Читать книгу Код да Вінчі - Дэн Браун - Страница 22

Захекана Софі стояла перед дерев’яними дверима кімнати, яка була мешканням «Мони Лізи». Перш ніж увійти, вона кинула погляд туди, де за двадцять ярдів лежало тіло дідуся, освітлене переносною лампою.

Її охопило каяття, глибокий сум прийшов разом із почуттям вини. Скільки разів за останні десять років дідусь озивався до неї, а Софі лишала його листи й бандеролі нерозпечатаними, уривала всі його спроби зустрітися. «Він брехав мені! Він причетний до жахливих таємниць! То що мені робити?»

А тепер дідусь мертвий і розмовляє з нею з того світу.

«Мона Ліза».

Вона штовхнула величезні дерев’яні двері, ті відчинилися навстіж. Якусь мить Софі стояла на порозі, оглядаючи велике квадратне приміщення. Його також заливало тьмяне червоне світло.

Ще до того, як увійти сюди, Софі розуміла, що їй потрібно ще дещо: «чорне світло». Бо якби дідусь щось написав для неї тут, то напевне зробив би це невидимим чорнилом.

Зібравшись із духом, вона повернулася до добре освітленого місця злочину. Вона не могла дивитись на мертве тіло дідуся і зосередилась на предметах поряд. Знайшовши маленький ультрафіолетовий ліхтарик, поклала його до кишені светра і заквапилась назад по коридору. Аж тут перед нею в червонавій імлі виросла примарна постать. Софі відскочила назад.

– Ось ви де, – пролунав хрипкий шепіт Ленґдона, а його постать чітко вималювалась прямо перед нею.

Вона відчула полегшення, яке, одначе, тут же минуло.

– Роберте, я сказала вам іти звідси! Якщо Фаш…

– Де ви були?

– Я маю підсвітити ультрафіолетовим промінням, – прошепотіла вона, показуючи ліхтарик, – якщо дідусь таки залишив мені якесь послання…

– Софі, послухайте, – Ленґдон перевів дух, і його сині очі рішуче глянули на неї. – Ці літери, P. S., вони ні з чим у вас не пов’язані? Ніякою мірою?

Боячись, аби їхні голоси не почули внизу, Софі штовхнула його ближче до «Мони Лізи», мовчки причинила величезні подвійні двері, і вони опинилися всередині, відгороджені від усього.

– Я сказала вам, ініціали означають «Принцеса Софі».

– Я знаю, але чи не бачили ви їх десь іще? Чи не було у вашого дідуся ще на чомусь літер P. S.? Можливо, на канцелярському приладді або на якихось інших предметах?

Запитання приголомшило її. «Звідки Роберт Ленґдон може знати таке?» Софі справді одного разу бачила ініціали P. S. напередодні того дня, як їй виповнювалось дев’ять років. Вона крадькома обшукала дім, сподіваючись знайти, де заховано подарунок на її день народження. Навіть іще тоді вона не терпіла таємниць від себе. «Що Grand-père[26] приготував для мене цього року?» Вона копирсалася в шафках і шухлядках.

І от якось набралася хоробрості та прокралася до спальні дідуся. Їй не дозволялося ходити туди, але дідусь саме спав унизу на канапі.

«Я гляну лише одним оком!»

Вона рушила навшпиньках по рипучій підлозі до його шафи й обшукала кишені його речей. Нічого. Потім стала шукати під ліжком. Знов нічого. Підійшла до письмового столу, повисувала шухляди й обмацала їх одну за одною. «Тут має бути щось для мене!» Не знайшовши нічого, вона витягла останню шухляду і дістала з неї чорні речі, яких ніколи раніше не бачила на ньому. Вона вже збиралася засунути ту шухляду назад, коли раптом з глибини їй в очі щось блиснуло золотом.

«Намисто?»

Софі обережно витягла з шухляди ланцюжок. На її подив, на одному з його кінців висів золотий ключ, важкий і блискучий. Заворожена, вона взяла його в руки. Він не був схожий на жоден ключ, який їй доводилося бачити. Усі ті ключі були пласкі, з нерівними зубцями, а цей мав трикутну ніжку з невеличкими зарубками по всій довжині. Його велика головка мала форму хреста, чи скоріше рукояті меча. Всередині хреста було викарбувано дивний символ: дві літери, переплетені з квітковим орнаментом.

– P. S., – прошепотіла вона, насупившись, коли побачила літери, – і що б воно могло означати?

– Софі? – дідусь стояв у дверях.

Ошелешена, що її застукали, вона впустила ключ, і він упав із гучним дзенькотом.

– Я… я шукала поларунок на день народження, – сказала вона, понуривши голову, знаючи, що порушила обіцянку.

Здається, цілу вічність дідусь мовчки стояв у дверях. І нарешті глибоко і тяжко зітхнув.

– Підніми ключа, Софі.

Софі зробила, як він сказав.

– Софі, треба шанувати приватні справи інших, – він обережно опустився навколішки і взяв у неї ключа. – Це дуже особливий ключ. Якби ти його загубила…

Від тихого голосу діда Софі стало зовсім зле.

