалась ситуація, б’ю рукою по прилавку й озираюся – подивитися, чи немає тут когось, з ким можна поговорити, але в залі порожньо.

– Це божевілля, – буркочу я й зітхаю, потираючи обличчя. А потім різко обриваю сміх, раптово розізлившись, й гарчу на неї: – Ти ідіотка. Я не можу з цим впоратися.

Вона щось белькоче у відповідь.

– Що? – зі злістю питаю я. – Ти мене не почула? Хочеш шинки? Це ти щойно сказала, що хочеш… шинки?

Китаянка знову хапає рукав куртки «Сопрані». Її чоловік стоїть за прилавком, похмурий і відсторонений.

– Ти… ідіотка! – волаю я.

Жінка не здається, знову й знову показує на плями на простирадлах.

– Сучка тупа, розумієш? – кричу я.

Моє обличчя зашарілось, і я ледь не плачу. Мене трясе, і я висмикую з її рук куртку, тихо стогнучи: «Господи…» За моєю спиною відчиняються двері, дзеленчить дзвіночок, і я опановую себе. Заплющую очі, глибоко дихаю, думаючи про те, що варто заїхати до солярію після обіду.

Може, в «Гермес» чи…

– Патріку?

Від звуків справжнього голосу я аж підскакую, розвертаюсь і бачу дівчину з мого будинку, яку я часто зустрічаю в холі, і щоразу вона дивиться на мене з захопленням. Вона старша за мене, їй десь під тридцять, має непоганий вигляд, хоч є трохи зайвої ваги, на ній спортивний костюм (звідки? З «Блумінґдейлз»? І гадки не маю), і вона просто… сяє. Знімає темні окуляри і широко посміхається.

– Привіт, Патріку, я так і думала, що це ви.

Навіть не знаючи, як її звати, я видихаю приглушене «Привіт» і дуже швидко бурмочу щось схоже на жіноче ім’я. І просто дивлюсь на неї, ошелешений, спустошений, намагаючись стримати свою злість, а за моєю спиною досі скрегоче китаянка. Зрештою я складаю долоні й кажу: «Ну що ж».

Вона трохи збентежена, нервово підходить до прилавку з квитанцією.

– Смішно, правда? Їхати так далеко заради хімчистки, але вони справді найкращі.

– То чому ж вони не можуть вивести ці плями? – терпляче питаю я, досі посміхаючись із заплющеними очима. Китаянка нарешті замовкає, і тоді я їх розплющую. – Ви можете поговорити з ними? – обережно пропоную я. – Бо в мене нічого не виходить.

Дівчина підходить до простирадла, яке досі тримає в руках старий.

– Ого, зрозуміло, – тихо каже вона.

Щойно вона обережно торкається простирадла, китаянка знов заводить своє белькотання, і, не звертаючи на неї уваги, дівчина запитує мене:

– Що це таке? – і знову дивиться на плями. – Нічого собі.

– Ну… – я дивлюсь на простирадла, справді жахливі. – Це, м-м-м, журавлиновий сік, яблучний із журавлиною. Дівчина дивиться на мене і непевно киває, а потім обережно каже:

– Щось це не схоже на журавлину, тобто журавлину з яблуком.

Я довго дивлюсь на простирадла, перш ніж, затинаючись, сказати:

– Я мав на увазі… ну… це насправді «Боско». Знаєте, типу… – пауза. – Шоколадний батончик «Дав». Так, це «Дав»… сироп «Хершиз»?

– Так, – киває вона з розумінням, ну, може, трішки скептично. – Нічого собі.

– Слухайте, якщо ви можете з ними поговорити… – я нахиляюся вперед, вириваючи простирадло з рук старого. – Я був би дуже вдячний.

Я згортаю простирадло й кладу його на прилавок, потім знову дивлюсь на «Ролекс» і пояснюю:

– Я запізнююсь, у мене за п’ятнадцять хвилин зустріч «У Губерта».

Я йду до дверей хімчистки, і китаянка знову починає відчайдушно верещати й показувати на мене пальцем. Я дивлюся на неї, ледве стримуючись, щоб не перекривляти її.

– «У Губерта»? Справді? – питає вражена дівчина. – Вони переїхали далі від центру, так?

– Так… чорт, послухайте, я мушу бігти, – я прикидаюсь, що помітив на вулиці таксі, яке щойно під’їхало, і з удаваною вдячністю кажу: – Дякую вам… Саманто.

– Вікторія.

– Звісно, Вікторіє. – Я роблю паузу. – Хіба я не так сказав?

– Ні, ви сказали «Саманта».

– Тоді перепрошую, – посміхаюсь я. – Зовсім забігався.

– Може, пообідаємо якось наступного тижня? – з надією запитує вона, підходячи ближче, в той час як я задкую до дверей. – Я часто буваю в центрі, біля Волл-стрит.

– О, не знаю, Вікторіє, – я видавлюю з себе розпачливу усмішку, відводячи погляд від її стегон. – Я постійно працюю.

– То, може… Ну, знаєте – може, в суботу? – запитує Вікторія обережно, аби не налякати мене.

– Наступної суботи? – перепитую я, знову дивлячись на годинник.

– Так, – вона сором’язливо знизує плечима.

– О. Боюсь, я не зможу. Йду на «Знедолених» удень, – брешу я. – Слухайте, мені дуже треба бігти.

Я проводжу рукою по волоссю й шепочу: «О, Боже», перш ніж змушую себе додати:

– Я вам зателефоную.

– Гаразд, – з полегшенням усміхається вона. – Подзвоніть.

Я ще раз кидаю погляд на китаянку і забираюсь геть звідти, біжу до неіснуючого таксі й тільки за квартал чи два від хімчистки зупиняюсь, і…

І бачу перед собою дуже симпатичну безпритульну дівчину, яка сидить на сходах будинку на Амстердам-стрит. Біля її ніг стоїть пластиковий стаканець для кави, і я, посміхаючись, наближаюсь до неї, шукаючи дрібні гроші в кишені, – мене наче щось тягне. У неї надто юне й свіже для волоцюги, засмагле обличчя, і тому те, що вона змушена жебрати, видається ще жахливішим. У ті секунди, які потрібні, щоб пройти від краю тротуару до сходів, на яких вона сидить, я уважно її вивчаю – голова дівчини похилилася, вона тупо вдивляється у свої коліна. Помітивши, що я стою над нею, вона підводить очі, без посмішки. Мені хочеться зробити якусь просту добру справу, я нахиляюсь до неї, мої очі так і випромінюють співчуття, і я кидаю долар у її стаканець, кажучи їй: «Удачі».

Обличчя дівчини змінюється, саме тому я помічаю книгу в неї на колінах (це Сартр), поряд із нею – сумку для книг Колумбійського університету, і нарешті – темно-коричневу каву в стаканці, і в ній плаває моя доларова купюра. Усе це забирає кілька секунд, однак таке відчуття, що це – уповільнена зйомка; вона дивиться на мене, потім у стаканець і кричить:

– Це що за фігня?

Я завмираю над кавою, зігнувшись й зіщулившись, і белькочу:

– Я не… я не знав, що він… повний…

Мене трясе, я відходжу й ловлю таксі, й дорогою до «Губерта» мені ввижається, що будинки – це гори, вулкани, вулиці стають джунглями, небо – театральною фоновою декорацією… Перш ніж вийти з машини, доводиться звести очі докупи, щоб прочистити їх. Обід «У Губерта» стає однією тривалою галюцинацією, під час якої я заразом сплю і не сплю.