Читать книгу Американський психопат - Брет Істон Елліс - Страница 4

«Залиш надію всяк, хто сюди входить». Ці слова поспіхом виведені криваво-червоною фарбою на стіні банку «Кемікел» на розі Одинадцятої та Першої; літери великі, помітні навіть із заднього сидіння таксі, що непевними ривками суне вперед у потоці машин з Волл-стрит. Щойно Тімоті Прайс помічає їх, автобус з рекламою «Знедолених» зупиняється, затуляючи краєвид, однак двадцятишестирічному Прайсу, котрий працює на компанію «Пірс та Пірс», байдуже: він обіцяє водієві п’ять доларів, якщо той увімкне радіо голосніше, бо на хвилі WYNN[1] грає «Будь моєю крихіткою»,[2] і темношкірий водій, вочевидь, не американець, слухає його.

– Я винахідливий, – говорить Прайс. – Я креативний, молодий, непедантичний, високомотивований та висококваліфікований. По суті, я кажу, що суспільство не може собі дозволити втратити мене. Я – його актив.

Прайс заспокоюється, продовжує дивитись у брудне вікно таксі, ймовірно – на слово «страх» у червоному графіті на стіні «Макдональдса» на розі Четвертої та Сьомої.

– Тобто факт лишається фактом – всім начхати на роботу, всі ненавидять свою роботу, я ненавиджу свою роботу, ти сказав, що ненавидиш свою. Що мені робити? Повернутися до Лос-Анджелеса? Це не варіант. Я перевівся з Каліфорнійського університету до Стенфорду не для того, щоб із цим миритися. Та невже я один вважаю, що ми недостатньо заробляємо?

Немовби в кіно, з’являється другий автобус, і слово знову затуляє реклама «Знедолених». Автобус справді інший, бо хтось написав «лесбійка» через все обличчя Епоніни.

Тім вигукує:

– У мене тут кооператив, квартира у Гемптонсі,[3] заради Бога!

– Батьків, друже. Це квартира твоїх батьків.

– Я викуплю її у них. Та зроби ж, бля, голосніше! – гаркає він на водія мимоглядно, «Кристалз»[4] досі реве з динаміків.

– Голосніше не вийде, – здається, каже таксист. Тімоті не зважає на нього і роздратовано провадить далі:

– Я б лишився в цьому місті, якби вони встановили в таксі магнітоли «Блаупункт». З динаміками ODMIII чи ORCII… – Його голос стає м’якшим. – Чи одними, чи іншими. Це круто, друже, дуже круто.

Жаліючись далі, він знімає з шиї дорогий на вигляд плеєр:

– Чесно, ненавиджу жалітись – на сміття, бруд, хвороби, на те, яке огидне насправді це місто, бо ти знаєш і я знаю, що це – свинарник…

Говорячи, він відчиняє новенький дипломат «Тумі» з телячої шкіри, придбаний у «Д. Ф. Сандерз», вкладає вокмен поряд із складаним стільниковим телефоном «Іза» від «Панасонік», не більшим за гаманець (раніше у нього був мобільний «9000 Порта» від «НЕК»), й дістає свіжу газету.

– В одному примірнику – лише одному, – нумо подивимось… Задушені моделі, скинуті з дахів немовлята, вбиті у підземці діти, мітинг комуністів, вбивство боса мафії, нацисти… – Він збуджено гортає сторінки. – Бейсболісти, хворі на СНІД, ще мафіозне лайно, затори, безпритульні, різні маніяки, педики дохнуть на вулицях, наче мухи, сурогатні матері, скасування якоїсь мильної опери, діти вдерлись до зоопарку, щоб катувати та підпалювати тварин живцем, ще нацисти… І фішка в тому, що це все тут, у цьому місті, а не деінде, ця гидота. Стоп, чекай – ще нацисти, затор, затор, діти-дилери, діти з чорного ринку, діти зі СНІДом, діти-наркомани, будівля падає на дитину, дитина-маніяк, затор, обвалився міст…

Він зупиняється, глибоко вдихає і тихо каже, дивлячись на жебрака на розі Другої та П’ятої:

– Двадцять четвертий за сьогодні. Я веду облік. – І запитує, не відводячи погляду: – Чому ти не носиш темносиній шерстяний піджак з сірими штанами?

Прайс вдягнений у костюм з шерсті та шовку на шість ґудзиків від «Ерменеґільдо Зенья», бавовняну сорочку з французькими манжетами від «Айк Бехар», шовкову краватку від «Ральф Лорен» та шкіряні модельні черевики від «Фрателлі Росетті». Його очі прикуті до «Пост». Там – доволі цікава історія про двох людей, які зникли з вечірки на яхті однієї нью-йоркської майже знаменитості, поки човен кружляв навколо острова. Єдині докази – бризки крові та три розбитих келихи для шампанського. Підозрюють, що це було вбивство, і поліція вважає, з огляду на характерні подряпини та зарубки на палубі, що у злочинця, можливо, був мачете. Тіл не знайшли. Підозрюваних немає. Прайс почав просторікувати за обідом, продовжив за партією в сквош,[5] не спинився і за випивкою «У Гаррі», де після трьох порцій розведеного віскі повів уже цікавішу розмову про рахунки Фішера, якими керує Пол Овен. Прайса не вгамувати.

– Хвороби! – вигукує він, його обличчя болісно напружене. – Побутує така теорія, якщо можна підхопити вірус СНІДу через секс з інфікованою людиною, то підхопити можна будь-що, вірус це чи ні, – Альцгеймера, м’язову дистрофію, гемофілію, лейкемію, анорексію, діабет, рак, розсіяний склероз, муковісцидоз, церебральний параліч, дислексію. Заради Бога – можна захворіти на дислексію через потрахушки…

– Я не впевнений, але дислексія, здається, не вірус.

– Хтозна? Вони не знають. Це ще треба довести.

Чорні набурмосені голуби на тротуарі б’ються за крихти від хот-догів перед кіоском «Ґрейз Папая», трансвестити ліниво спостерігають за ними; поліційна машина тихо їде не в той бік по вулиці з одностороннім рухом; небо низьке й сіре, і в таксі, що зупинилось навпроти, сидить хлопець, дуже схожий на Луїса Керрузерса. Він – зачесане назад волосся, підтяжки, окуляри в роговій оправі – привітно махає Тімоті, а коли Тімоті не відповідає, то розуміє, що помилився, і повертається до свого примірника газети «Ю-ес-ей тудей». До тротуару схилилась огидна безпритульна стара, вона ляскає батогом біля голубів, однак вони не зважають на неї та продовжують дзьобати крихти від хот-догів і зголодніло битись за них, поки поліційна машина зникає в підземному паркінгу.

