Читать книгу Код да Вінчі - Дэн Браун - Страница 16

Роберт Ленґдон відчував легке запаморочення, поплентавшись до кінця Великої галереї. Телефонне повідомлення від Софі весь час програвалося в його голові.

Зайшовши до чоловічого туалету, Ленґдон клацнув вимикачем.

Приміщення було порожнє.

Він підійшов до умивальника й умив обличчя холодною водою. Різке світло залило голі кахляні стіни, які пахли дезінфекцією. Коли він витер обличчя, двері за його спиною рипнули. Він різко обернувся.

Увійшла Софі Неве, і в її зелених очах горів переляк.

– Слава Богу, ви тут. У нас небагато часу.

Ленґдон стояв біля умивальника, спантеличено дивлячись на поліцейську дешифрувальницю. Якусь хвилину тому він прослухав її телефонне повідомлення, і що більше він прокручував його в пам’яті, то більше переконувався, що вона говорила серйозно. Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно прослухайте його. Ви зараз у небезпеці. Тримайтеся до мене… Ленґдон вирішив робити саме так, як радила Софі.

– Я хотіла попередити вас, мсьє Ленґдон, – почала вона, переводячи подих, – що ви sous surveillance cachée. За вами ведеться приховане стеження, – поки вона говорила, її англійська з акцентом відбивалася луною від кахляних стін, надаючи її голосу особливого звучання.

– Але… чому? – спитав Ленґдон. Софі вже пояснила це йому по телефону, але він хотів ще раз почути з її вуст.

– Тому що, – сказала вона, роблячи крок до нього, – Фаш підозрює у скоєнні вбивства саме вас. Гляньте, що у вас у лівій кишені піджака. Там доказ того, що вони стежать за вами.

Ленґдон відчув, що починає розуміти більше. Глянути у власну кишеню? Звучить, як дешевий фокус.

– Зараз.

Приголомшений Ленґдон засунув руку до лівої кишені свого твідового піджака – до тієї, якою ніколи не користувався. Спочатку він там нічого не знайшов, але ось пальці намацали щось незнайоме. Невеличке й тверде. Схопивши крихітний предмет, Ленґдон витяг його і здивовано втупився в нього очима. Це був металевий диск, схожий на кнопку або на батарейку для годинника. Раніше він ніколи не бачив такого.

– Що це?

– Це такий навігатор стеження, – сказала Софі, – який безперервно повідомляє про своє місцезнаходження центральній установці через супутниковий зв’язок. Його розташування можна визначити з точністю до двох футів на всій земній кулі. Вони тримають вас на електронному ланцюгу. Той агент, який забирав вас з готелю, підкинув вам його в кишеню ще до того, як ви вийшли з номера.

Ленґдон згадав, як усе відбувалося в номері готелю… швидкий душ, як він одягався, а лейтенант поліції чемно тримав його твідовий піджак, поки вони не пішли.

Погляд Софі був переконливий.

– Фаш не знає, що ви знайшли його, – вона зробила паузу, – вони підкинули це вам, бо подумали, що ви можете втекти. Власне, вони очікували, що ви тікатимете; і це посилить їхнє припущення.

– Навіщо мені тікати? – спитав Ленґдон. – Я нічого не робив!

І він сердито рушив до сміттєвого бака, щоб викинути туди «жучок».

– Ні! – зупинила його Софі, схопивши за руку. – Хай він так і буде у вашій кишені. Якщо ви викинете це, то сигнал перестане рухатись і вони знатимуть, що ви його знайшли. Якщо Фаш подумає, що ви це виявили, то він…

Вона не закінчила своєї думки. Замість того вихопила металевий предмет із руки Ленґдона і поклала йому назад у кишеню піджака.

– «Жучок» залишиться у вас. Принаймні зараз.

Ленґдону стало зле.

– З якого дива Фаш вирішив, ніби я вбив Жака Соньєра?

– Був ще один доказ, якого ви не бачили, – обличчя Софі спохмурніло, – ви пригадуєте ті три рядки тексту, які Соньєр написав на підлозі?

Ленґдон кивнув. Слова і числа закарбувалися в його пам’яті.

Софі перейшла на шепіт.

– Був і четвертий, який Фаш сфотографував і стер перед тим, як прибули ви.

Ленґдон знав, що чорнило для маркера, яке проявляється, легко можна витерти, але навіщо Фаш нищив докази?

– В останньому рядку послання, – сказала Софі, – є те, чого Фаш не хотів, щоб ви знали. Принаймні, поки він не розбереться з вами. – Вона витягла з кишені свого светра аркуш із комп’ютерною роздруківкою фотографії та почала розпрямляти його. – Це повне послання, – і вона простягла аркуш Ленґдону.

Приголомшений, Ленґдон глянув на знімок. Останній рядок був для нього наче удар у живіт.

