Читать книгу Робінзон Крузо - Даниэль Дефо, Данієль Дефо - Страница 7

Одного спекотного сонячного дня я раптом помітив, що узбережжя заселене. На березі з’явились ознаки людської присутності, та головне – за нашим пересуванням крадькома стежили. Нарешті на березі з’явилися чорні як смола і зовсім голі африканці. На щастя, вони не були озброєні й лише деякі з них розмахували списами; дикуни стовпилися біля самого краю води, коли я повернув човен у їхній бік. Ксурі запанікував, одначе я переконав його, що тубільці не заподіють нам шкоди.

Так воно і сталося.

Наблизившись і спустивши вітрило, але не виходячи на суходіл, я спробував знаками пояснити чорношкірим, що нам потрібна їжа. Дикуни мене зрозуміли, і вже за короткий час на піску лежали в’ялене м’ясо, зерно, коржі та ціла купа фруктів. Утім, ми не наважувалися залишити баркас, побоюючись пастки. За якийсь час я з полегкістю зрозумів, що вони нас теж бояться. Якомога лагідніше посміхаючись, я переконав їх відійти на безпечну відстань від води, щоб ми могли спокійно забрати їхні щедрі дари. Дикуни так і вчинили, але незабаром стало зрозуміло, що за раз нам не впоратись і не перенести весь провіант до човна.

Довелося нам іще раз висаджуватися на берег.

Африканці вже зовсім не боялися нас і миролюбно позирали в бік баркаса, тож я вирішив висловити свою вдячність хоча б дружнім прощальним жестом. Та ледве я приклав обидві руки до грудей і вклонився, почулися відчайдушні зойки. Просто на дикунів неслися два леопарди, і весь натовп миттю кинувся тікати. Найвідчайдушніші помчали до моря, а деякі сховалися за деревами.

Проте й хижаки – чи то граючи, чи то не поділивши здобич, – поводилися дивно. Вони гарчали і стрибали, а потім один із них кинувся у воду і поплив просто до нашого човна. Не знаючи, що станеться, я звелів Ксурі швидше зарядити ще дві рушниці, а свою тримав напоготові. Нещодавній випадок із левом добре прислужився мені. Без усілякого хвилювання прицілившись, я спустив гачок і з першого ж разу вцілив леопардові просто в голову. Гуркіт пострілу відлякнув іншого хижака, який поспіхом сховався за далеким чагарником.

Смертельно поранений звір виринув на поверхню і з останніх сил повернув до берега. Йому залишалося проплисти якихось два ярди, коли він занурився у воду, забарвивши її своєю кров’ю.

Ми підігнали баркас ближче, щоб упевнитися, що леопард мертвий, а оглушені пострілом та вражені тим, що відбувалося, чорношкірі не наважувалися навіть ворухнутися. Тільки один дикун зі списом навперейми обережно зробив кілька кроків до звіра, потім уважно подивився на рушницю в моїх руках і щось гортанно прокричав, звертаючись до одноплеменців. Негр указував то на мене, то на вбитого хижака, то починав енергійними жестами кликати родичів. Із цього я зрозумів, що дикун зовсім не проти заволодіти леопардом.

Самому йому не стало снаги витягти з води великого звіра, а решта, шанобливо дивлячись на нас, як і раніше, не рушили з місця. Тоді я, покликавши Ксурі на допомогу, пірнув у воду і, обкрутивши мотузку навколо леопардової шиї, другий кінець кинув на берег. Чорношкірий мисливець міцно вхопився за неї, і тільки тоді до нього кинулися ті негри, які стояли ближче. Потім до них приєдналися й решта. Мені нічого не залишалося, хіба що спостерігати за їхніми злагодженими діями та обсихати на палубі баркаса.

