Читать книгу Спотикаючись об щастя. Позитивна психологія - Дэниел Гилберт - Страница 10

Погляд у майбутнє може принести задоволення й запобігти болю. І це одна з причин, чому мозок наполегливо генерує думки про прийдешнє. Але це не найважливіша причина. Американці щороку охоче витрачають мільйони, – а може, й мільярди – доларів на послуги екстрасенсів, інвест-консультантів, духовних лідерів, синоптиків та інших ділків, які запевняють, ніби здатні передбачати майбутнє. Люди, які субсидують цю ворожбитську індустрію, бажають знати, що має статися, не просто заради радості передбачення. Ми бажаємо знати, що має статися, щоб якось до цього приготуватися. Якщо через місяць норма відсотка зросте, нам слід негайно вкласти гроші в облігації. Якщо по обіді йтиме дощ, зранку варто захопити парасольку. Знання – сила. І найважливіша причина подальшого моделювання майбутнього навіть тоді, коли ми охочіше б залишилися тут і зараз, радіючи зустрічі з золотою рибкою, в тому, що мозок хоче контролювати одержуваний досвід.

Але нащо нам контроль майбутнього досвіду? На перший погляд це питання здається майже таким же безглуздим, як і те, нащо нам контроль над телевізорами й автівками. Дуже перепрошую. В нас є лобова частка, щоб зазирати в майбутнє. Ми зазираємо в майбутнє, щоб зуміти його передбачити, а передбачаємо для того, щоб мати змогу контролювати. Але навіщо нам узагалі його контролювати? Чом би просто не дозволити майбутньому розвиватися своїм ходом і сприймати його в процесі настання? Чом би не перебувати зараз тут, а згодом – там? На це є дві відповіді, одна з яких напрочуд правильна, а інша – напрочуд неправильна.

Напрочуд правильна відповідь: людям приємно здійснювати контроль. Їх обходить не стільки майбутнє, скільки сам процес. Ефективність – змінювати речі, впливати на речі, сприяти появі речей – одна з основних природних потреб людського мозку. І змалечку наша поведінка здебільшого є вираженням схильності до контролю[54]. Ледве з’явившись на світ, ми жадаємо смоктати, спати, бруднити і сприяти появі речей. Нам треба трохи часу, щоб призвичаїтися до виконання останнього бажання, бо не відразу усвідомлюємо, що маємо пальці, але відтак – стережися, світе! Малюки вищать, коли розсипають кубики, штовхають ногою м’ячик, розмазують капкейк[55] собі на чолі. Чому? А тому, що це вони зробили, ось чому. Поглянь, мамуню, я сам це зробив. Кімната стала іншою, бо в ній є я. Я подумав про те, щоб кубики впали, і – торох – вони впали. Ой, леле! Чиста робота!

Насправді люди приходять у світ, жадаючи його контролювати, і покидають його з тим же бажанням. Дослідження показують: якщо в якийсь момент між приходом і відходом люди втрачають можливість контролю, вони стають нещасливими, безпорадними, втрачають надію і впадають у депресію[56]. А інколи й помирають. Під час одного дослідження мешканцям у місцевому платному інтернаті для людей похилого віку дали домашню рослину. Половині сказали, що вони мають її доглядати й підживлювати (група високого контролю), а решті – що рослину доглядатиме хтось із персоналу (група низького контролю)[57]. Через півроку в групі низького контролю померло 30 % учасників, а в групі високого контролю – лише 15 %. Перевірочне дослідження підтвердило важливість усвідомленого контролю для добробуту мешканців, хоча й мало несподіваний і сумний фінал[58]. Дослідники домовилися з охочими студентами, що ті регулярно відвідуватимуть інтернат для людей похилого віку. Членам першої групи дозволили контролювати графік і тривалість відвідувань студентів («Будь ласка, прийдіть до мене наступного четверга на годинку»), а учасникам групи низького контролю такої можливості не надали («Я прийду до вас наступного четверга на годинку»). Через два місяці перша група мала щасливіший, здоровіший та активніший вигляд і приймала менше ліків порівняно з другою. На цьому дослідження завершилося й студентські відвідини скасували. За кілька місяців вони з сумом довідалися, що за цей час померла непропорційно велика кількість учасників групи високого контролю. І лише в ретроспекції з’ясувалася причина трагедії. Інтернатівців, яким було дозволено контролювати й на яких це впливало позитивно, необдумано позбавили цієї можливості після завершення дослідження. Очевидно, що змога контролювати позначається на здоров’ї та добробуті позитивно, але втрата контролю впливає набагато гірше, ніж його відсутність від самого початку.