Але потім, коли ти вже дійшов до того, щоб цілком і повністю прийняти те, що коїться навколо; коли твоє тіло якимось чином налаштовується на це божевілля і ти вже майже там, де все має свій сенс, щось клацає і ми маємо якусь чортову божевільну негритянку, яка насправді хоче – послухай мене, Бейтмене, – хоче бути на вулиці, на цих вулицях, розумієш, саме цих, – він показує рукою. – І у нас є мер, який не слухає її, який не дозволить цій сучці йти своїм шляхом, Боже правий, не дозволить чортовій сучці замерзнути до смерті, витягне її з нею самою створених злиднів, і ось ми знову там, звідки починали, збентежені та обдурені… Двадцять чотири, ні, двадцять п’ять… Хто буде в Евелін? Чекай, я вгадаю. – Прайс піднімає руку з бездоганним манікюром. – Ешлі, Кортні, Мелдвін, Марина, Чарльз – поки все правильно? Може, один з «митців», друзів Евелін, з того Богом забутого Іст-Віліджу[6] Ти знаєш таких, вони можуть спитати Евелін, чи є в неї сухе біле шардоне…

Він ляскає по чолу, заплющує очі й бурмоче, зціпивши зуби:

– Я кидаю Мередіт, йду від неї. Вона постійно вимагає, щоб я її любив. З мене годі. Чому я одразу не зрозумів, що вона – типова ведуча телевікторини?… Двадцять шість, двадцять сім… Я кажу їй, що я – чутлива людина. Розповів, як мене вразила аварія «Челенджера»,[7] – то чого ще їй треба? Я людина високоморальна, толерантна, вкрай задоволена своїм життям, з оптимізмом дивлюсь у майбутнє – як і ти, либонь?

– Звісно, але…

– А від неї отримую лише лайно… Двадцять вісім, двадцять дев’ять, чорт забирай, тут ціле гніздо волоцюг. Кажу тобі…

Він зупиняється раптово, наче спустошився, відвертається від чергової реклами «Знедолених» і, згадавши про щось важливе, питає:

– Ти читав про того ведучого телепередачі? Він убив двох підлітків. Педик збочений. Сміх та й годі.

Прайс чекає на реакцію. Її немає. Раптом: Верхній Вест-Сайд.

Він каже таксисту зупинити на розі Вісімдесят першої та Рівер-сайд, бо ця вулиця йде не туди.

– Не треба об’їжджати… – починає Прайс.

– То, може, я об’їду, – говорить таксист.

– Не переймайтесь. – І навіть не відвертаючись, без посмішки, крізь зціплені зуби: – Вайло чортове.

Водій зупиняється. Два таксі за цією машиною сигналять та їдуть далі.

– Може, взяти квітів?

– Нє. Чорт, це ж ти з нею спиш, Бейтмене. Чого це ми мусимо нести Евелін квіти? Мені потрібна решта з п’ятдесяти, – попереджує він водія, скоса дивлячись на червоні цифри на лічильнику. – Прокляття. Це стероїди. Вибач за різкість.

– Я думав, ти перестав їх приймати.

– У мене з’явилися прищі на руках та ногах, ультрафіолетові ванни не допомагали, тож я почав ходити замість цього в солярій і позбувся їх. Боже, Бейтмене, ти б бачив, який рельєфний у мене живіт. Ідеальний, підкачаний… – говорить він дивним, відстороненим тоном, чекаючи на решту від таксиста. – Рельєфний.

Прайс не лишає таксисту чайових, однак той все одно щиро вдячний.

– Бувай, Шломо, – підморгує йому Прайс. – Чорт забирай, прокляття, – каже Прайс, відчиняючи дверцята. Виходячи з машини, він помічає на вулиці жебрака. – Тридцять, джекпот.

Волоцюга вбраний у дивний, масний брудно-зелений комбінезон, неголений, немите волосся зализане назад, і Прайс жартома притримує для нього дверцята таксі. Збентежений безхатченко щось белькоче, присоромлено дивлячись собі під ноги, і простягає до нас пластиковий стаканчик з-під кави.

– Гадаю, в таксі він не хоче, – пирхає Прайс, грюкаючи дверцятами. – Спитай у нього, чи приймає він картку «Америкен експрес».

– «Ам-Екс» приймаєш?

Жебрак схвально киває та повільно відходить, човгаючи. На вулиці холодно як на квітень, і Прайс швидко прямує до будинку Евелін, вимахуючи своїм шкіряним дипломатом та насвистуючи «Якби я був багатієм», його дихання перетворюється на хмарки пари. Назустріч, з іншого боку, йде чоловік з зачесаним назад волоссям та окулярами в роговій оправі, вдягнений у бежевий двобортний костюм від «Черруті 1881» з шерсті та габардину, з таким самим шкіряним дипломатом «Тумі» від «Д. Ф. Сандерз», як у Прайса, і Тімоті вголос питає:

– Це що, Віктор Павелл? Не може бути.

Чоловік проходить під флуоресцентним ліхтарем, стурбований вираз його обличчя одразу змінює непевна посмішка, коли він дивиться на Прайса так, ніби вони знайомі, однак майже одразу він розуміє, що не знає Прайса, і Прайс так само розуміє, що це не Віктор Павелл, і чоловік іде далі.

– Дякувати Богу, – бурмоче Прайс, підходячи до дому Евелін.

– Дуже схожий.

– Павелл і вечеря в Евелін? Вони сходяться, як пейслі та шотландка. – Він замислюється. – Ні, як білі шкарпетки з сірими штанами.

