Читать книгу Код да Вінчі - Дэн Браун - Страница 15

– Це жарт?! – Безу Фаш аж зблід, недовірливо й люто дивлячись на Софі Неве. – Числовий жарт? Ваша професійна оцінка коду Соньєра полягає в тому, що ви вважаєте це чимось на кшталт математичного розіграшу?

– Цей код, – пояснювала Софі, – настільки простий, що Жак Соньєр мав бути певним: ми відразу все зрозуміємо, – вона витягла з кишені свого светра клаптик паперу і простягла його Фашу, – ось дешифрування.

Фаш глянув на нього.

1—1–2—3—5–8—13—21

– І це все?! – вигукнув він. – Усе, що ви зробили, – це поставили числа в порядку зростання.

У Софі вистачило нахабства задоволено всміхнутися.

– Саме так.

Голос Фаша став низьким, просто утробним:

– Агенте Неве, я не знаю, що ви тут робили, але пропоную вам доповідати швидше.

Він кинув стурбований погляд на Ленґдона, який стояв поряд із телефоном біля вуха, певне, все ще прослуховуючи повідомлення від посольства США. Обличчя Ленґдона посіріло, вочевидь новини були недобрі.

– Капітане, – сказала Софі небезпечно відважним тоном, – послідовність чисел, які ви тримаєте у своїх руках, є однією з найславетніших математичних прогресій в історії. Це послідовність Фібоначчі, – продовжила вона, кивнувши на папірець у руках Фаша. – Послідовність, у якій кожне число дорівнює сумі двох попередніх.

Фаш роздивився числа. Кожне з них і справді було сумою двох попередніх, і Фаш не міг уявити, який усе це мало стосунок до смерті Соньєра.

– Математик Леонардо Фібоначчі винайшов цю послідовність чисел у тринадцятому столітті. І, звичайно ж, то не випадково, що всі числа, написані Соньєром на підлозі, належать до славетної послідовності Фібоначчі.

Фаш деякий час дивився на молоду жінку.

– Добре, але що видумаєте про те, чому Жак Соньєр вирішив їх написати? Що він цим сказав? Що це означає?

Вона знизала плечима.

– Нічого. В тому-то й річ. Це просто жарт. Це як узяти слова славетної поезії й написати їх у довільному порядку, щоб подивитись, чи хтось упізнає, звідки вони.

Фаш погрозливо ступив уперед і наблизив своє обличчя майже впритул до обличчя Софі.

– Я сподіваюсь, ви маєте якесь адекватніше пояснення, аніж це.

М’які риси Софі стали на диво жорсткими.

– Капітане, враховуючи те, що у вас поставлено сьогодні на карту, я вважала, що вам варто було б знати, що Жак Соньєр міг просто гратися з вами. Мабуть, це не так. Я поінформую директора відділу дешифрування, що ви не потребуєте наших послуг.

Сказавши це, вона розвернулась на підборах і пішла тією ж дорогою, якою прийшла.

Спантеличений Фаш дивився, як жінка зникає у темряві. «Вона що, збожеволіла?» Він глянув на Ленґдона, який усе ще слухав повідомлення по телефону і, здавалося, був дуже занепокоєний. Коли він урвав зв’язок, то виглядав наче хворий.

– Щсь сталося? – спитав Фаш.

Ленґдон ледь похитав головою. «Погані новини з дому», – подумав Фаш, помітивши, коли брав назад телефон, що його підозрюваний злегка спітнів.

– Нещасний випадок, – відповів Ленґдон затинаючись і дивно поглядаючи на Фаша, – один друг… – він вагався, – я маю летіти додому завтра вранці першим же рейсом.

Фаш не сумнівався в тому, що шок на обличчі Ленґдона був непідробним, але він відчув й іншу емоцію: йому здалося, в очах американця з’явивсяся прихований страх.

– Мені шкода, – сказав він, уважно дивлячись на Ленґдона. – Може б, ви присіли?

Він рушив до однієї з лавок у галереї. Ленґдон неуважно кивнув, зробив кілька кроків до лавки, а потім зупинився.

– Взагалі-то, я хотів би скористатися туалетом.

Фаш був внутрішньо незадоволений, що допит уривався.

– Туалет. Звичайно ж. Давайте зробимо перерву на кілька хвилин, – він рушив назад довгим коридором у тому напрямку, звідки вони прийшли. – Є туалети біля кабінету куратора.

Ленґдон, вагаючись, вказав в іншому напрямку, в бік протилежного кінця Великої галереї.

– Мені здається, цей набагато ближче.

Фаш зрозумів, що Ленґдон мав рацію. Вони вже подолали дві третини довжини Великої галереї, а в кінці її було два туалети.

– Мені піти з вами?

Ленґдон похитав головою, вже йдучи галереєю.

– Немає потреби. І… я хотів би… я маю кілька хвилин побути сам.

Фаш був не в захваті від ідеї Ленґдона йти до туалету самому цим коридором, але він знав, що з Великої галереї був лише один вихід, а саме ґрати, під якими вони пролізли, і на першому поверсі біля кожного виходу вартувала охорона. Ленґдон не зміг би вийти так, щоб Фаш не взнав про це.

– Я маю на хвилинку повернутися до офісу мсьє Соньєра, – сказав він. – Прошу вас, підходьте туди, коли звільнитесь. Нам іще багато про що треба поговорити.

Сердитий, він рушив у протилежний бік, а Ленґдон зник у темряві. Підійшовши до ґрат, Фаш проліз під ними й увірвався в кабінет Соньєра.

– Хто дав дозвіл Софі Неве увійти в цю будівлю? – заревів він на агентів.

Першим відповів Колле.

– Вона сказала охороні внизу, що розшифрувала код.

Фаш озирнувся навкруги.

– Вона пішла?

– А хіба вона не з вами?

– Пішла, – Фаш визирнув у темряву коридору. Спочатку він хотів зв’язатися з охоронцями внизу й наказати затримати її та привести сюди, перш ніж вона піде з будівлі, а потім передумав.

Викинувши її з голови, він почав дивитися на мініатюру лицаря на столі Соньєра. А тоді обернувся до Колле:

– Ви стежите за ним?

Колле коротко кивнув, а потім повернув екран ноутбука до Фаша. Червона цятка чітко блимала на плані поверху біля приміщення, позначеного як туалети для відвідувачів.

– Гаразд, – сказав Фаш, виходячи в коридор, – я маю зателефонувати в одне місце. Пильнуйте, щоб підозрюваний не покинув приміщення.