Читать книгу Спотикаючись об щастя. Позитивна психологія - Дэниел Гилберт - Страница 5

Священики дають обітницю целібату, лікарі дають обітницю не зашкодити, а листоноші дають обітницю розносити листи вчасно, не звертаючи уваги на сніг, сльоту і помилки в адресах. Психологи, про що знає небагато хто, теж дають обітницю – опублікувати на якомусь етапі кар’єри книжку, розділ або принаймні статтю, в яких буде таке речення: «Людина – єдина тварина, яка…» Звичайно, дописати речення ми можемо так, як нам заманеться, але починатися воно має з цих чотирьох слів. Більшість із нас відкладає виконання обітниці на якомога пізніший час, бо знає, що наступні покоління психологів проігнорують усе, що ми понаписуємо, і згадуватимуть нас переважно за тими словами, якими ми закінчимо ЦЕ РЕЧЕННЯ. І ще ми знаємо: що гірше це зробимо, то краще нас запам’ятають. Наприклад, тих психологів, які дописали «може використовувати мову», згадували особливо часто, коли шимпанзе вчили спілкуватися жестами. А коли з’ясували, що шимпанзе на волі використовують палички, щоб добувати смачних термітів (і бити один одного по голові вряди-годи), світ несподівано згадав повне ім’я й поштову адресу всіх психологів, які завершували речення словами «використовує знаряддя праці». Через це психологи здебільшого зволікають із дописуванням речення якомога довше, сподіваючись померти раніше, ніж їх прилюдно принизить якась мавпа.

Я такого РЕЧЕННЯ ще не писав, але хотів би це зробити, приохотивши вас як свідків. Людина – єдина тварина, яка дбає про майбутнє. Визнаю щиро: у мене були кішки, собаки, піщанки, миші, золоті рибки та краби (тільки не того ґатунку, про який ви подумали), і я згоден з тим, що тварини часто поводяться так, наче вони здатні дбати про майбутнє. Але лисі чоловіки в дешевих перуках теж завжди забувають, що вдавання, ніби в них є щось, чого вони насправді не мають, – це не те саме. І той, хто уважно придивиться, конче це помітить. Приміром, я живу в передмісті, і щоосені білки в моєму дворі (який, власне, завбільшки зо дві білки) поводяться так, ніби знають, що не матимуть що їсти згодом, якщо не приховають трохи їжі. У моєму місті люди достатньо освічені, щоб сказати, що ці білки не вирізняються особливими здібностями. Радше в них звичайний білячий мозок, який умикає програму ховання їжі, коли кількість сонячного світла, яка потрапляє до ока білки, зменшується на критичну величину. Дні коротшають, запускається механізм запасання без роздумів про завтрашній день, і білка, що ховає горішок у моєму дворі, «знає» про майбутнє приблизно стільки ж, скільки камінь, який падає, «знає» про закони гравітації, – тобто нічого. Доки шимпанзе не заплаче від роздумів про наближення самотньої старості, не всміхнеться на думку про літню відпустку й не відмовиться від яблучної тофі, бо вже не влазить у шорти, я буду обстоювати свій варіант РЕЧЕННЯ. Ми думаємо про майбутнє так, як не вміє і ніколи не навчиться думати жодна тварина, і ця проста, поширена, звичайна дія є визначником саме людей[5].