Читать книгу Код да Вінчі - Дэн Браун - Страница 11

У церкві Сен-Сюльпіс на третьому поверсі ліворуч від хорів було скромне житло. Більше десяти років воно слугувало домом сестрі Сандрін Бієль – шістдесятирічна черниця почувалася там комфортно.

Вона була відповідальна за нерелігійні аспекти існування церкви – догляд за будівлею, найм працівників, безпеку храму, коли не було парафіян, замовлення вина та облаток для причастя.

Тієї ночі, коли сестра вже спала у своєму невеличкому ліжку, її розбудив телефонний дзвінок. Вона втомлено підняла слухавку:

– Сестра Сандрін, церква Сен-Сюльпіс.

– Вітаю вас, сестро, – чоловік звернувся до неї французькою.

Сестра Сандрін сіла. Котра ж це година? Хоча вона і впізнала голос свого боса, але за п’ятнадцять років він ніколи не будив її. Абат був дуже побожною людиною, йшов додому і лягав спати відразу після меси.

– Я дуже перепрошую, що розбудив вас, сестро, – сказав абат, і його голос був дещо знервований і непевний, – та маю попросити вас про послугу. Мені щойно зателефонував впливовий американський єпископ. Можливо, ви чули про нього? Мануель Арінґароса.

– Голова «Opus Dei»? – «Звичайно ж, я чула про нього. Хто ж зі світу церкви може його не знати?» – подумала.

Згадка про «Opus Dei» була для неї неприємною. Їхній погляд на жінок був у кращому разі середньовічним. Сестра Сандрін була шокована, коли довідалась, що жінки в них були зобов’язані безкоштовно прибирати чоловічі житлові кімнати, поки чоловіки були на месі; жінки спали просто на твердій дерев’яній підлозі, коли чоловікам видавали солом’яні матраци, – усе це як додаткове покарання за первородний гріх. Вона знала, що «Opus Dei» раптом стала могутнішою в останні роки, після того як одна заможна секта нібито переказала мало не мільярд доларів на рахунок Ватиканського інституту релігійних досліджень, відомого як Банк Ватикану.

– Єпископ Арінґароса просив мене про послугу, – роздратовано сказав абат. – Один із його наближених цієї ночі в Парижі, і він завжди мріяв побачити Сен-Сюльпіс.

– Вночі? Але церква набагато цікавіша вдень.

– Сестро, я згоден з вами, але вважатиму за особисту послугу, якщо ви впустите його цієї ночі. Він буде, скажімо… о першій. Тобто за двадцять хвилин.

Сестра Сандрін нахмурилась.

– Звичайно. Буду рада допомогти.

Абат подякував їй та поклав слухавку.

Звісивши ноги з ліжка, сестра Сандрін повільно підвелася, відчуваючи босими ногами холодний камінь. Холод піднімався по всьому її тілу, і раптом вона відчула неясну тривогу.

Чи була то жіноча інтуїція?

Як віруюча, сестра Сандрін уміла знаходити мир завдяки заспокійливим голосам у власній душі. Одначе тієї ночі ті голоси мовчали, як і вся порожня церква навколо неї.