Читать книгу Спотикаючись об щастя. Позитивна психологія - Дэниел Гилберт - Страница 7

Дорослі люблять ставити дітям ідіотські питання, бажаючи пореготати з таких же відповідей. Одне з найдурніших питань таке: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» Дітлахів таке питання спантеличує і тривожить. Їм здається, що питання натякає на можливість і не вирости. Якщо вони й відповідають, то звучить щось на кшталт «буду продавцем цукерок» або «дереволазом». Ми регочемо, бо знаємо: шанси стати дереволазом або продавцем цукерок у них жалюгідні. Жалюгідні вони ще й тому, що, коли дітлахи достатньо подорослішають, щоб теж запитувати такі дурниці, для них ці професії втратять привабливість. Але зауважте: хоч подібні відповіді й здаються неправильними, вони справедливі щодо питання: «Ким ти хочеш бути зараз?» Малята не можуть сказати, ким вони хочуть стати згодом, бо не розуміють, що означає «згодом»[15]. Тож, як виверткі політики, вони ігнорують поставлене питання й відповідають на те, на яке можуть відповісти. Дорослим, звичайно, легше. Якщо запитати мешканку Мангеттену років за 30, де вона хотіла б жити на пенсії, вона назве Маямі, Фенікс або інший осередок соціальних установ. Її може влаштовувати нинішнє дражливе життя в місті, але вона здатна уявити, що через кількадесят років цінуватиме бінґо й невідкладну лікарську допомогу більше, ніж художні музеї та мийників вітрового скла. На відміну від дитини, яка уявляє поточний стан, дорослий уміє роздумувати про прийдешність. У якусь мить на довгому шляху від високого дитячого стільчика до крісла-каталки ми пізнаємо, що таке згодом[16].

Згодом! Справді дивовижна ідея! Який потужний концепт. Казкове відкриття. Як люди навчилися уявляти послідовності подій, які ще не відбулися? Який доісторичний геній першим зрозумів, що можна втекти із сьогодення, просто заплющивши очі й перенісшись у день завтрашній? На жаль, навіть великі ідеї не залишають викопних решток для радіовуглецевого датування. І тому історія згодом втрачена назавжди. Але палеонтологи й нейроанатоми запевняють, що цей кардинальний прорив у драматичній еволюції людини стався впродовж останніх трьох мільйонів років, причому раптово. Мозок сформувався близько 500 мільйонів років тому, потім помалу еволюціонував протягом 430 мільйонів років у мозок перших приматів і ще 70 мільйонів – у мозок протолюдини. Потім невідь-що трапилося, версії розбігаються: від кліматичних змін до переходу до готування їжі. І тоді маса вже майже людського мозку раптово більше ніж подвоїлася за понад два мільйони років: від 570 грамів у Homo habilis до 1360 грамів у Homo sapiens[17].

Якби людину посадили на низьковуглеводневу дієту з фаджем[18], вона швидко подвоїла б масу тіла, але годі при цьому сподіватися, що всі його частини збільшаться однаковою мірою. Жирові накопичення припали б в основному на живіт і сідниці, а язик і пальці ніг залишилися б колишніми. Так само драматичне збільшення мозку не подвоїло рівномірно масу решти тіла, і тому структурно новий мозок залишився таким самим, лише збільшив вагу. Точніше, збільшилася лише одна його частина – лобова частка, що, як випливає з назви, розташована в передній частині мозку, над очима (мал. 2). Низьке похиле чоло випнулося й стало окресленим і прямовисним. Тепер на голові міг утриматися капелюх. Структурні зміни будови черепа сталися через раптове збільшення розмірів мозку. За що ж відповідає лобова частка, що змінила архітектуру черепа? Нащо природа вирішила її збільшити? Що вона робить?

