Читать книгу Робінзон Крузо - Даниэль Дефо, Данієль Дефо - Страница 13

Відразу за зовнішнім кінцем мого частоколу починався спуск у низовину. Частокіл був суцільним, замість хвіртки я користувався приставною драбиною на зразок корабельного трапа. По ній я перелізав через огорожу, а вночі втягував її всередину. Так я почувався в цілковитій безпеці. Величезних зусиль коштувало мені перенести до нового помешкання все моє майно. Я склав його коло обніжжя пагорба і тільки після цього взявся ставити намет. Щоб захистити себе від тропічних злив, я зробив його подвійним – спочатку поставив один, менший, а над ним великий, який ще й накрив брезентом. Між найміцнішими наметовими підпірками я прикріпив підвісну койку, що належала помічникові капітана. Тепер моя постіль була зручною й теплою.

Наступною справою було заповнити моє нове житло всім необхідним. Я переніс туди продукти, які треба було вберегти від вологи, одяг, начиння і все інше, що могло мені знадобитися. Покінчивши з цим, я почав рити в заглибленні пагорба, яке спочатку мав за печеру, щось на зразок льоху. Земля там виявилася пухкою, без каміння, перемішаною з невеликою кількістю піску; ґрунт, який виймав, я переносив на галявину й рівномірно розсипав, укриваючи траву шаром у півтора фути…

Знадобилися кілька місяців і неймовірні зусилля, щоб завершити таку працемістку роботу. За цей час сталася подія, що змусила мене відкласти всі справи. Я ще не встиг поставити намет, увесь мій скарб купою був звалений на траві, аж раптом почалася коротка, але сильна гроза. Я миттю накрив вітрилом речі, шаснув під нього сам і нараз увесь стисся від думки, що блискавка може влучити в барильця з порохом. Я не переймався власною загибеллю – мені було страшно втратити те, від чого залежала моя безпека і можливість добувати їжу. Тому, коли дощ перестав, я найперше заходився шити мішечки з парусини і збивати невеликі ящики для зберігання пороху. Щоб сховати поділений на частини порох у різних місцях, мені довелося витратити кілька днів.

Незважаючи на безкінечну працю та клопіт, мені доводилося вибиратися за огорожу, щоб досліджувати околиці й полювати. Під час першої своєї прогулянки я зробив несподіване відкриття: на острові живуть кози. Проте тварини виявилися такими лякливими й прудкими, що наблизитися до них було майже неможливо. Сподіваючись, що мені вдасться підстрелити хоча б одну з них, я почав уважніше стежити за козами і звернув увагу на цікаву особливість: тварини не помічали мене й мирно паслися, коли я спостерігав за ними звідкись ізгори.

Якось опівдні, видершися на пагорбок, я побачив у низовині невелике стадо кіз. Першим пострілом убивши велику козу, я кинувся вниз. Тварина нерухомо лежала на траві, а поруч, розгублено бекаючи, тупцювало маленьке козеня. Я звалив козу на плече і поніс до намету, козеня ж побігло за мною. Я сподівався виростити його і приручити, але з цього нічого не вийшло – сисунець нічого не їв і танув на очах…

Іще одним клопотом було влаштування вогнища. Окрім того, треба було запастися достатньою кількістю дров. Я безперервно розмірковував про те, що чекає на мене далі. Самотність на незаселеному острові змушувала мене весь час боротися за виживання. Та коли я, втомившися за день, залізав до намету й лягав спати, похмурі думки долали мене, не давали спокою. Мій острів лежав далеко від головних маршрутів торговельних суден, і я підозрював, що ніколи не побачу жодного корабля. Невже мені доведеться постаріти саме тут, у дикості й невідомості, та врешті-решт досягнути безславного фіналу – смерті? Я нарікав на долю, забуваючи, що сам був винуватцем власних нещасть.

І відразу ж мене обпалював сором за свою легкодухість, яка здавалася мені ганебною. Серце моє бідкалось, а розум дорікав. «Звичайно, – казав мені голос розуму, – тобі, Робінзоне, не позаздриш. Але де ті, що були з тобою? Чому вони мертві, а ти сам залишився живим? За що тобі така ласка? Як ти вважаєш, кому з вас краще?»

Сидячи на схилі, я дивився, як багряне сонце спокійно йде за обрій, вдихав на повні груди чисте прохолодне повітря і слухав шум моря. Здалеку долинав крик квакви[3] – птах полював на жаб; улаштовувалася на ніч у своєму гнізді каравайка, шаруділи в заростях чагарника гризуни, лаялися папуги, стихли колібрі; і я був щасливий, що залишився живим. Я радів через те, що забезпечив себе майже всім необхідним, не розгубився й не полінувався перевезти з корабля. Як би мені було зараз, якби корабель не сів на мілину так близько до острова? Я добре запам’ятав свою першу ніч на розгілці дерева… Тепер у мене було всього досхочу, надто ж я був задоволений наявністю двох рушниць; коли закінчаться запаси пороху й зарядів, спало мені на думку, я знайду спосіб обійтися без зброї та добувати собі їжу.

Десь на десятий день мого життя на острові я зрозумів, що незабаром втрачу лік дням. Коли я сюди потрапив, було, пам’яталося, тридцяте вересня, період осіннього рівнодення.[4] Проте в цих широтах сонце стоїть просто над головою, і його висота над обрієм майже ніколи не змінюється. Вбивши великий дерев’яний стовп напроти того місця, куди викинуло нашу шлюпку, я вирізав на дощечці напис: «Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року» і прибив дощечку до стовпа. На стовпі я щодня робив карби: шість коротких, сьому, недільну, – довшу. Карби, що позначали перший день місяця, я робив іще довшими й глибшими. Тепер у мене був календар.

Набагато пізніше, розбираючи привезені мною з корабля скрині, я знайшов-таки серед них папір і чорнила. Циркулі, компаси, навігаційні прилади, підзорна труба, географічні мапи і книжки лежали на самісінькому дні. Окрім того, я тоді захопив і дещо з власного багажу: кілька книжок португальською мовою, зокрема й молитовник, зошити і прекрасно надруковану в Англії Біблію.