Читать книгу Спотикаючись об щастя. Позитивна психологія - Дэниел Гилберт - Страница 6

Якщо вам запропонують назвати найбільше досягнення людського інтелекту, на думку можуть спасти його чудові творіння: Піраміда Хеопса, МКС або міст «Золота Брама». Це справді великі досягнення, за які наш мозок заслуговує на пишний парад із серпантином. Але це не найвищі. Розумна машина могла б спроектувати і побудувати будь-який із цих об’єктів, бо проектування й побудова потребують знання, логіки й терпіння, а в розумних машин цього вдосталь. Насправді є лише одне досягнення, настільки чудове, що претендувати на нього розумна машина не може, і це – свідомий досвід. Бачення піраміди Хеопса, пам’ять про міст «Золота Брама», уявлення МКС – набагато дивовижніші дії, ніж створення цих об’єктів. Ба більше, одна з цих дій перевершує своєю незвичайністю решту. Бачити – означає засвідчувати світ таким, яким він є, пам’ятати – засвідчувати світ таким, яким він був, а от уявляти – означає засвідчувати світ таким, яким він ніколи не був, але яким може стати. Найвище досягнення людського розуму – це здатність уявляти об’єкти й події, яких немає в реальності. І саме ця здатність дозволяє нам мислити майбутнє. Як зауважив один філософ, наш мозок – це «передбачлива машина», і «творення майбутнього» – найважливіше, що він уміє робити[6].

Але що таке «творення майбутнього»? Є принаймні два способи творення мозком майбутнього, якщо можна так сказати; один із них у нас спільний з багатьма іншими тваринами, а інший властивий тільки нам. Кожен мозок – людини, шимпанзе, навіть білки, яка ховає їжу, – передбачає найближче, локальне, персональне майбутнє. Він це робить, використовуючи інформацію про поточні («Я чую якийсь запах») і минулі події («Коли я чув цей запах востаннє, щось велике намагалося мене з’їсти»), щоб передбачити подію, яка, найімовірніше, ось має статися («Щось велике збирається –»)[7]. Але зверніть увагу на дві особливості цього так званого пророцтва. По-перше, попри дотепи в дужках, таке пророцтво не вимагає від мозку хоч віддаленого уподібнення себе свідомій думці. Абак[8] додає два і два й отримує чотири, не думаючи при цьому про арифметику. Так і мозок додає минуле до сьогодення й отримує майбутнє, не думаючи ні про те, ні про інше. Власне, розумова діяльність і не потрібна для таких передбачень. Після недовгого навчання гігантський морський молюск Aplysia parvula здатний передбачати й не підставляти зябра під електрошок. І будь-хто, узявши скальпель, може переконатися, що в молюсків мозку немає. Комп’ютери теж не мають мозку, але діють так само, як згаданий карлуватий морський заєць, відкидаючи вашу кредитку, коли ви намагаєтеся оплатити обід у Парижі після того, як розрахувалися за ланч у Гобокені (США). Тобто і машини, і безхребетні доводять, що для такого простого передбачення не потрібний тямущий розум з його самоусвідомленням.

По-друге, подібні передбачення недалекосяжні. Вони не належать до, скажімо, таких, як прогноз щорічного зростання інфляції, інтелектуального впливу постмодернізму, теплової смерті Всесвіту чи наступного кольору волосся Мадонни. Радше це передбачення того, що може статися саме в цьому місці, саме наступної миті, саме з вами. І ми називаємо це передбаченням, бо кращого слова в нашій мові немає. Проте, використовуючи цей термін – з його неуникною конотацією прорахованої, вдумливої рефлексії[9] про події, що можуть відбуватися будь-де, з ким завгодно, будь-коли, – ми ризикуємо притьмянити той факт, що мозок безперервно прогнозує найближче, локальне, персональне майбутнє власника без його відома. Тому замість «мозок передбачає або прогнозує» ми будемо говорити про некстування[10].

