Читать книгу Робінзон Крузо - Даниэль Дефо, Данієль Дефо - Страница 6

Берег мав вигляд пустельний та незаселений – я не побачив там ані будівель, ані людей. Проте я так боявся знову потрапити до рук маврів, що протягом п’яти днів ми повільно рухалися вздовж узбережжя, не наважуючись висадитися.

Коли вітер несподівано змінився на південний і стало зрозуміло, що погоні вже не буде, я нарешті наважився підійти до берега, тому що запаси питної води в нас закінчувалися. Надвечір ми увійшли в невелику бухту, щоб, коли зсутеніє, вплав дістатися землі й роздивитися. Я кинув якір у гирлі річки, але що то була за річечка, у якій країні вона текла, на якій широті та що за народ жив на її берегах, досі не уявляю.

Щойно стемніло, ми почули з берега таке шалене гарчання, гавкіт і виття диких тварин, що бідний Ксурі, перелякавшись на смерть, почав благати мене відкласти розвідку до ранку. Усю ніч ми простояли на якорі без сну, причаївшись; тільки раз, коли поруч із баркасом завирувала вода і почулося гучне пирхання, я, щоб відлякнути невідомого звіра, вистрелив із рушниці в повітря. Який пекельний сполох здійнявся на березі! Я остаточно зрозумів, що навіть удень нема чого й думати про те, щоб висадитися на берег, – судячи з усього, ми пристали до зовсім дикого місця і, крім небезпечних тварин, навколо нікого немає…

Щойно зійшло сонце і завиднів спустілий берег, ми вирішили попоїсти й обміркувати подальші плани. Води в нас не залишилось ані краплини, і я відкоркував пляшку вина з піратських запасів. Ксурі, який досить добре розмовляв англійською, дивлячись на моє стурбоване обличчя, раптом сам запропонував вирушити на берег із глеком і знайти прісну воду. Хлопчик був певен, що йому вдасться відшукати джерело, а звірі, мовив він, давно поховалися.

– Чому ж ти, а не я? – спитав я його.

– Якщо там звір з’їсть мене або поганий чорношкірий уб’є, ти знатимеш і встигнеш уплисти звідси, – промовив хлопчик.

Його відповідь вразила мене в самісіньке серце.

– От що, милий мій Ксурі, – мовив я. – Пригощайся– но вином, солодощами і сухарями. А потім разом вирушимо на берег, узявши з собою рушницю. Тоді ніхто не образить ані тебе, ані мене…

Підвівши баркас упритул до берега, ми щасливо вибралися на суходіл, маючи при собі лише заряджені рушниці та глеки для води. Ксурі, побачивши вкриту зеленню низовину, бадьоро попрямував туди, а я залишився, щоб бачити наш баркас. Одначе я був насторожі, побоюючись раптової появи тубільців або нападу звіра.

Зненацька до моїх вух долинув звук пострілу, і за мить я побачив, що хлопчик повертається. Він поспішав і збуджено махав мені рукою; за плечима в нього, окрім рушниці, теліпалося ще щось, а глеків при ньому не було. Я кинувся назустріч, гадаючи, що Ксурі стикнувся з небезпекою й тепер тікає, намагаючись урятуватися, але, наблизившись, полегшено зітхнув – обличчя хлопчиська сяяло. Він не тільки знайшов джерело, а й підстрелив товстенького кролика; берег виявився зовсім пустельним. Ми наповнили сховані в заростях глеки холодною й чистою прісною водою, повернулися на наш баркас і вийшли з гирла річки у відкрите море.

Те, що ця частина африканського узбережжя не заселена людьми, заспокоювало, але я не уявляв, де ми перебуваємо і на яку відстань відійшли від мавританських володінь.

Я вважав, що острови Зеленого Мису, які належали Португалії, недалеко звідси, одначе без карти й навігаційних приладів мені залишалося тільки гадати, як їх дістатися. Зізнаюся, у мені жевріла надія тільки на те, що, пливучи вздовж узбережжя, рано чи пізно ми таки зустрінемо якесь торговельне судно…

За моїми розрахунками зараз ми перебували поблизу тієї частини узбережжя, що тягнеться між володіннями марокканського султана і землями негрів. Це були дикі, необжиті місця з безплідним ґрунтом; негри, яких пригноблювали маври, перебралися південніше, а самі маври там тільки зрідка полювали. Не дивно, що протягом цілої сотні миль ми з Ксурі пливли вздовж безлюдного берега… Якось мені здалося, що я бачу Тенерифський пік – гірську вершину на Канарських островах, але це, ймовірно, був міраж, а може, моя розпалена уява мала бажане за дійсне.

Двічі нам довелося пристати до берега, щоб поповнити запаси питної води й провіанту, що стрімко танули. Під час однієї з таких вилазок я підстрелив лева, який раптом напав на нас, і ми насилу його оббілували – здобич була знаменита, але геть неїстівна. Шкуру звіра ми розтягли на даху каюти, сонце її як слід висушило й видубило; згодом вона правила мені за постіль.

Іще днів десять ми рухалися в південному напрямку, намагаючись якомога обережніше витрачати воду і харчі. Я сподівався дістатися кордонів Гамбії або Сенегалу й наблизитися до того місця, де проходять усі європейські судна, хай би куди вони прямували – до берегів Гвінеї, у Бразилію чи в Ост-Індію. Ми не мали іншого виходу, окрім померти з голоду та спраги, загинути від рук дикунів – або жити надією.