Мал. 2. Лобова частка – пізній додаток до людського мозку, що дозволяє нам уявляти майбутнє. (Джерело: http:/cnnstudentnews.cnn.com/fyi/interactive/news/II/brain/frontal.jpg)

Донедавна науковці вважали, що нічого особливого вона не робить, бо люди, в яких лобова частка пошкоджена, чудово давали собі раду без неї. Фінеас Ґейдж працював майстром на Ратлендській залізниці. Якось чудового осіннього дня 1848 року він улаштував невеличкий вибух, запустивши в повітря метровий аншпуг[19], який влучив йому в обличчя. Аншпуг увійшов до лівої щоки та вийшов через верх черепа, пробивши чималу дірку й відітнувши значну частину лобової частки (мал. 3). Фінеас упав і пролежав кілька хвилин. Потім, усім на подив, піднявся й попросив співробітника провести його до лікаря, запевняючи, що везти його не обов’язково, бо він пречудово дійде й сам, без жодної допомоги, спасибі. Лікар прочистив рану, співробітник зняв фрагменти мозку з аншпуга, Фінеас забрав аншпуг і повернувся до роботи[20]. Його характер помітно погіршав, – завдяки чому він і знаменитий досі, – але набагато дивовижнішим є факт його нормальності в усьому решті. Якби аншпуг зробив гамбургер з іншої частини мозку, – зорової кори, центру Брока, стовбура, – Фінеас міг би померти, осліпнути, заніміти або прожити решту життя, як овоч. Натомість він прожив ще дванадцять років, бачив, розмовляв, працював, був геть несхожим на овоч, і неврологи мимоволі виснували, що чоловікові непогано велося й без лобової частки[21]. У 1884 році один невропатолог писав: «Випадок зі знаменитим американським аншпугом показав, що ушкодження цієї частки не обов’язково породжує якусь симптоматику»[22].

Мал. 3. На давньому малюнку видно, як аншпуг пробив череп Фінеаса Ґейджа. (Джерело: J. M. Harlow, Recovery from the Passage of an Iron Bar Through the Head, Publications of the Massachusetts Medical Society 2:327—347 [1868].)

Проте він помилявся. У ХІХ столітті знання про функції мозку спиралося переважно на спостереження таких людей, як Фінеас Ґейдж, яким не пощастило стати піддослідними після нещасливої пригоди або під час неточного неврологічного експерименту. У ХХ столітті хірурги продовжили справу природи й почали ставити точніші експерименти, що змальовували зовсім іншу картину з функцією лобової частки. У 1930-х роках португальський лікар Антоніу Еґаш Моніш шукав спосіб заспокоїти буйних пацієнтів, хворих на психопатію. Він почув про нову хірургічну процедуру – фронтальну лоботомію, яка полягала в хімічній або механічній деструкції[23] частин лобової частки. Процедурі піддавали мавп, які починали лютувати, коли їх вчасно не годували. Після операції вони реагували на таку образу з незворушним спокоєм. Еґаш Моніш випробував лоботомію на пацієнтах і виявив той же заспокійливий ефект (за це відкриття 1949 року він отримав Нобелівську премію). У наступні кілька десятиріч методику операції було вдосконалено. Хірургічне втручання робили під місцевою анестезією за допомогою лейкотома, і небажаних побічних ефектів (як-от зниження інтелекту й нічне нетримання сечі) поменшало. Деструкція частини лобової частки стала стандартним лікуванням у випадках безпричинного страху й депресії, що не піддавалися іншій терапії[24]. Всупереч традиційним уявленням у медицині попереднього сторіччя з’ясувалося, що наявність чи брак лобової частки має значення. І полягало воно в тому, що деяким людям без лобової частки велося краще.

Але доки одні лікарі розхвалювали переваги відсутності лобової частки, інші звертали увагу на хиби. Хоча пацієнти з ушкодженою лобовою часткою найчастіше легко виконували тести на рівень інтелекту, тестування пам’яті тощо, їм складно було впоратися навіть з найпростішими тестами, пов’язаними з плануванням. Наприклад, вони опинялися в безвиході перед лабіринтом або пазлом, де треба було продумати багатоходівку перед першим ходом[25]. Пов’язані з плануванням ускладнення спостерігалися не лише в лабораторних умовах. У звичайних ситуаціях пацієнти поводилися впевнено, пили чай і не проливали його, могли поговорити про штори, але не могли сказати, що робитимуть після полудня. Підсумовуючи наукові дані з цього питання, видатний науковець виснував: «Серед інших симптомів ураження лобової частки найчастіше повідомляється про нездатність планувати… Цей симптом виявляється унікальною дисфункцією передньої частини мозку… і він не пов’язаний з клінічним ушкодженням інших нейроструктур»[26].

