Читать книгу Код да Вінчі - Дэн Браун - Страница 21

The Mona Lisa.

На якусь мить Софі, стоячи перед виходом на сходах, забула про свій намір тікати з Лувру.

Дивлячись на анаграму, вона була приголомшена тим, що не зуміла розшифрувати її сама.

– Просто не можу збагнути, – сказав Ленґдон, втупившись у роздруківку, – як ваш дід створив таку хитромудру анаграму за кілька хвилин до смерті.

Софі знала пояснення, і від усвідомлення цього їй ставало ще гірше. «Я б мала побачити це зразу!» Вона згадала, що дідусь розважався тим, що створював анаграми відомих творів мистецтва. А коли Софі ще була маленькою дівчинкою, через одну з анаграм він навіть мав клопіт. Якось американський мистецький часопис брав у нього інтерв’ю, і Соньєр висловив свою нелюбов до кубізму початку двадцятого століття, звернувши увагу на те, що шедевр Пікассо «Les Demoiselles d’Avignon»[24] був ідеальною анаграмою речення vile meaningless doodles[25]. Прихильники Пікасо були обурені.

– Ймовірно, дідусь уже давно створив цю анаграму, – сказала Софі, глянувши на Ленґдона. А зараз він був змушений використати її як імпровізований код. Вона здригнулася: на мить їй здалося, що вона виразно чує голос діда.

Leonardo da Vinci!

The Mona Lisa!

Софі так і не могла збагнути, чому заключні слова послання до неї були якось пов’язані з цією славетною картиною, але могла припустити лише одну причину, і це дуже непокоїло.

То не були заключні слова…

Чи мала вона підійти до «Мони Лізи»? Може, дідусь залишив для неї послання ще й там? Це здавалося цілком імовірним. Зрештою, славнозвісна картина висить у залі для приватного перегляду, доступ до якого можливий лише з Великої галереї. Тепер Софі збагнула, що двері до цього приміщення знаходяться лише за якихось двадцять метрів від того місця, де лежить мертвий дідусь.

Софі, глянувши на сходи, губилася в думках. Вона знала, що має негайно вивести Ленґдона з музею, але інтуїція гнала її до «Мони Лізи». Якщо дідусь залишив їй таємницю, мало яке місце на світі було б більш підходящим для цього.

– Вона трохи далі, – прошепотів дідусь, коли Софі вперше, ще дитиною, йшла до крила Денон. Тримаючи за маленьку ручку, він вів її спорожнілим музеєм уже після його закриття.

Софі було шість років. Вона відчувала себе крихітною і загубленою, коли дивилась на височенну стелю вгорі та на підсвічування внизу. Її лякав порожній музей, але вона не хотіла показувати цього дідусеві. Вона міцно стиснула щелепи і відпустила його руку.

Софі не раз бачила репродукції «Мони Лізи» в книжках, але та їй зовсім не подобалась. Дівчинка не могла зрозуміти, чому навколо цієї картини стільки галасу.

Коли вони увійшли до Salle des Etats, де зберігалась «Мона Ліза», Софі уважно оглянула вузьку кімнату і зупинила погляд на головній її мешканці, яка перебувала в центрі стіни праворуч під захисним плексигласом.

Дідусь підвів її до картини:

– Дивись, Софі. Мало хто має нагоду побути з нею наодинці.

Долаючи недобре передчуття, Софі повільно рушила до картини. Дівчинка так багато чула про «Мону Лізу», що їй здавалося, ніби вона йде до королеви. Затамувавши подих, вона глянула знизу вгору й побачила її всю.

Вона не знала, що очікувала відчути, але напевне не це. Ніякого шоку. Ніякої дивовижі. Відоме всьому світові обличчя було точнісінько таке саме, як на репродукціях. Софі мовчки стояла перед нею, чекаючи, ніби щось має статися.

– Як вона тобі? – пошепки спитав дідусь, стоячи ззаду. – Гарно, правда?

– Вона зовсім малá.

Соньєр усміхнувся.

– Ти теж малá і гарна.

«Я не гарна», – подумала вона. Софі не любила своє руде волосся і веснянки, і те, що була вищою за всіх хлопців у класі. Вона ще раз глянула на «Мону Лізу» й похитала головою:

– Здається, ніби вона щось знає… як діти в школі, які щось приховують.

Дідусь засміявся.

– Це одна з причин, чому вона така знаменита. Люди люблять вгадувати, чому вона усміхається.

– А ти знаєш, чому вона усміхається?

– Може, й знаю, – підморгнув їй дідусь, – колись я розповім тобі про це.