Повільна зміна кадрів, і ось Прайс уже піднімається сходами до будинку, що Евелін купив батько, і буркоче про те, що забув повернути касети, які минулого вечора взяв напрокат. Він дзвонить у двері. З сусіднього будинку, не зачинивши дверей, виходить жінка – високі підбори, чудовий задок. Прайс проводжає її очима, однак, почувши кроки в коридорі, розвертається і обсмикує свою краватку від «Версаче», готовий зустріти будь-кого. Відчиняє Кортні в кремовій шовковій блузі та твідовій спідниці кольору іржі від «Кріціа» та відкритих шовково-атласних туфлях від «Маноло Бланік». Я здригаюся й простягаю їй своє чорне вовняне пальто від «Армані», вона бере його, обережно цілуючи повітря біля моєї правої щоки, і повторює те саме з Пірсом, забираючи його «Армані». У вітальні неголосно грає новий диск «Токінґ Гедз».[8]

– Щось запізнюємось, хлопці, – капризно всміхаючись, каже Кортні.

– Гаїтянський таксист-нездара, – бурмоче Прайс, цілуючи повітря біля Кортні у відповідь. – У нас зарезервовані столики? Тільки не кажи, що в «Пастелях» на дев’яту.

Кортні посміхається і вішає наші пальта в шафу в коридорі.

– Сьогодні їмо вдома, любі. Вибачте, я все розумію і намагалась відмовити Евелін, але ми будемо їсти… суші.

Тім проходить повз неї через хол до кухні.

– Евелін? Де ти, Евелін? – співуче гукає він. – Треба поговорити.

– Радий тебе бачити, – кажу я до Кортні. – Маєш чудовий вигляд. Твоє обличчя… просто сяє юністю.

– Ти знаєш, як зачарувати даму, Бейтмене. – Голос Кортні позбавлений сарказму. Фліртуючи, вона питає: – Розповісти Евелін, що ти так вважаєш?

– Ні, – кажу я. – Але бачу, ти б не відмовилася.

– Ходімо, – говорить вона, знімаючи мої руки зі своєї талії, кладе долоні мені на плечі й скеровує мене по коридору в напрямку кухні. – Треба рятувати Евелін. Вона вже годину перекладає суші. Намагається викласти твої ініціали, П – жовтохвостом і Б – тунцем, але їй здається, що тунець надто блідий…

– Як романтично.

– …а жовтохвоста на Б не вистачить, – Кортні набирає повітря. – Так що, здається, вона викладе ініціали Тіма. Ти не проти? – питає вона трохи схвильовано.

Кортні – подружка Луїса Керрузерса.

– Я дуже ревнивий, думаю, краще мені поговорити з Евелін, – кажу я і дозволяю Кортні легенько вштовхнути мене в кухню.

Евелін стоїть біля столу зі світлого дерева, вбрана в кремову шовкову блузу та твідову спідницю кольору іржі від «Кріціа» і такі ж відкриті шовково-атласні туфлі, як у Кортні. Довге біляве волосся забране в охайну гульку, вона звертається до мене, не відводячи погляду від овального блюда фірми «Вілтон» з іржостійкої сталі, на якому вона творчо розклала суші.

– О, любий, вибач. Я хотіла піти до того гарненького сальвадорського ресторанчика в Нижньому Іст-Сайді… – Прайс голосно стогне. – Але ми не змогли замовити столик. Тімоті, годі стогнати.

Евелін бере шматочок риби й обережно кладе його на верхню частину блюда, завершуючи щось схоже на велику літеру Т. Вона відступає від блюда і пильно вивчає результат.

– Не знаю. Справді, не знаю.

– Я ж казав тобі, щоб тут була «Фінляндія», – буркоче Тім, переглядаючи пляшки в барі, переважно на дві кварти.[9] – У неї ніколи нема «Фінляндії», – каже він, звертаючись до всіх одночасно.

– Господи, Тімоті. «Абсолют» тебе не влаштує? – запитує Евелін і замислено звертається до Кортні: – Рол Каліфорнія краще розкласти скраєчку блюда?

– Бейтмене, вип’єш? – зітхає Прайс.

– Віскі з льодом, – кажу йому я і раптом думаю: дивно, що Мередіт не запрошено.

– Господи, це безлад, – схлипує Евелін. – Присягаюся, зараз я заплачу.

– Суші чудово виглядають, – я намагаюсь її заспокоїти.

– Та ні, вони мають чудовий вигляд, – кажу я Евелін, а щоб якнайкраще її заспокоїти, беру шматочок камбали, кладу до рота й стогну від насолоди, обіймаючи її ззаду. Навіть примудряюся з повним ротом сказати «смакота». Евелін грайливо б’є мене по руках, відверто задоволена моєю реакцією, нарешті цілує повітря біля мого обличчя і повертається до Кортні. Прайс передає мені склянку і йде до вітальні, намагаючись зняти щось невидиме з піджака.

– Евелін, у тебе є щітка для одягу?

Я б краще подивився бейсбольний матч, чи потренувався в спортзалі, аніж вечеряв тут, чи сходив би до того сальвадорського ресторану, про який були чудові відгуки в журналах «Нью-Йорк» і «Таймс», однак вечеря в Евелін має одну перевагу – я живу неподалік.

– Не страшно, що соєвий соус не кімнатної температури? – запитує Кортні. – Здається, на одній з тарілок – лід. Евелін обережно викладає пелюстки блідо-оранжевого імбиру поряд із невеликою порцеляновою мисочкою з соєвим соусом.

– Ні, страшно. Патріку, будь хорошим хлопчиком, дістань «Кірін»[10] з холодильника. – Хоча, здається, імбир її втомив, і вона жбурляє його на тарілку. – Облиш, я сама.

Я все одно йду до холодильника. Похмурий Прайс повертається на кухню і каже:

– Чорт забирай, хто це у вітальні?

– Евелін вдає, що не зрозуміла:

– А хто там?

Кортні застережливо:

– Е-ве-лін, ти ж їм сказала, я сподіваюся?

– Хто там? – раптово злякавшись, питаю я. – Віктор Павелл?

– Ні, не Віктор Павелл, Патріку, – побіжно каже Евелін. – Це мій приятель, художник Сташ. І Ванден, його дівчина.

– Так то була дівчина, – каже Прайс. – Іди поглянь, Патріку, – підбурює мене він. – Дайте вгадаю – Іст-Вілідж?

– О, Прайсе, – грайливо промовляє Евелін, відкорковуючи пиво. – Чому б ні? Ванден вчиться в Кемдені, а Сташ живе в Сохо, ось так.