13—3–2—21—1–1—8—5

O, Draconian devil!

Oh, lame saint!

P. S. Find Robert Langdon[22]

На кілька секунд він завмер, втупившись очима у фото. P. S. Find Robert Langdon.

Йому здалося, ніби підлога захиталась у нього під ногами. «Соньєр залишив постскриптум із моїм іменем?» Він не міг навіть уявити чого б це.

– Отже, вам має бути ясно, – сказала Софі, пильно дивлячись на нього, – Фаш наказав, щоб вас притягли сюди серед ночі, бо вас підозрюють у першу чергу.

Принаймні тепер він зрозумів, чому Фаш виглядав таким самовдоволеним, коли Ленґдон висловив припущення, що Соньєру було б легше написати ім’я свого вбивці.

Знайти Роберта Ленґдона.

– Чому Соньєр написав це? – спитав Ленґдон, і його збентеження поступилося місцем гніву. – Навіщо мені було вбивати його?

– Фаш іще має розкрити мотив, але він записав усю свою розмову з вами, сподіваючись, що ви могли про це проговоритися.

Ленґдон відкрив рота, але не зміг вимовити жодного слова.

– У нього є мініатюрний мікрофон, – пояснила Софі, – його під’єднано до передавача в його кишені, який передає сигнал на командний пост.

– Це неможливо, – скипів Ленґдон, – у мене є алібі. Після свого виступу я зразу повернувся до готелю. Можете спитати на рецепції.

– Фаш уже це зробив. Йому повідомили, що ви взяли у портьє ключ від номера десь о пів на одинадцяту. Вбивство відбулося ближче до одинадцятої. За цей час ви цілком могли вийти з готелю непоміченим.

– Це божевілля! У Фаша немає доказів!

Очі Софі розширились, ніби вона хотіла перепитати: «Немає доказів?»

– Мсьє Ленґдон, ваше ім’я написано на підлозі біля тіла Соньєра, і в щоденнику Соньєра сказано, що ви мали побачитися з ним приблизно в той час, коли було скоєно вбивство. У Фаша більше ніж достатньо підстав затримати вас для того, щоб допитати, – вона зітхнула. – Жак Соньєр був дуже помітною і шанованою людиною в Парижі, і про його вбивство говоритимуть завтра в ранкових новинах. На Фаша будуть тиснути, щоб він знайшов убивцю, і він почуватиметься значно краще, якщо підозрюваний буде у в’язниці. Винний ви чи ні, але вас неодмінно затримає поліція, поки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.

Ленґдон відчув себе, наче звір у клітці.

– А навіщо ви мені про все це говорите?

– Тому що, мсьє Ленґдон, я певна, що ви не винні, – Софі глянула кудись убік, а потім знову йому у вічі, – а ще й тому, що це частково моя вина, що ви потрапили в біду.

– Не розумію! Це ваша вина, що Соньєр намагався несправедливо звинуватити мене?

– Соньєр не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на підлозі було призначено мені.

Ленґдону потрібен був час, щоб перетравити це.

– Не розумію?

– То було послання не для поліції. Він писав його для мене. Мабуть, він поспішав і не подумав, як воно все виглядатиме в очах поліції, – Софі зробила паузу. – Цифровий код, який залишив Соньєр, справді не має ніякого сенсу, але Соньєр писав його, бо знав, що слідчі поліції передадуть його дешифрувальникам і послання потрапить до мене, як воно і сталося.

Ленґдон нічого не розумів у цьому нагромадженні подій.

– Але чому ви вирішили, що послання для вас?

– «Вітрувіанська людина», – категорично відповіла вона. – Цей малюнок завжди був моїм улюбленим серед робіт да Вінчі. Ним Соньєр хотів привернути мою увагу.

– Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твір?

Вона кивнула.

– Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньєр і я… – Софі закашлялась, – ми посварилися десять років тому, – сказала вона й далі говорила пошепки, – ми майже не розмовляли відтоді. Цієї ночі, коли в наш відділ зателефонували, що його вбито, і я побачила світлини його тіла і текст на підлозі, то зрозуміла, що він намагається щось мені передати.

– Завдяки «Вітрувіанській людині?»

– Так. І літерам P. S.

– Постскриптуму?

Вона похитала головою.

– P. S. – то мої ініціали.

– Але ж ваше ім’я – Софі Неве!

Вона опустила очі.

– P. S. було моїм прізвиськом, коли я жила з ним, – вона почервоніла, – це означало Princess Sophie, принцеса Софі. Це, звичайно, дурниця. Але це було багато років тому. Коли я була маленькою дівчинкою.

– Ви були знайомі з ним, коли були маленькою дівчинкою?

– Дуже добре, – відповіла вона, і на її очах з’явились сльози, – Жак Соньєр був моїм дідом.