Дикуни миттю зрозуміли, що леопарда їм подарували, і з захоплено-вдячними криками старанно взялися до роботи. Загостреним камінням вони так вправно зняли шкуру та обробили тушу звіра, як не зміг би навіть лондонський м’ясник, озброєний сталевим ножем. Перегодом знаками нам запропонували частину здобичі, але я відмовився прийняти дарунок. Натомість я вказав на порожній глек для води і попросив залишити нам шкуру леопарда. Її доправили відразу, а також воду і цілий запас місцевої їжі, яку принесли з селища дві молоді темношкірі жінки. Завантаживши все на баркас, ми відпливли, сердечно попрощавшись із гостинними тубільцями…

Нам сприяла чудова погода, і протягом двох тижнів ми йшли в тому ж таки напрямку, не наближаючись до узбережжя. Нарешті ми побачили вузьку смугу суходолу, що далеко видавалася в море. Я вирішив обійти її і тієї миті, коли баркас порівнявся з її краєм, раптом побачив удалині дрібні острови чи навіть рифи. Вони були ще далеко, але якщо б вітер змінився, могли стати дуже небезпечними. У мені зажевріла надія, що це острови Зеленого Мису. Я спустився в каюту, щоб узяти компас, але тут почувся крик Ксурі: «Хазяїне, біжіть хутчіш сюди! Корабель! Я бачу вітрила!»

Спочатку хлопчик злякався, вирішивши, що бачить піратське судно, відряджене за нами навздогін. Я стрімголов вискочив на палубу й відразу ж заспокоїв його, сказавши, що ми вже надто далеко від маврів, а цей великий корабель, швидше за все, пливе з Європи до берегів Гвінеї.

Одначе, придивившись, я зрозумів, що корабель рухається в протилежному напрямку. Тоді я вирішив вийти у відкрите море і спробувати на всіх вітрилах наздогнати невідомих мореплавців.

На жаль, відстань між баркасом і далеким кораблем зменшувалася так повільно, що я незабаром впав у відчай. Лише після тривалих і неймовірно тяжких зусиль надати громіздкій посудині більше ходу нас нарешті помітили. Корабель прибрав частину вітрил: там, очевидно, роздивлялися у підзорну трубу наш незграбний баркас. Ми зраділи. Я почав стріляти з рушниці, а Ксурі підняв на флагшток вимпел на знак того, що ми в біді. Він знайшов його в каюті серед речей колишнього хазяїна-пірата.

Це подіяло: судно лягло в дрейф, даючи змогу баркасу наблизитися.

За три години ми нарешті піднялися на його палубу.

Це був португальський корабель, який плив у Бразилію; мені почали ставити запитання різними мовами, поки серед команди не знайшовся матрос– шотландець, якому я пояснив, хто ми такі й що з нами сталося. Капітан корабля був зайнятий, але коли згодом нас відвели до нього і я з усіма подробицями розповів про нашу втечу та морські блукання, цей добросердий чоловік дуже допоміг нам.

Я був буквально на сьомому небі від того, що нарешті здобув довгоочікувану волю, і як подяку за порятунок запропонував капітанові все, що мав. Він докірливо поглянув на мене і заявив, що йому нічого не треба і що я одержу все своє майно, щойно ми дістанемося берегів Бразилії. «Я надаю вам послугу без будь-якого зиску, – промовив капітан, – тому що волів би, щоб так само вчинили і зі мною, якщо я колись опинюся на вашому місці. А в морі таке завжди може статися. Вам доведеться повертатися на батьківщину, а це неблизький шлях. До того ж на перший час вам знадобляться засоби до існування…»

Цей чоловік виявився джентльменом не тільки на словах. Він наказав описати мої речі на баркасі, взятому на буксир, і зберегти кожну дрібничку, щоб я міг отримати все назад – навіть прості глиняні глеки. Щодо самого баркаса, то, схваливши його стан, капітан сказав, що не проти купити це судно, і спитав про ціну. Я відповів, що віддаю йому баркас задарма, одначе він заперечив і написав розписку, згідно з якою зобов’язувався розплатитися зі мною в Бразилії сріблом, якщо я не знайду кращого покупця. Окрім того, він запропонував мені п’ятсот реалів за Ксурі. Та я не хотів продавати хлопчика, такого відданого мені, і щиросердо сказав про це капітанові. Той погодився, що це справедливо, але порадив усе-таки пристати на його пропозицію та пообіцяв: якщо хлопчик, досягнувши повноліття, прийме християнство, він дасть йому волю. Це мене влаштовувало, а згодом виявилося, що Ксурі й сам не проти служити капітанові.

Наше плавання, яке тривало двадцять два дні, закінчилося цілком щасливо, і сонячним ранком ми увійшли в бухту Всіх Святих, де на березі розташовувалося торговельне місто Баія, або Салвадор,[1] – столиця Бразилії та центр португальської колонії.

Я мав вирішити, як жити далі.