Отже, на основі цих двох спостережень – що ушкодження певних частин лобової частки заспокоює, але також позбавляє здатності планувати – можна зробити один-єдиний висновок. Який концептуальний зв’язок між тривожністю й плануванням? Їх об’єднує, звичайно, роздум про майбутнє. Ми тривожимося, коли передбачаємо якісь неприємні події, і творимо плани, уявляючи, як події розвиватимуться з часом. При плануванні слід дивитися в майбутнє, а тривожність – одна з можливих супутніх реакцій[27]. Той факт, що ушкодження лобової частки так специфічно впливає на здатність планування й тривожність, свідчить: лобова частка – украй потрібна частина головного мозку. Вона дозволяє нормальному дорослому проектувати себе на майбутнє. Без неї ми застрягаємо в нинішній миті, не здатні уявити завтрашній день, і, отже, не тривожимося про те, що він принесе. Науковці тепер визнають, що лобова частка «дає змогу здоровим дорослим бачити існування своєї особи в часі»[28]. Дослідники описують людей з ушкодженою лобовою часткою як «прив’язаних до поточних стимулів»[29], «замкнутих у миттєвому часі й просторі»[30], «схильних до часової конкретики»[31]. Тобто вони, як продавці цукерок і дереволази, живуть у світі, позбавленому згодом.

Зазирнути в цей світ допомагає сумний випадок з пацієнтом N. N. У 1981-му, у 30 років, у ДТП він одержав закриту черепно-мозкову травму. Обстеження показало значні ушкодження лобової частки. Через кілька років після аварії психолог записав з N. N. це інтерв’ю:

Психолог: Що ви збираєтеся робити завтра?

N. N.: Не знаю.

Психолог: Ви пам’ятаєте питання?

N. N.: Про те, що я робитиму завтра?

Психолог: Так. Ви можете описати стан вашого розуму в той момент, коли намагаєтеся думати про завтрашній день?

N. N.: Порожнеча, мені здається… Це схоже на сон… неначе перебуваєш у кімнаті, де нічого немає, і хтось каже знайти стілець, а там нічого немає… неначе пливеш посеред озера. І вхопитися немає за що, і зробити нічого не можеш[32].

Нездатність N. N. думати про майбутнє властива пацієнтам з ушкодженнями лобової частки. Завтрашній день для N. N. завжди буде порожньою кімнатою. І, коли він намагається уявити собі згодом, почувається так само, як ми, коли намагаємося уявити небуття або нескінченність. Але, якщо заговорити з N. N. десь у метро або в черзі на пошті, ви навряд чи здогадалися б, що він утратив щось, притаманне людині. Адже N. N. розуміє час і майбутнє як абстракції. Він знає, що таке години та хвилини, скільки хвилин у годині й що означає до і після. Психолог, що інтерв’ював його, писав: «Він багато що знає про світ, свідомий цього знання й може з легкістю це висловити. У цьому сенсі він не надто відрізняється від нормального дорослого. Але, схоже, в нього немає змоги сприймати протяжність суб’єктивного часу… Він живе неначе в “постійному сьогоденні”»[33].

Невідчепна фраза: постійне сьогодення! Щось є в ній химерне та сюрреалістичне – довічне ув’язнення в одній миті, у пастці вічного зараз, у світі без кінця, в часі без згодом. Подібне існування більшості з нас уявити важко, бо воно чуже нашому буттю. Нам кортить позбутися цієї халепи – прикрої, рідкісної, химерної аберації[34] внаслідок травматичного ураження голови. Але насправді таке незвичайне існування – норма, і це ми – виняток. Перші кілька сотень мільйонів років після появи мозок перебував у постійному сьогоденні, і в більшості живих істот так залишається й досі. Але не у вас і не в мене, бо два-три мільйони років тому наші предки розпочали велику втечу з тут і зараз. І транспортом для втечі стала дуже специфічна маса сірої тканини – ніжний зморшкуватий додаток до основної маси мозку. Лобова частка – остання частина в еволюції мозку, що найповільніше дозріває та першою занепадає в старості. Це машина часу, яка дозволяє нам звільняти сьогодення й завчасно передбачати майбутнє. У жодної іншої тварини немає такої лобової частки. І тому ми – єдині тварини, які так уявляють майбутнє. І хоча історія лобової частки пояснює нам, як люди мислять про уявне завтра, вона не каже, чому й нащо це відбувається.