Я виходжу з кухні, йду через їдальню, у якій уже сервіровано стіл, і воскові свічки «Зона» горять у срібних свічниках від «Фортунофф», заходжу до вітальні. Не можу сказати, від кого вбраний Сташ, бо його одяг весь чорний. У Ванден зелені пасма у волоссі. Вона дивиться якийсь кліп хеві-метал по MTV і курить.

– Кхм, – відкашлююсь я.

Ванден обережно озирається, здається, вона обдовбана.

Сташ не ворушиться.

– Привіт, я Пат Бейтмен, – кажу я, простягаючи руку, і, помітивши своє відображення у дзеркалі на стіні, посміхаюсь тому, який чудовий маю вигляд.

Дівчина мовчки стискає мою руку. Сташ починає нюхати свої пальці.

Зміна сцени, і я знову на кухні.

– Викиньте її звідси, – лютує Прайс. – Вона обдовбалась за MTV, а я хочу подивитись чортів репортаж Мак-Ніла та Лерера.

Евелін досі відкупорює пляшки імпортного пива і неуважно каже:

– Треба скоріше все це з’їсти, інакше ми потруїмось.

– У неї зелені пасма у волоссі, – кажу я їм. – І вона курить.

– Бейтмене, – промовляє Тім, витріщаючись на Евелін.

– Так? – відповідаю я. – Тімоті?

– Ти ідіот.

– Облиш Патріка, – каже Евелін. – Він звичайний хлопець, наш Патрік. Ти ж не ідіот, так, любий?

Здається, Евелін десь не тут, і я йду до бару налити собі ще.

– Звичайний хлопець, – пирхає Тім і киває, потім вираз його обличчя змінюється і він знов агресивно питає Евелін, чи є в неї щітка для одягу.

Евелін закінчує відтикати японське пиво і просить Кортні покликати Сташа та Ванден.

– Треба з’їсти це зараз, або ми потруїмось, – шепоче вона, повільно оглядаючи кухню, щоб переконатись, що нічого не забула.

– Якщо я зможу відірвати їх від нового кліпу «Мегадез»,[11] – каже Кортні, виходячи.

– Нам треба поговорити, – каже Евелін.

– Про що? – підходжу я до неї.

– Не з тобою, – вона вказує на Тіма. – З Прайсом.

Тім зі злістю дивиться на неї. Я мовчу і дивлюсь на його склянку.

– Будь хорошим, – каже вона мені, – і постав суші на стіл. Темпура в мікрохвильовій печі, саке майже кипить… – її голос стає тихішим, коли вона виводить Прайса з кухні. Мені цікаво, звідки Евелін взяла суші. Тунець, жовтохвіст, макрель, креветки, вугор, навіть боніто – все це свіже, з продумано розміщеними на «Вілтонівському» блюді купками васабі та пелюстками імбиру. Але мені навіть подобається те, що я не знаю, ніколи не дізнаюсь, ніколи не спитаю, звідки все це, і суші стоятимуть у центрі скляного столу від «Зона», купленого для Евелін батьком, наче загадкова примара зі Сходу. Ставлячи блюдо на стіл, я ловлю своє відображення на його поверхні. Світло свічок робить мою шкіру темнішою, і я відзначаю, який гарний вигляд має стрижка, яку я зробив у «Ґіоз» минулої середи. Я змішую собі ще напій. Мене турбує вміст солі в соєвому соусі.

Вчотирьох ми сидимо за столом і чекаємо на Евелін та Тімоті, які зникли в пошуках щітки для одягу. Я сиджу на чільному місці й великими ковтками п’ю віскі «Джей енд Бі». Ванден сидить навпроти мене і без цікавості гортає богемний папірець з Іст-Вілідж під назвою «Омана»,[12] з великим заголовком «СМЕРТЬ “ДАУНТАУНА”». Сташ насадив на паличку самотній шматочок жовтохвоста, що тепер лежить посеред його тарілки, наче сяюча комаха на шпильці. Час від часу він паличкою пересуває рибу по тарілці, але не дивиться ані на мене, ані на Ванден, ані на Кортні, котра сидить поряд зі мною, потягуючи сливове вино з келиха для шампанського.

Евелін та Тімоті приходять хвилин через двадцять після того, як ми вмостились, Евелін трішки розпашілась. Сідаючи зі мною поруч, Тім дивиться на мене, стискаючи в руці повну склянку, і схиляється, наче збираючись у чомусь зізнатись, але Евелін перебиває його.

– Не сюди, Тімоті, – і шепоче, показуючи на порожній стілець поряд із Ванден: – Хлопчик – дівчинка, хлопчик – дівчинка.

Тімоті переводить погляд на Евелін і нерішуче сідає поряд із Ванден, яка позіхає і перегортає сторінку.

– Що ж, усі зібралися, – каже Евелін з посмішкою, радіючи тому, яку вечерю приготувала. – Налітайте!

Помітивши шматок риби на тарілці Сташа – а він схилився над ним і щось до нього шепоче, – вона трохи бентежиться, але хоробро всміхається та щебече:

– Кому сливового вина?

Усі мовчать, доки Кортні, котра не відводить погляду від тарілки Сташа, непевно підносить свою склянку і говорить, намагаючись посміхатись:

– Усе… дуже смачно, Евелін.

Сташ теж мовчить. Хоч йому має бути незручно за столом з нами, бо він не схожий на інших чоловіків у кімнаті – його волосся не зачесане назад, нема підтяжок, окулярів у роговій оправі, його вбрання чорне і погано сидить, він не прагне посмоктати та запалити сигару і, певно, нездатний замовити столик у «Кемолз», бо його активи жалюгідні, – він поводиться розкуто і сидить, наче загіпнотизований сяючим шматком суші. І щойно люди за столом нарешті готові облишити його, відвести погляд і почати їсти, він випрямляється і голосно каже, показуючи пальцем на тарілку:

– Воно поворухнулося!

Тімоті дивиться на нього з таким презирством, до якого мені далеко, але я намагаюся не відставати. Ванден це, здається, розважає і, на жаль, Кортні – також, здається, ця мавпа її чимось приваблює, але, гадаю, якби я зустрічався з Луїсом Керрузерсом, зі мною було б те саме.

Евелін добродушно сміється і промовляє:

– Сташе, ти такий бунтівник! – І одразу стривожено питає: – Хто буде темпуру?

Евелін – топ-менеджер фінансової компанії, щоб ви знали.