– Вибач мені, Grand-père. Я дуже тебе прошу, – вона замовкла. – Я подумала, це ланцюжок мені на день народження.

Він кілька хвилин дивився на неї.

– Повторюю ще раз, Софі, бо це важливо. Ти маєш навчитися шанувати приватні справи інших.

– Так, Grand-père.

– Ми ще поговоримо про це. А зараз я маю іти працювати в саду.

А Софі заквапилась до своїх справ.

На ранок вона нічого не отримала від дідуся на день народження. Вона й не очікувала нічого після свого вчинку. Але він навіть не привітав її. Ввечері вона сумно попленталася до ліжка. Та коли вляглася, то знайшла під подушкою картку із загадкою. «Я знаю, що це! Полювання за скарбами!»

Софі нетерпляче почала розгадувати загадку і таки впоралася з нею. Розгадка спрямувала її в інший кінець будинку, де вона знайшла ще одну картку з іще одною загадкою. Вона розгадала і її та побігла по наступну картку. І так вона відчайдушно бігала з одного кінця будинку в інший, від ключа до ключа, поки не знайшла той, який знову спрямував до її кімнати. Софі побігла сходинками вгору, увірвалась у кімнату й завмерла. Посеред кімнати сяяв новенький червоний велосипед зі стрічкою на кермі. Софі заверещала від радості.

– Знаю, ти хотіла ляльку, – дідусь, усміхаючись, стояв у кутку, – але я подумав, що це тобі може сподобатись навіть більше.

– Grand-père, – сказала Софі, обнімаючи його, – спасибі тобі… І ще раз вибач за той ключ.

– Я більше не серджуся на тебе, сонечко. Я не можу довго гніватись на тебе. Дідусі й онуки завжди вибачають одне одному.

Софі знала, що питати не варто, але просто не могла стриматись.

– А від чого той ключ? Я ще ніколи не бачила такого. Він такий гарний.

Дідусь довго мовчав, і Софі бачила, що він не знає, як відповісти. Зрештою, Grand-père ніколи не брехав їй.

– Він відмикає скриньку, – нарешті промовив він, – де я зберігаю свої таємниці.

Софі запопилила губи:

– Ненавиджу таємниці!

– Знаю, але це дуже важливі таємниці. І одного дня ти це зрозумієш так само, як і я.

– Я бачила на ключі літери і квітку.

– Так, це моя улюблена квітка. Це геральдична лілія. У нас такі ростуть у саду. Білі лілеї.

– Я знаю! Це й мої улюблені квіти!

– Тоді ми можемо знайти спільну мову, – дідусь підняв брови, – якщо ти триматимеш у таємниці, що в мене цей ключ, і більше не говоритимеш про нього ні зі мною, ні з будь-ким, тоді одного дня я віддам його тобі.

Софі не могла повірити своїм вухам.

– Віддаси мені?

– Обіцяю. Прийде той час, коли ключ буде твій. Адже на ньому написано твоє ім’я.

Софі нахмурилась.

– Ні. Там написано P. S., а мене не звуть P. S.!

Дідусь стишив голос і озирнувся, ніби переконатися, що ніхто не почує.

– Гаразд, Софі, ти маєш знати, P. S. – це код. Це твої таємні ініціали.

Її очі широко розкрилися.

– У мене є таємні ініціали?

– Звичайно! Онуки завжди мають таємні ініціали, які знають лише дідусі. Ти – Принцеса Софі!

Вона захихотіла:

– Я не принцеса.

Він підморгнув їй:

– Для мене ти принцеса.

Після того дня вони більше ніколи не говорили про ключ. А вона стала його Принцесою Софі.

– Ці ініціали, – повторив Ленґдон, – ви їх бачили раніше?

Софі буквально почула в коридорі музею голос дідуся, його шепіт. «Нікому не розповідай про цей ключ, Софі. І мене більше не питай про нього». То чи може вона зараз не виправдати його довіру? «P. S. Знайти Роберта Ленґдона». Її дідусь хотів, щоб Ленґдон допоміг…

Софі кивнула.

– Так, я одного разу бачила літери P. S. Я тоді була ще зовсім маленька. На предметі, який був для нього дуже важливим.

Ленґдон глянув їй прямо у вічі.

– Софі, це надзвичайно важливо. Скажіть мені, поряд був якийсь символ? Може, геральдична лілія?

Софі була настільки вражена, що хитнувшись відступила.

– Але… звідки ви це можете знати?

Ленґдон зітхнув і понизив голос:

– Я майже впевнений, що ваш дід був членом таємного товариства. Дуже давнього і дуже таємного товариства.

Софі відчула, як усе стиснулося в неї всередині. Вона також була в цьому впевнена. Уже десять років вона намагалася забути подію, яка підтвердила цей здогад. Коли вона стала свідком чогось немислимого. І неприпустимого.

– Геральдична лілія, – сказав Ленґдон, – у поєднанні з ініціалами P. S. – це офіційна емблема братства. Його герб. Так би мовити, логотип.

– Звідки ви знаєте про таке? – Софі буквально молилась, аби Ленґдон не сказав їй зараз, що і він сам був членом тієї організації.