Читать книгу Проект «Україна». 30 червня 1941 року, авантюра Ярослава Стецька - Данило Яневський - Страница 29

Перше знайомство українських націоналістів з реаліями УРСР переконливо засвідчило: ніяких передумов для розгортання тут націоналістичної діяльності, а тим більше організації антирадянського збройного повстання не існувало. Вже у квітні 1940 р. НКВС вкотре розгромило «бандерівську» Крайову екзекутиву. З восьми її членів, обраних у березні того року, за ґрати потрапило шість, а також «члени обласних і районних проводів, керівник Львівського міського проводу – всього 658 націоналістів».[39]

Спроби реорганізації КЕ великого ефекту не мали: НКВС вирубало під корінь 96 організаційних клітин ОУН (знову таки незрозуміло – йдеться про всю ОУН чи тільки про «революційну» її частину. – Д. Я.), заарештувало 107 провідників різного рівня, 1108 підпільників, захопило 2070 гвинтівок, 43 кулемети, 600 револьверів, 80 тис. набоїв, інше майно військового призначення.

Третя спроба відновлення діяльності Організації мала ті самі наслідки. Лише за два дні – 21 та 22 грудня 1940 р. на території сучасних західних областей України до лабет НКВС потрапило 996 націоналістів. 19 січня наступного року на так званому «Процесі 59-ти», який відбувся у Львові, сталінські кати засудили до смертної кари 42-х підсудних, в т. ч. усіх жінок, 17 – дістали по 10 гулагівських років та по 5 років заслання кожний, що було тією самою смертною карою, лише відстроченою в часі. 7 травня в Дрогобичі радянський «суд» засудив на смерть ЗО націоналістів, 24 – дістали по 10 років, решта – від 7 до 8,5 років за ґратами. 13 травня в тому самому Дрогобичі, але вже в іншому «судовому» засіданні на смерть відправили 22 особи, 8 – отримали по 10 років, 4 – по 5, ще 5 – довічне заслання до Казахстану.[40]