Читать книгу Проект «Україна». 30 червня 1941 року, авантюра Ярослава Стецька - Данило Яневський - Страница 36

Якщо описати її чотирма словами, то вона така: тотальне знищення українського населення.

Цитую документи в хронологічному порядку.

15 вересня 1939 p.: директива народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берїї керівникам каральних органів УРСР та Білоруської PCP наказувала, зокрема:

– «негайно зайняти всі державні архіви, в першу чергу архів жандармерії і філіалів 2 Відділу Генштабу (експозитури, пляцувок – органів розвідки)»;

– арештувати «найбільш реакційних представників урядових адміністрацій… керівників контрреволюційних партій» – польських, білоруських та українських. До останніх було віднесено УДО, ОУН, Українську соціалістично-радикальну партію та Фронт національної єдності;

– «зайняти тюрми, перевірити весь склад ув'язнених. Усіх арештованих за революційну та іншу антиурядову роботу звільнити, використавши ці заходи для вербування агентури і проведення політроботи серед населення»;

– «одночасно…розгорнути слідство ув'язнених з метою викриття підпільних кір (контрреволюційних. – Д. Я.) організацій, груп та осіб, які мають за мету проведення диверсій, терору, повстанського та кір саботажу. Осіб, викритих слідством в організації політичних ексцесів та відкритих кір виступів, заарештовувати негайно».

За циркулярами настали дії. Галичину накрила хвиля арештів ні в чому не повинних людей. Станом на 28 вересня за ґратами опинилося 821 особа![46] Наголошую: йдеться про 11 (!) день окупації! І це – дані тільки по одному документу!

З квітня 1940 p.: наказ наркома держбезпеки Меркулова: «особливу увагу… звернути на необхідність організації роботи з негайного встановлення та вилучення активних учасників антирадянського підпілля, які перебувають на нелегальному становищі».

Оцінюючи значення цього наказу для всіх подальших подій, акцентуємо увагу на тому, що такого роду захід – це принципово новий досвід для націоналістів. На відміну від попередніх часів, коли польська влада арештовувала націоналістів за приналежність до заборонених організацій або за конкретні кримінальні дії, то чекісти заходилися арештовувати людей, які ще нічого не зробили, але, на думку чекістів, МОГЛИ ЩОСЬ ДЕСЬ КОЛИСЬ зробити такого, що не подобалося новим окупантам!

10 квітня: нарком держбезпеки Мешик: «пропоную посилити по виявленню членів ОУН, що знаходяться на нелегальному становищі… Для цього використовувати оперативні бригади НКВС», про результати «доповідати щоденно спеціальними записками».

Друга половина квітня: Мешик порушує клопотання перед керівництвом УРСР про запровадження інституту заручництва та здійснення масових депортацій місцевого населення:

– «розповсюдити закон про зрадників Батьківщини на учасників антирадянських організацій, які знаходяться на нелегальному становищі в західних областях УРСР, Чернівецькій та Ізмаїльській областях УРСР»;

– «сім'ї нелегалів згідно із зазначеним законом репресувати, майно конфіскувати»;

– «…здійснити виселення кулаків (які в цьому документі трактуються як «основна база ОУН». – Д. Я.) у віддалені райони СРСР, а майно їх передати колгоспам».

Директиви про посилення боротьби з націоналістичним підпіллям йдуть безперервним потоком. Наприклад, 28, 29 квітня. 17 травня всі такі директиви вимагають: «посилити діяльність», «негайно заарештовувати», «практикувати зйомку оунівців-бідняків», «скласти плани агентурно-оперативних заходів», виселяти у віддалені райони без сокір, пил та «інших побутових цінностей», вивозити духовенство, родичів націоналістів, засуджувати їх у судовому та позасудовому порядку.

Державотворча діяльність катів українського народу набула такого розмаху та розголосу, що в справу мусило втрутитися вище керівництво СРСР безпосередньо. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про боротьбу з ОУН у західних областях УРСР від 14 травня констатувала «посилення активності контрреволюційної «Організації українських націоналістів», зажадала від НКВС та НКДБ «посилити агентурно-оперативну роботу», «спрямувати на допомогу своїм місцевим у західних областях оперативних працівників» НКВС та НКДБ УРСР, «розквартирувати війська НКВС окремими підрозділами в найбільш уражених бандитизмом районах західних областей УРСР та використовувати їх у боротьбі з бандгрупами», «укріпити партійно-радянські кадри» в цих районах, «з усією строгістю» вживати заходи проти тих, хто не має дозволу на вогнепальну зброю тощо.[47]

Наявні в нашому розпорядженні німецькі джерела малюють картину цілком апокаліптичну. Лише за даними радника німецького МЗС, представника міністерства Ріббентропа при командуванні 17-ї армії Пфляйдерера, під час більшовицької окупації «з Галичини…було вивезено 60 000, за іншими оцінками – 100 000, в т. ч. з самого Львова 20 000 осіб. Потерпіли національні українські активісти, політично зацікавлена інтелігенція, провідні господарські кола. Окремих з них та духовенство ще досить пощадили…Більшовицький терор вторгся в майже кожну сім'ю, викликав сильну політичну радикалізацію, створення національних угруповань, менше зумовлених ідеологічно, ніж особисто (напр., групи Бандери та Мельника)».[48]

16 липня 1941 р. шеф поліції безпеки та СД обергрупенфюрер СС та генерал поліції Рейнгард Гайдріх повідомляв: у 1939 р. «розстріляно велику кількість українців, 1500 українців і 500 поляків вивезено на Схід. При мордуванні росіяни й євреї діяли надзвичайно жахливо…Жінкам відрізали груди, чоловікам – статеві органи. Крім того, євреї прибивали цвяхами дітей до стін і мордували. Розстріли проводили пострілами в потилицю. Часто застосовували також при мордуванні ручні гранати. В Добромилі жінок та чоловіків помордували ударами по тілу молотами для оглушування худоби під ніж. У дуже багатьох випадках в'язнів торту вали шляхом розтрощування кісток і т. ін. на ковадлі. У Самборі в'язням при торту ванні та мордуванні для уникнення крику зав'язували рот. Євреї, відповідно до своїх посад, поряд з господарським плануванням займали також службові посади та складали більшовицьку міліцію, брали постійну участь у цих жахіттях».

Карта таборів знищення Головного управління виправно-трудових таборів, трудових поселень та місць ув'язнення НКВС СРСР.

У 1929–1953 рр. через них «пройшло» майже 29 млн осіб, 800 тис. з них було розстріляно (1934–1953 рр.)

За 1941 рік результати осягнуто такі:

– «зі Львова – за надійними повідомленнями – зникли близько 20 000 українців, 80 % яких належали до інтелігенції»;

– у соляній шахті в околицях Добромиля на глибині 80 м – «повно трупів, округлюючи до кількох сотень», у Самборі 26 та 27 червня більшовиками розстріляно більше 500 осіб (все населення тоді – 26 000, у т. ч. 12 000 поляків, 10 000 євреїв, 4000 українців.[49]

Тих, кого не замордували відразу, прирікали на смерть поступову – в закладах ГУЛАГу.

Але це – зовсім інша історія.