– Я буду, – кажу їй я і беру з тарілки шматочок баклажана, який не їстиму, бо він смажений.

Усі накладають собі їжу, вдало ігноруючи Сташа. Я спостерігаю, як жує і ковтає Кортні.

Намагаючись почати розмову після довгої та начебто вдумливої паузи, Евелін каже:

– Ванден навчається в Кемдені.[13]

– Та невже? – холодно питає Тімоті. – Де це?

– У Вермонті, – відповідає Ванден, не відриваючись від журналу.

Я дивлюсь на Сташа, чи подобається йому відверта брехня Ванден, але він поводиться так, наче не слухав, наче сидить у якійсь іншій кімнаті чи панк-рок-клубі в нетрях міста, але так само поводяться й інші за столом, і це мене бентежить, бо я впевнений, що це місце – у Нью-Гемпширі.

– А ти де вчилась? – зітхає Ванден, коли їй стає зрозуміло, що Кемден нікого не цікавить.

– Я вчилась у Ле Розе,[14] – починає Евелін, – а потім у бізнес-школі в Швейцарії.

Я теж закінчила швейцарську бізнес-школу, – каже Кортні. – Але я вчилась у Женеві, а Евелін – у Лозанні. Ванден кидає примірник «Омани» поряд із Тімоті й криво самовдоволено всміхається. Хоча я дещо роздратований тим, що Евелін не може жбурнути цю поблажливість назад у обличчя Ванден, «Джей енд Бі» розслабив мене настільки, що я нічого не хочу говорити. Евелін, певно, вважає Ванден милою дівчинкою, розгубленою і збентеженою, тобто митцем. Прайс нічого не їсть, як і Евелін. Я підозрюю, що це – кокаїн, але сумніваюся. Зробивши великий ковток зі своєї склянки, Тімоті бере «Оману» і пирхає.

– Смерть «Даунтауна», – промовляє він. І вказуючи на кожне слово у заголовку: – Кого це взагалі гребе?

Я автоматично чекаю, що Сташ здійме обличчя від тарілки, однак він досі вдивляється в самотній шматок суші, посміхається сам до себе і киває.

– Гей, – ображеним тоном говорить Ванден. – Це нас стосується.

– Ого-го, – застережливо каже Тім. – Це стосується нас? А як щодо різні в Шрі-Ланці, дорогенька? Це нас теж стосується? Як щодо Шрі-Ланки?

– Це крутий клуб у Вілідж, – знизує плечима Ванден. – Так, нас це теж стосується.

Раптом заговорив Сташ, не підводячи очей.

– Це називається Тонка. – Він, схоже, роздратований, але його голос рівний і тихий, і він все одно дивиться на суші. – Країна зветься Тонка, а не Шрі-Ланка. Зрозуміли? Тонка.

Ванден опускає очі й м’яко каже:

– О.

– Хіба ти нічого не знаєш про Шрі-Ланку? Про те, як сикхи вбивають безліч ізраїльтян? – підбурює її Тімоті. – Хіба це нас стосується?

– Кому рол капамакі? – втручається Евелін, піднімаючи тарілку.

– Та ну, Прайсе, – кажу я. – Є проблеми важливіші за Шрі-Ланку. Звісно, зовнішня політика важлива, але є й доречніші справи.

– Які? – запитує він, не зводячи очей із Ванден. – До речі, чому в моєму соєвому соусі лід?

– Ну, – вагаючись, починаю я, – нам треба припинити апартеїд, це раз. Пригальмувати гонку ядерного озброєння, зупинити тероризм та голод у світі. Забезпечити сильну національну оборону, попередити поширення комунізму в Центральній Америці, запровадити мир на Близькому Сході, не залучати армію США до іноземних військових конфліктів. Треба зробити Америку поважною світовою силою. І не применшувати значення внутрішніх проблем, які не менш, а може, й більш важливі. Краща й доступніша медицина для літніх людей, контроль епідемії СНІДу та пошук ліків від нього, очищення довкілля від токсичних відходів та забруднення, покращення початкової та середньої освіти, посилення законів, щоб зменшити рівень злочинності та нелегального обігу ліків. Ми також мусимо зробити вищу освіту доступною для середнього класу і забезпечити літнім людям соціальний захист, зберігати природні ресурси та заповідники і знизити вплив політичних комітетів.

Люди за столом збентежено дивляться на мене, навіть Сташ, але мене несе.

– З погляду економіки, у нас все одно безлад. Треба знайти спосіб притримати рівень інфляції та зменшити дефіцит. Нам також треба забезпечити безробітних навчанням та роботою і захистити існуючі американські робочі місця від імпортних конкурентів. Треба зробити Америку лідером нових технологій. Водночас, треба подбати про економічний ріст та розвиток бізнесу і тримати оборону проти федеральних податків на прибуток, знизити відсоткові податки, дати більше можливостей для розвитку малого бізнесу і контролювати злиття великих корпорацій.

Прайс мало не виплюнув свій «Абсолют» після цієї фрази, але я намагаюся подивитися кожному з них у очі, особливо Ванден, котра, якщо позбудеться зелених пасм, шкіряного одягу, трохи порожевіє (може, піде на аеробіку) і вдягне блузу, наприклад від «Лора Ешлі», може бути гарненькою. Але чому вона спить зі Сташем? Він незграбний, блідий, волосся погано підстрижене, і принаймні десяток фунтів[15] зайвої ваги, його м’язи під чорною футболкою вочевидь не в тонусі.

– Але не можна ігнорувати наші соціальні потреби. Треба, аби люди припинили зловживати соціальним забезпеченням. Треба забезпечити безпритульних їжею та дахом над головою, протистояти расовій дискримінації, захищати громадянські права і рівні права для жінок, однак змінити законодавство про аборти так, щоб захистити право на життя і водночас зберегти для жінки свободу вибору. Також ми мусимо контролювати потік нелегальних іммігрантів. Треба заохочувати повернення до традиційних моральних цінностей, заборонити демонструвати секс та насильство по телебаченню, в кіно, у поп-музиці – всюди. Найважливіше, треба виховувати громадянську відповідальність та менше матеріалізму в молоді. Я допиваю свій віскі. За столом панує мовчанка, всі дивляться на мене. Кортні посміхається, вона начебто задоволена. Приголомшений Тімоті недовірливо хитає головою. Евелін, спантеличена тим, у якому напрямку пішла розмова, важко підводиться з-за столу і питає, чи хоче хто-небудь десерт.

