Читать книгу Робінзон Крузо - Даниэль Дефо, Данієль Дефо - Страница 9

Отже, я погодився.

Ми обговорили всі деталі експедиції. Головною моєю умовою було те, щоб надійна людина з їхнього кола, бажано адвокат, за моєї відсутності взявся наглядати за плантацією й будинком. Окрім того, я просив їх точно виконати деякі мої розпорядження в разі непередбачених обставин або моєї загибелі.

Незабаром адвоката знайшли, і я підписав усі папери, у тому числі заповіт, згідно з яким розпорядником мого статку ставав капітан португальського корабля, який урятував мені життя. У разі моєї смерті до нього переходили все моє майно і земля, він же зобов’язувався виконати мою волю: половину грошей від продажу майна взяти собі, а другу доправити моїй родині в Англію.

Усе було зроблено так швидко, що в мене не лишилося ні часу, ні можливості серйозно замислитися над правильністю мого рішення пуститися в цю небезпечну авантюру. Корабель було споряджено, навантажено необхідним крамом, команду дібрано, і все влаштовано за взаємною згодою учасників експедиції. Я нетерпляче чекав на відплиття і на все, що мене оточувало в Бразилії, дивився цілком байдуже. Це свідчило багато про що, і насамперед про те, наскільки я був легковажним.

Першого вересня 1659 року, рівно через вісім років після першої морської подорожі, я знову піднявся на палубу корабля. Зі мною відпливали чотирнадцять членів екіпажу, не рахуючи капітана і юнги. Судно було новим і міцним, водотоннажністю близько ста двадцяти тонн; окрім краму, призначеного для торгівлі, у трюмах нічого не було – усе вільне місце призначалося для перевезення чорношкірих рабів.

Знявшись із якоря, ми взяли курс на північ, уздовж узбережжя Бразилії, розраховуючи повернути до берегів Африки близько десятого-дванадцятого градуса північної широти, – саме таким був у ті часи звичайний маршрут усіх торговельних суден. До самого мису Святого Августина стояла тиха погода, яка трохи дошкуляла нам спекою та палючим сонцем; але невдовзі корабель повернув на північний схід, у відкритий океан, і ми вже не бачили землі.

Наступним орієнтиром на шляху через Атлантику був невеликий острів вулканічного походження Фернандо ді Норонья. Але чи то капітан помилився в розрахунках, чи то втрутився вітер, який раптом налетів, одначе згодом з’ясувалося, що наш корабель увесь цей час ішов на захід, у бік островів Карибського моря.

На дванадцятий день плавання один із тих лютих ураганів, що народжуються в екваторіальних широтах, остаточно збив судно з правильного курсу. Океан ревів і бушував, оскаженілий вітер постійно змінював напрям, обертав і підкидав корабель на величезних валах, немов пір’їнку. Щохвилини я чекав жахливої загибелі. Коли ураган ненадовго стих, виявилося, що ми не тільки збилися зі шляху, а й зазнали втрат: юнгу й одного з матросів змило гігантською хвилею з палуби, а ще один матрос, який захворів на тропічну лихоманку, помер. Окрім того, у днищі корабля виявили невелику течу.

Корабель наш був сильно пошарпаний, кінця негоді не було видно, і капітан запропонував спробувати повернутися до Бразилії. Я рішуче заперечив. Судячи з усього, судно перебувало біля країв Карибського моря, а тому нам слід було тримати курс на острів Барбадос, де ми могли дістати хоч якусь допомогу. Плисти просто до Африки було безглуздо й небезпечно. За нашими підрахунками, дістатися Барбадосу можна було тижнів за два, якщо не завадять примхливі течії Мексиканської затоки. Я сподівався, що після ремонту снастей і відпочинку ми зможемо продовжити експедицію.

Проте доля вирішила по-іншому.

Змінивши курс на північно-західний, ми вийшли зі смуги негоди, і, щойно відчули впевненість у завтрашньому дні, нас наздогнав іще один шторм, іще лютіший за попередній. Буря віднесла корабель так далеко від торговельних шляхів, що, навіть якби він уцілів, шансів дістатися якогось берега лишалося дуже мало. Корпус судна тріщав, нас кидало навсібіч, крутило, підкидало на хвилях – і так тривало кілька днів, поки вітер не почав ущухати, хоча море все ще бушувало.

Виснажена штормом команда міцно спала в каютах, коли керманич, який стояв на вахті, розбудив нас із капітаном криком: «Земля! Просто по курсу я бачу якісь острови!» Ми кинулися на палубу, добре розуміючи, яка небезпека нам загрожує: вітер і течія могли принести безпорадне судно до прибережних скель і розбити його на друзки. Але сталося те, чого ми найменше чекали, – наш корабель раптом сів на мілину.

Від страшного удару судно нахилилося, величезні вали затопили палубу, обдавши нас крижаною водою. Мокрі до рубця, ми помчали вниз збирати екіпаж, щоб у разі загибелі судна, яке шторм незабаром міг перетворити на уламки, спробувати спустити шлюпку. Лишалося тільки молитися, і нашою єдиною втіхою було те, що корабель іще був на плаву. Ми мали дві шлюпки; маленька йшла за кораблем на буксирі, але її відірвало та унесло під час бурі, друга, більша, вціліла й була на палубі. Матроси, не гаючи ні секунди, почали спускати її на воду. На мить капітанові здалося, що хвилювання вщухає і нам більше нічого не загрожує. Він сподівався, що нам не доведеться залишати корабель, тим більше що вирушати в ризиковане плавання на шлюпці, яка не мала навіть вітрила, було ще небезпечніше. Нас могло накрити першою ж хвилею, перекинути, розбити об невідомий берег прибоєм. І все-таки іншого виходу не було – корабель міцно сидів на мілині та будь-якої хвилини під натиском стихії міг розколотися навпіл…

Усі матроси вже перебрались у шлюпку; останніми спустилися ми з капітаном. Становище наше було гіршим, аніж у приречених на страту, та все ж таки ми старанно веслували до берега, опираючись вітру і хвилям. Який перед нами берег, скелястий чи піщаний, крутий або положистий, ми не бачили; лишалася єдина надія, що течія принесе нас до входу в бухту чи в затоку.

Примхлива доля була до нас немилосерда!

Ми веслували вже понад годину, коли величезний вал упав на нашу шлюпку, ніби вирішивши цим останнім нищівним ударом припинити наші страждання. Умить шлюпка перекинулася. Усі, хто в ній був, опинилися під водою, навіть не встигши вигукнути: «Господи, порятуй і зглянься!»