Ваш мозок зараз некстує. Наприклад, ви усвідомлено розмірковуєте про щойно прочитане речення, або про в’язку ключів у кишені, що муляє стегно, або чи варто було починати Англо-американську війну 1812—1815 років. Про що б не були ваші думки, вони напевно були не про те, яким словом закінчиться це речення. Але й зараз, коли ці слова відлунюють вам у голові й ви мислите навіяні ними думки, ваш мозок використовує слово, що читається цієї миті, й слова, щойно прочитані, аби сформувати припустимий здогад про наступне слово, слово-«некст», щоб читати швидко[11]. Мозок, вихований на фільмах-нуарах і дешевих детективах, чекає, що після слів «була темна горобина» йтиме слово ніч. Тому, коли це слово з’являється, воно сприймається без зупинок. Доки кожний здогад вашого мозку щодо наступного слова справджується, ви зручно перебігаєте очима рядки, перетворюючи чорні карлючки на думки, сцени, характери й концепти, блаженно не усвідомлюючи, що ваш мозок під час некстування з фантастичною швидкістю передбачає кінець речення. Лише коли мозок помиляється, ви раптом опиняєтеся на слизькому.

Тобто дивуєтеся. Еге ж?

Тож розгляньмо сутність цієї миті здивування. Здивування – це відчуття, яке з’являється при зустрічі з несподіванкою. Скажімо, ми заходимо додому з пакетом продуктів і переповненим сечовим міхуром, а тридцять чотири приятелі в паперових ковпаках волають: «З днем народження!» Тоді здивування розкриває сутність наших очікувань. Здивування, яким закінчився абзац вище, показує, що, доки ви читали фразу «Лише коли мозок помиляється, ви раптом почуваєтеся…», ваш мозок логічно «пророкував» завершальне слово. Він передбачив, що в наступні мілісекунди ви побачите низку чорних карлючок, в яких закодована назва якогось почуття (як-от засмучений, скрушний або навіть здивований). Натомість ви відчули хисткість. Вона вирвала вас із дрімотної завченості й розкрила природу ваших очікувань присутнім. Здивування свідчить про те, що ми чекали іншого, навіть якщо й самі не знали, що на щось сподівалися.

Оскільки здивування зазвичай супроводжують реакції, які можна побачити і виміряти, – брови лізуть на лоба, очі вирячуються, щелепи відвалюються, вириваються вигуки, – психологи можуть визначити, чи мозок некстує. Наприклад, коли мавпи бачать, що дослідник кидає м’яч в один із жолобів, вони відразу дивляться на низ жолоба, чекаючи м’яча. Якщо через дослідницькі хитрощі м’яч викочується з іншого жолоба, мавпи виявляють здивування, бо, мабуть, їхній мозок некстував[12]. Діти так само реагують на незрозумілі фізичні явища. Скажімо, коли їм показують відео, де велика червона цеглина б’є по жовтій цеглинці, вони байдуже дивляться, як остання вилітає з екрану геть. Але якщо, перш ніж вилетіти, жовта цеглинка на мить завагається, малеча широко розплющить очі, як дорослі, що дивляться на аварію потяга, ніби затримане вилітання порушило в їхньому мозку некстинг[13]. Такі досліди свідчать, що мозок мавпи «знає» про тяжіння (предмети падають униз, а не вбік), а мозок дитини «знає» про кінетику (рухомі предмети передають енергію нерухомим у момент контакту, а не через кілька секунд). Проте головніше те, що свідчать вони й про важливіше: мозок мавпи й дитини додає вже відоме (минуле) до баченого зараз (сьогодення), щоб передбачити, що станеться далі (майбутнє). Якщо реальна подія відрізняється від передбаченої, мавпи й діти відчувають подив.

Наш мозок був створений для некстування, цим він і переймається. Коли ми гуляємо пляжем, мозок передбачає, наскільки твердим виявиться пісок, коли його торкнеться нога, і відповідно регулює натяг у коліні. Коли ми ловимо фрізбі[14], мозок передбачає, де опиниться диск, якщо ми перетнемо його траєкторію, і саме туди ми скеровуємо руки. Коли ми дивимося на краба-привида, що, прямуючи до води, ховається за деревинкою, мозок передбачає час і місце його появи та спрямовує наш погляд саме туди. Ці передбачення прикметні швидкістю й точністю, і важко уявити, яким було б наше життя, якби мозок цим не переймався й покидав нас у «цій миті», позбавляючи змоги зробити наступний крок. Проте не ці дивовижні й повсюдні автоматичні, безперервні, несвідомі передбачення найближчого, локального, персонального майбутнього дозволили нашому виду спуститися з дерев і одягти слакси. Це ті самі передбачення, до яких вдаються жаби на лататті, але не про них ідеться в моєму РЕЧЕННІ. Ні, різновид майбутнього, який творимо лише ми, – зовсім іншого типу.