– У мене є… шербет, – говорить вона заціпеніло. – Ківі, карамболь, черімоя, кактусовий плід і… як його… – вона припиняє монотонно, наче зомбі, перераховувати наповнювачі й намагається згадати останній. – О, так, японська груша. Усі мовчать. Тім швидко зиркає на мене. Я дивлюсь на Кортні, потім – на Тіма, далі – на Евелін. Наші з нею очі зустрічаються, і вона стурбовано переводить погляд на Тіма. Я теж на нього дивлюсь, потім – на Кортні, потім – знову на Тіма, який ще раз зиркає на мене, перш ніж повільно, невпевнено відповісти:

– Мені кактусову грушу.

– Кактусовий плід, – виправляє Евелін.

Я підозріло дивлюсь на Кортні і, коли вона каже «черімоя», промовляю «ківі», і Ванден також говорить «ківі», а Сташ тихо, але чітко вимовляючи кожен склад – «шоколадні крихти».

Тривога на обличчі Евелін, коли вона це чує, одразу змінюється на усміхнену, добродушну маску, і вона промовляє:

– Ох, Сташе, ти ж знаєш, що у мене немає шоколадних крихт, хоча це був би екзотичний смак для шербету. Як я казала, є черімоя, кактусова груша, карамболь, тобто – кактусовий плід…

– Та знаю, я тебе почув, – відповідає він, відмахуючись від неї. – То здивуй мене.

– Гаразд, – погоджується Евелін. – Кортні? Ти мені допоможеш?

– Звісно. – Кортні підводиться, і я дивлюсь, як її підбори цокають до кухні.

– Ніяких сигар, хлопці! – вигукує Евелін.

– Я і не збирався, – каже Прайс, ховаючи сигару в кишеню пальта.

Сташ досі дивиться на суші так напружено, що це мене бентежить, і доводиться питати, сподіваючись, що він розпізнає сарказм:

– То що, воно знов поворухнулось?

Ванден виклала зі шматочків ролу Каліфорнія на своїй тарілці усміхнене обличчя, показує Сташу, питаючи:

– Ну як?

– Круто, – бурчить він.

Евелін повертається з шербетом у скляних розетках з «Одеону» і непочатою пляшкою «Ґленфіддич»,[16] яка так і лишається непочатою, поки ми їмо шербет.

Кортні йде рано – має зустрітись із Луїсом на корпоративі в «Бедламі», новому клубі в центрі міста. Сташ та Ванден теж невдовзі йдуть, «відірвати» щось десь у Сохо. Я один бачу, як Сташ бере суші зі своєї тарілки та кладе до кишені свого оливково-зеленого бомбера. Коли я кажу про це Евелін, поки дівчина кладе посуд у посудомийку, вона дивиться на мене з такою злістю, що навряд чи сьогодні у нас буде секс. Але я все одно лишаюся. Прайс теж. Він лежить на підлозі в спальні Евелін, на килимі «Обюссон» кінця вісімнадцятого століття і п’є еспресо з чашечки фірми «Сералін». Я лежу на ліжку Евелін з гобеленовою подушкою від «Дженні Бі Гуд», присмоктавшись до «Абсолюту» з соком журавлини. Евелін сидить за туалетним столиком, її чудове тіло обіймає шовковий халат від «Ральф Лорен» з білими та зеленими смугами. Вона розчісує волосся і споглядає своє відображення у маленькому дзеркальці.

– Тільки я помітив, що Сташ вирішив, наче той шматок суші, – я відкашлююсь і закінчую, – тваринка?

– Годі запрошувати своїх друзів-«митців», – втомлено каже Тім. – Набридло, що я єдиний на вечері не говорю з прибульцями.

– Це було лише раз, – відповідає Евелін, занурившись у власну безтурботну красу і уважно вивчаючи свою губу.

– В «Одеоні», не просто так, – бурмоче Прайс.

Я ліниво питаю себе, чому ж мене не запросили в «Одеон» на вечерю з митцями. Цікаво, Евелін платила за всіх? Певно, що так. І я уявляю, як Евелін, приховуючи роздратування, сидить за столом з друзями Сташа – і всі вони будують хатинки з картоплі фрі чи вдають, наче лосось на грилі живий, рухають шматки риби по столу, і риба спілкується про «творче життя» та нові галереї; може, вони навіть намагаються засунути рибу до картопляних хатинок…

– Якщо ти не знав, я теж не бачила жодного прибульця, – каже Евелін.

– Ні, але ти зустрічаєшся з Бейтменом, це те саме, – Прайс грубо регоче, і я кидаю в нього подушкою.

Він ловить її і кидає назад.

– Облиш Патріка. Він звичайний хлопець, – каже Евелін, намащуючи обличчя кремом. – Ти ж не прибулець, любий?

– Обов’язково удостоювати це питання відповіді? – зітхаю я.

– Сонечко, – вона закопилює губки, дивлячись на моє відображення у дзеркалі. – Я знаю, що ти не прибулець.

– Яке полегшення, – буркочу я собі під ніс.

– Але ж Сташ був тоді в «Одеоні», – веде далі Прайс і повторює, оглядаючи мене: – В «Одеоні». Ти слухаєш, Бейтмене?

– Ні, не був, – заперечує Евелін.

– О, достоту був, але тоді його звали не Сташ. Щось типу Підкова, чи Магніт, чи Леґо, чи щось настільки ж солідне, – глузує Прайс. – Я не пам’ятаю.

– Тімоті, до чого ти ведеш? – втомлено питає Евелін. – Я тебе навіть не слухаю. – Вона змочує кульку з вати і проводить нею по чолу.

– Ні, ми були в «Одеоні». – Прайсу не без зусиль вдається сісти. – І не питай мене чому, я точно запам’ятав, як він замовляв капучино з тунця.

– Карпачо, – виправляє його Евелін.

– Ні, люба Евелін, сонце мого життя. Я точно пам’ятаю, як він замовив капучино з тунця, – каже Прайс, вдивляючись у стелю.

– Він сказав карпачо, – не погоджується вона, витираючи ватою повіки.

– Капучино, – наполягає Прайс. – Ти ж сама його виправляла.

– А ти сьогодні його навіть не впізнав, – говорить вона.