Наше бажання контролю настільки сильне, а відчуття впливу на щось таке приємне, що ми часто поводимося так, ніби можемо контролювати навіть те, що не контролюється. Наприклад, в азартних іграх роблять більші ставки, якщо грають зі слабкими гравцями, ніби вірять, що зуміють проконтролювати витягування випадкових карт із колоди й так отримають перевагу над суперником[59]. Люди більше переконані, що виграють в лотерею, коли можуть контролювати вибір номера на своєму білеті[60], а при грі в кості більш упевнені в перемозі, якщо роблять це самі[61]. Вони ставлять більше грошей, коли кості не кинуті, а результат ще не відомий[62], і поставлять більше, якщо саме їм буде дозволено призначити виграшну комбінацію[63]. Їхня поведінка в кожній із цих ситуацій здавалася б абсурдною, якби вони вважали, що контролювати неконтрольовані події не можуть. Але, якщо десь у глибині душі вони вірять, що можуть впливати – хоч трошечки, – їхня поведінка здаватиметься обґрунтованою. І, здається, десь у глибині душі більшість із нас у це вірить. Чому нецікаво дивитися вчорашній футбол, навіть якщо ми не знаємо, хто переміг? Бо сам факт, що гра вже відбулася, перекреслює можливість докричатися через екран телевізора, через кабельну систему до стадіону і вплинути на траєкторію м’яча, що летить у ворота! Либонь, найдивніше в цій ілюзії контролю не те, що вона є, а те, що вона дозволяє відчути психологічні вигоди загального контролю. Єдині, хто цій ілюзії не піддається, це ті, хто перебуває у клінічній депресії[64], бо схильні докладно оцінювати ступінь контролю в більшості ситуацій[65]. Ці та інші відкриття змусили деяких дослідників виснувати, що відчуття контролю – як справжнього, так і ілюзорного – одне із джерел психічного здоров’я[66]. Тому на питання «Нащо нам потрібен контроль над майбутнім?» напрочуд правильною відповіддю буде: це приємно робити і крапка. Відчуття впливу благотворне. Потрібність робить нас щасливими. Якщо ми самі керуємо човном, пливучи рікою часу, це дає нам задоволення, яким би не був порт призначення.

Зараз, імовірно, ви вірите у дві речі. Перша: якщо ви ніколи не чули фразу «ріка часу», незабаром почуєте. Амінь. Друга: ви, мабуть, вірите, що стернування метафоричного човна вздовж річища з кліше є джерелом задоволення й добробуту і набагато важливіше за те, куди човен прямує. Гратися в капітана надзвичайно приємно, але справжня причина нашої любові до стернування в тому, що ми можемо скерувати свій човен до Ханалеї на Гаваях, а не до Джерсі-Сіті[67]. Місце прибуття визначає, як ми будемо почуватися. Унікальна людська здатність думати про віддалене майбутнє дозволяє обрати найкращий пункт призначення. Ми – мавпи, які навчилися зазирати в майбутнє, бо це дає змогу роздивитися навколо й вибрати найкращу долю. Інші тварини мають пережити подію, щоб з’ясувати, що приємно, а що – боляче. Наша ж здатність передбачати дозволяє уявити те, що ще не відбулося, і так уникати жорстоких уроків практичного досвіду. Нам не треба чіпати полум’я, щоб дізнатися, що буде боляче. І не треба реально пережити покинутість, зневагу, виселення, пониження на посаді, хворобу й розлучення, щоб дізнатися, що це небажані ситуації і краще їх уникати. Ми хочемо – і повинні хотіти – стернувати нашим човном, бо є й кращі, і гірші варіанти майбутнього. І розрізняти їх слід заздалегідь.

Ця думка настільки очевидна, що ледве варта згадки. Але я далі до неї раз по раз повертатимуся, бо нібито очевидна думка насправді може виявитися неправильною відповіддю на наше питання. Ми наполягаємо на самостійному стернуванні човнами, бо впевнені, що чудово знаємо, куди слід плисти. Але насправді багато наших спроб стернування виявляються марними не тому, що човен не слухається і ми не можемо знайти потрібний пункт призначення, а тому, що майбутнє фундаментально відрізняється від того, яким ми бачимо його крізь далекоглядну трубу передбачення. Буває омана зору («Чи не дивно: одна лінія здається довшою за іншу, хоча обидві однакові!»). Буває омана бачення після події («Хіба не дивно: не можу згадати, як виніс сміття, хоча й зробив це!»). Так само трапляється омана передбачення. І всі три випадки пояснюються тими ж самими психологічними засадами.