Софі тупнула ніжкою.

– Я тобі казала, я не люблю, щоб були загадки!

– Принцесо, – всміхнувся він, – життя сповнене загадок. Усе відразу знати не можна.

– Я повертаюся, – повідомила Софі, і її голос луною озвався на сходах.

– До «Мони Лізи»? – здригнувся Ленґдон. – Прямо зараз?

Софі усвідомлювала, що ризикує.

– Мене не підозрюють у вбивстві. Тому я не можу втратити цей шанс. Я маю зрозуміти, що дідусь намагався сказати мені.

– А як же посольство США?

Софі почувалася винною, що змусила Ленґдона тікати, а тепер кидає його, але не бачила іншого виходу. Вона вказала йому на металеві двері внизу.

– Виходьте через ці двері та тримайтесь освітлених вказівників, вони виведуть вас до турнікету, через який ви зможете спокійно вийти. – Вона простягла Ленґдону ключі від машини. – Мій червоний «смарт» припарковано на службовій стоянці. Ви знаєте, як доїхати звідси до вашого посольства?

Ленґдон кивнув, дивлячись на ключі у своїй руці.

– Послухайте, – сказала Софі, стишуючи голос, – я думаю, дідусь залишив мені повідомлення через «Мону Лізу», щось на кшталт ключа, про того, хто вбив його. Або чому мені загрожує небезпека. «Або що сталося з моєю родиною». Я маю піти й подивитись.

– Але, якщо він хотів попередити вас про небезпеку, чому він перед смертю просто не написав це на підлозі? Навіщо ця складна гра в слова?

– Дідусь намагався про щось повідомити мене, я не знаю, про що саме, але він напевне не хотів, щоб про це довідався іще хтось. Навіть поліція. Як би дивно це не звучало, я думаю, він хотів, щоб я підійшла до «Мони Лізи» раніше, ніж будь-хто.

– Я піду з вами.

– Ні! Ми не знаємо, як довго у Великій галереї нікого не буде! Ви маєте йти звідси, – вона підбадьорливо всміхнулася йому. – Побачимося в посольстві, містере Ленґдон!

Ленґдон здавався незадоволеним.

– Ми побачимось лише за однієї умови, – твердо відповів він, і Софі приголомшено глянула на нього.

– За якої?

– За тієї, що ви більше не звертатиметесь до мене «містер Ленґдон».

Софі побачила, як на обличчі Ленґдона з’являється усмішка, і сама усміхнулася йому у відповідь.

– Щасти вам, Роберте.

Коли Ленґдон спустився сходами до самого низу, його ніздрі безпомильно вловили запах лляної олії та гіпсового пилу. Перед ним булі освітлені літери SORTIE/EXIT і стрілка, яка вела в довгий коридор.

Майстерна анаграма Соньєра так і стояла перед очима Ленґдона, і він усе думав, що ж Софі знайде в «Мони Лізи» і чи знайде там щось? Здається, вона була переконана, що дід наказував їй ще раз підійти до славетної картини. Це було дуже схоже на правду, але Ленґдона почало мучити одне питання.

P. S. Знайти Роберта Ленґдона.

Соньєр написав його ім’я на підлозі, наказуючи Софі знайти його. Навіщо? Щоб він всього-на-всього допоміг їй розгадати анаграму? Це мало ймовірно. Зрештою, в Соньєра не було підстав вважати, ніби Ленґдон має особливий хист до анаграм.

Софі мала сама розгадати анаграму. Ленґдон раптом, як ніколи раніше, відчув свою впевненість у цьому, і цей висновок не зовсім узгоджувався з діями Соньєра.

«Чому я? – гадав він, ідучи до виходу. – Що таке важливе для Соньєра я знаю?»

І раптом завмер на місці, вражений. Його очі розширилися, він похапцем витяг роздруківку з кишені. І ще раз глянув на послання Соньєра.

P. S. Знайти Роберта Ленґдона.

Він зосередився на двох літерах:

P. S.

І цієї миті відчув, як суміш символів, яку утворив Соньєр, набула гранично ясного змісту. У його мозку наче спалахнула блискавка: він миттєво зв’язав між собою все, що знав з історії символів. І те, що зробив сьогодні Жак Соньєр, знайшло цілком логічне пояснення.

Ленґдон гарячково намагався осмислити наслідки свого відкриття. Похитуючись, він дививсвся туди, звідки щойно прийшов.

«Чи є ще час?»

А втім, не має значення.

Не вагаючись, він щодуху побіг назад до сходів.