– Але я його пам’ятаю, – каже Прайс, розвертаючись до мене. – Евелін називала його «добродушним качком». Так вона його і представила, присягаюся.

– О, замовкни, – роздратовано каже Евелін, однак дивиться на Тімоті у дзеркало і грайливо всміхається.

– Сумніваюся, що Сташ з’являється на сторінках світської хроніки, а я вважав, що саме так ти обираєш друзів, – говорить Прайс, дивлячись на неї з вовчою, хтивою усмішкою. Я зосереджений на «Абсолюті» з журавлиною у своїй склянці – він схожий на водянисту кров із льодом та скибкою лимона.

– Що там коїться з Кортні та Луїсом? – запитую я, аби перервати цей погляд.

– Боже, – стогне Евелін, повертаючись до дзеркала. – Найстрашніше навіть не те, що Кортні більше не подобається Луїс. Це…

– Він прикрив її рахунок у «Берґдорфзі»?[17] – питає Прайс. Я сміюсь. Ми даємо один одному п’ять.

– Ні, – веде далі Евелін. Їй теж смішно. – Найгірше, що вона справді закохана у свого брокера з нерухомості. Якийсь нікчема, що полює на гроші.

– У Кортні можуть бути свої проблеми, – задумливо каже Тім, вивчаючи свій свіжий манікюр. – Але ж, Господи, ця… Ванден?

– О, не треба, – стогне Евелін і починає розчісуватися.

– Ванден – це щось середнє між… «Зе Лімітед» та… поношеним «Бенетоном», – виголошує Прайс, заламуючи руки та заплющивши очі.

– Ні, – посміхаюсь я, намагаючись приєднатись до розмови. – Поношений «Фьоруччі».

– Так, – погоджується Тім. – Певно що. Він знову витріщається на Евелін.

– Тімоті, полегше, – каже Евелін. – Вона з Кемдена, чого ти від неї хочеш?

– Боже, – стогне Тім. – Як мене дістали проблеми дівчат з Кемдена. О, мій хлопець, я його так люблю, а він любить іншу, і мене так до нього тягне, а він мене не помічає, і бла-бла-бла-бла-бла… Боже, яка нудота. Студенти. Це для них важливо, розумієте? Сумно, правда, Бейтмене?

– Так. Важливо. Сумно.

– Бачиш, Бейтмен зі мною згоден, – самовдоволено каже Прайс.

– От і ні. – Евелін витирає те, що тільки-но нанесла на обличчя, серветками «Клінекс». – Патрік – не цинік, Тімоті. Він – звичайний хлопець, так, любий?

– Не так, – шепочу я до себе. – Я йобаний психопат.

– І що з того? – зітхає Евелін. – Вона не найрозумніша в світі дівчина.

– Ха! Це дуже м’яко кажучи! – вигукує Прайс. – Але й у Сташа – не найяскравіший розум. Ідеальна пара. Вони зустрілись на «Коханні з першого погляду» чи як?

– Облиш їх, – наполягає Евелін. – Сташ справді талановитий, і я певна, що Ванден ми недооцінюємо.

– Ця дівчина… – Прайс розвертається до мене. – Слухай, Бейтмене, ця дівчина, це Евелін розповіла… ця дівчина взяла в прокаті «Море трави», бо подумала, що це кіно, – він вдає, ніби ковтає щось, – про тих, хто вирощує марихуану.

– Я от подумав, – кажу я, – ми хоч знаємо, чим Сташ (у нього має бути прізвище, але не кажи, Евелін, я не хочу знати) заробляє на життя?

– Перш за все, – каже на його захист Евелін, – він цілком гідна і хороша людина.

– Та він питав про шербет із шоколадними крихтами, заради Бога! – волає Тімоті. – Про що ти говориш?

Евелін не зважає на нього і знімає свої сережки від «Тіна Чоу».

– Він скульптор, – каже вона сухо.

– Маячня, – відповідає Тімоті. – Я пам’ятаю, як говорив з ним у «Одеоні». – Він знову повертається до мене. – Це було, коли він замовив капучино з тунця і, якби його не виправили, достоту замовив би лосося au-lait.[18] Він сказав, що влаштовує вечірки, і це робить його – не знаю, Евелін, виправиш, як помилюсь, – обслугою. Він – обслуга! – вигукує Прайс. – Не чортів скульптор!

– Та вгамуйся вже, – мовить Евелін, натираючи обличчя ще іншим кремом.

– Це наче сказати, що ти – поетеса. – Тімоті п’яний, мені цікаво, коли він нарешті звільнить приміщення.

– Ну, – починає Евелін. – Мене знали як…

– Ти йобана машина з обробки слів! – вибухає Тім. Він підходить до Евелін і схиляється поряд з нею, вивчаючи своє відображення в дзеркалі.

– Тіме, ти погладшав? – задумливо питає Евелін. Вона оглядає його голову в дзеркалі й каже: – Твоє обличчя наче стало… круглішим.

Прайс мститься, нюхаючи її шию:

– Що це за чарівний… запах?

– «Обсешн»,[19] – грайливо посміхається Евелін, м’яко відштовхуючи Тімоті. – Це «Обсешн». Патріку, забери свого друга від мене.

– Ні, чекай. – Тімоті голосно втягує носом повітря. – Це не «Обсешн». Це… це… – Його обличчя спотворює вдаваний жах. – О Боже мій, це ж «К’ю Ті Інстатан» для штучної засмаги!

Евелін робить паузу, зважує свої шанси. Вона знову оглядає голову Прайса:

– У тебе волосся випадає?

– Евелін, – каже Тім. – Не змінюй тему, хоча… – І вже щиро хвилюється: – Якщо ти вже згадала… гелю забагато?

Він стривожено проводить рукою по волоссю.

– Можливо, – відповідає Евелін. – Тепер, коли твоя ласка, сядь.

– Принаймні воно не зелене, і я не намагався обрізати його ножем для масла, – каже Тім, маючи на увазі колір Ванден і помітно дешеву, погану стрижку Сташа. Такі стрижки погані саме тому, що дешеві.

– То ти набрав вагу? – запитує Евелін, тепер уже серйозніше.

– Господи, – ображено каже Тім. – Ні, Евелін.

– Обличчя справді видається… круглішим, – каже Евелін. – Не таким… витонченим.

– Я не вірю, – повторює Тім.

Він вдивляється у дзеркало. Вона продовжує розчісувати волосся, але її рухи вже не такі впевнені, бо вона дивиться на Тіма. Він помічає це, знову нюхає її шию і, як мені здається, швидко лиже її й вишкірюється.

– То автозасмага? – запитує він. – Ти можеш мені зізнатись, це її запах.

– Ні, – серйозно відповідає Евелін. – Це ти нею користуєшся.

– Ні, якраз я – ні. Я ходжу в солярій і не брешу про це, – каже він. – А ти користуєшся «К’ю Ті».

– Це твої фантазії, – непереконливо захищається вона.

– Я ж казав, я ходжу в солярій, – пояснює Тім. – Так, це дорого, але… – він блідне. – Справді, «К’ю Ті»?

– Як відважно з твого боку визнавати, що ти ходиш у салон, – каже Евелін.

– «К’ю Ті», – пирхає Прайс.

– Я не знаю, про що ти, – говорить Евелін та повертається до розчісування. – Патріку, виведи свого друга геть звідси.

Прайс стає на коліна і починає обнюхувати голі ноги Евелін. Вона сміється. Я напружуюсь.

– Господи, – голосно стогне вона. – Забирайся звідси.

– Ти оранжева, – сміється він, стоячи навколішки, і кладе голову на її стегно. – Ти вся оранжева.

– Ні, – її голос звучить, як протяжне гарчання від болю та екстазу. – Йолоп.

Я лежу на ліжку і спостерігаю за ними. Тімоті намагається просунути голову під халат від «Ральф Лорен». Голова Евелін закинута назад від задоволення, вона намагається відштовхнути його, але грайливо, легенько б’ючи по спині щіткою від «Ян Хове». Я майже впевнений, що в Евелін із Тімоті інтрижка. Він єдина цікава людина серед моїх знайомих.

– Тобі час іти, – нарешті каже Евелін, важко дихаючи.

Вона припинила з ним боротися. Прайс дивиться на неї згори вниз, показує зуби в сяючій посмішці:

– Як забажає леді.

– Дякую, – відповідає вона, і я чую присмак розчарування в її голосі.

Тімоті підводиться.

– Вечеря? Завтра?

– Мені треба спитати свого хлопця, – вона посміхається до мене у дзеркалі.

– Вдягнеш ту сексуальну чорну сукню від «Анна Кляйн»? – шепоче він їй на вухо і нюхає його, поклавши руки їй на плечі. – Бейтмена не запрошено.

Я добродушно сміюсь, підводячись з ліжка, і виводжу його з кімнати.

– Чекай! Мій еспресо! – кричить він.

Евелін сміється і плескає у долоні, наче радіє, що Тімоті ніяк не піде.

– Давай, друже, – кажу я і виштовхую його зі спальні. – Час спатоньки.

Прайс встигає послати Евелін поцілунок рукою, перш ніж вийти з кімнати. З будинку він виходить мовчки.

Коли він іде, я наливаю собі бренді в італійську рифлену склянку і, повернувшись у спальню, бачу, що Евелін уже в ліжку, дивиться «Магазин на дивані». Я лягаю поряд і послаблюю краватку від «Армані». Нарешті запитую, не дивлячись на неї:

– Чому б тобі не зійтися з Прайсом?

– Господи, Патріку, – каже Евелін, заплющуючи очі. – До чого тут Прайс? Прайс?

Вона говорить це так, що я думаю – у них точно був секс.

– Він багатий, – кажу я.

– Усі багаті, – відповідає вона, не відриваючись від екрану.

– Він привабливий, – кажу я.

– Усі привабливі, Патріку, – відчужено каже вона.

– У нього шикарне тіло, – кажу я.

– Зараз в усіх шикарні тіла, – говорить вона.

Я кладу пульт на нічний столик і накочуюсь на Евелін. Поки я цілую й облизую її шию, вона холодно вдивляється в широкий екран телевізора «Панасонік», роблячи звук тихіше. Я задираю сорочку від «Армані» й кладу її руку собі на живіт, щоб вона відчула, який він твердий, який накачаний, і напружую м’язи, радіючи з того, що світло ввімкнене і вона бачить, яким засмаглим і окресленим став мій прес.

– Знаєш, – виразно промовляє вона, – Сташ дізнався, що він ВІЛ-позитивний… – Пауза: щось на екрані відвернуло її увагу, звук стає трохи голоснішим, а потім знову стихає. – І я думаю, сьогодні він, певно, спатиме з Ванден.

– Добре, – кажу я, злегка кусаю її за шию і кладу одну руку на її пружні, холодні груди.

– Ти злий, – каже Евелін, трохи збуджуючись, і веде руками по моїх міцних плечах.

– Ні, – зітхаю я. – Я просто твій наречений.

Хвилин п’ятнадцять я намагаюсь кохатися з нею, але не виходить, і я припиняю спроби.

Евелін каже:

– Ти ж знаєш, наступного разу будеш у кращій формі.

Я тягнуся за склянкою бренді. Допиваю її. Евелін на «Парнаті», це антидепресант. Я лежу поряд із нею, дивлюсь без звуку «Магазин на дивані» – скляні ляльки, вишиті подушки, лампи у вигляді футбольних м’ячів, прикраси з цирконами. Евелін куняє.

– П’єш «Міноксидил»?[20] – після довгої паузи запитує вона.

– Не п’ю, – відповідаю я. – Навіщо?

– Схоже, у тебе волосся рідшає, – шепоче вона.

– Неправда, – автоматично кажу я.

Важко сказати, волосся у мене дуже густе, і невідомо, чи випадає воно. Я справді сумніваюсь.

Я йду додому пішки, бажаю доброї ночі швейцару, якого не впізнаю – це може бути будь-хто, і розчиняюсь у своїй вітальні, високо над містом. З музичного центру «Вурлітцер 1015» («Вурлітцер 850» кращий, але його важко знайти), що сяє в кутку кімнати, линуть звуки «Сьогодні лев спить» гурту «Токенз». Я мастурбую, думаючи спочатку про Евелін, потім про Кортні, потім про Ванден, потім знову про Евелін, і вже перед слабким оргазмом уявляю майже голу модель у топі з бретелькою через шию, яку бачив сьогодні в рекламі «Кельвін Кляйн».