Читать книгу Спотикаючись об щастя. Позитивна психологія - Дэниел Гилберт - Страница 4

Що б ви зробили, якби просто зараз дізналися, що за якихось десять хвилин маєте померти? Кинетеся нагору й запалите «Мальборо», які ви переховували в шухляді для шкарпеток із часів адміністрації Форда? Чи впевнено ввійдете до кабінету начальника й нарешті викладете все, що про нього думаєте? А може, поїдете до м’ясного ресторану біля нового молу й замовите стейк на кісточці середнього просмаження з купою непотрібного холестерину? Важко, звичайно, відповісти, але напевно можна сказати: серед розмаю справ, яким ви могли б присвятити останні десять хвилин, мало того, чим ви справді переймалися сьогодні.

Дехто, може, зажуриться, насварить пальцем і суворо нагадає, що кожну хвилину треба прожити, як останню. З цього випливає, що дехто впродовж останніх десяти хвилин життя роздаватиме дурні поради. Те, чим ми переймаємося, сподіваючись, що життя триватиме й далі, цілком і природно відрізняється від того, що ми могли б зробити, дізнавшись про близький кінець. Ми не відмовляємося від паління й жирної їжі, покірно усміхаємося у відповідь на безглузді жарти керівництва, читаємо такі книжки, як ось ця, а могли б начепити паперовий ковпак і, лежачи у ванні, ласувати фісташковим мигдальним печивом. І все це на благо тих, ким скоро станемо. Ми переймаємося своїми майбутніми «я», ніби то наші діти, і цілісінький день конструюємо для них день завтрашній, аби вони були щасливі. Замість того щоб потурати своїм миттєвим примхам, ми беремо на себе відповідальність за добробут наших майбутніх «я». Щомісяця відкладаємо з платні, щоб вони могли порадіти на пенсії: бавити час на майданчику для гольфу, бігати підтюпцем, регулярно користуватися зубною ниткою, щоб уникнути проблем із серцем та яснами. Ми бабраємося з брудними пелюшками і раз по раз читаємо до отупіння «Кіт у капелюсі», щоб колись щокасті онучата гарцювали в них на колінах. Навіть зайвий долар, витрачений у вечірній крамниці, є доброчинністю, що дозволить особі, якою ми ось-ось станемо, насолодитися щойно оплаченим тістечком твінкі. Щоразу, коли ми чогось хочемо – просування по службі, одруження, автівки, чізбургера, – сподіваємося, що після отримання людина з нашими відбитками пальців за мить, годину, десятиріччя насолоджуватиметься світом, успадкованим від нас. Вона оцінить наші офіри, споживаючи плоди наших завбачливих інвестиційних рішень і режиму стриманості.

Атож. І не треба затамовувати дух. Наше поріддя, наші наступники часто бувають невдячними. Ми у поті чола хочемо дати їм те, що, на нашу думку, має їм сподобатися. Вони ж кидають роботу, відрощують волосся, їдуть до Сан-Франциско або виїздять з нього й дивуються, чому ми були такі тупі, гадаючи, ніби це їм припаде до душі. Не про нас ті гордощі й винагороди, які ми вважаємо критичними для їхнього добробуту. І вони, зрештою, дякують Богові за те, що все склалося всупереч нашим недалекоглядним і хибним планам. І той, хто куштує щойно придбане нами твінкі, може скривитися та звинуватити, що ми не те купили. Звичайно, критика нікому не подобається. Але, якщо те, чого ми успішно прагнемо, не ощасливлює наші майбутні «я» або ощасливлює те, чого ми даремно прагнемо уникнути, вони слушно (хоч, може, й не дуже ґречно) озираються в минуле й розчаровано питають, про що ж ми думали. Вони можуть визнати наші добрі наміри і знехотя погодитися, що ми зробили все можливе, але психоаналітикам однаково скаржитимуться, що наше «все можливе» недостатньо добре для них.

Чому так відбувається? Хіба не повинні ми знати смаки, вподобання, потреби й бажання людей, якими станемо через рік… навіть уже сьогодні ввечері? Хіба не повинні ми добре розуміти свої майбутні «я», щоб формувати їхнє життя – обирати фах і кохану людину, купувати на довгі роки чохли для канапи? Чому ж усе завершується мансардою і життям, наповненим усячиною, що здавалася такою необхідною, а для них стала непотрібною, обтяжливою та марною? Чому вони критикують наш вибір коханих і сумніваються в нашій стратегії фахового зростання, а ще чимало платять за виведення татуювання, в яке ми вгатили стільки грошей? Чому вони думають про нас із жалем чи полегшенням, а не з гордістю і задоволенням? Усе це ми б зрозуміли, якби занедбали їх, проігнорували, уїлись їм до живого, але ж, нехай йому біс, ми віддали їм кращі роки свого життя! Як вони можуть розчаровуватися, якщо ми досягли бажаного? І чому вони такі легковажні й постійно потрапляють у халепу, яку ми намагалися від них відвернути? Може, щось із ними не так?

Чи це з нами щось не так?

Коли мені було десять, мою увагу привернула книжка про оптичні ілюзії. Вона ознайомила мене з лініями Мюллера-Лаєра, що через стрілкуваті кінці здавалися різними за довжиною, хоча після вимірювання виявлялися однаковими; з кубом Неккера, який бачився відкритим то згори, то збоку; з келихом, що раптом перетворювався на два обриси облич, а тоді – знов на келих (мал. 1). Я сидів на підлозі в батьковому кабінеті й годинами роздивлявся їх, загіпнотизований тим, як ці прості малюнки змушували розум вірити в те, що було безперечно неправильним. Саме тоді я збагнув, що такі помилки – це цікаво, і вирішив знайти для них місце в подальшому житті. Проте головна привабливість оптичної ілюзії не в тому, що вона змушує людину помилятися, а в тому, що кожен робить ту саму помилку. Я міг бачити келих, ви – Елвіса, наш приятель – китайську му-гу-гай-пен у пакетику, а згодом перед нами буде просто гарна ляпка – оптична ілюзія. В оптичній ілюзії вражає те, що кожна людина бачить спочатку келих, потім обличчя, а потім – блим-блим – знову келих. Оптичні ілюзії змушують наше сприйняття помилятися, і ці омани закономірні, постійні й систематичні. Це не безглузді, а розумні помилки, що дозволяють тому, хто їх зрозумів, розгледіти витончену конструкцію та внутрішню роботу системи зору.

Мал. 1

Помилки, які ми робимо, намагаючись уявити своє майбутнє, так само закономірні, постійні й систематичні. Вони теж мають свій патерн[2], що свідчить про можливості й межі передбачення майже стільки ж, скільки оптичні ілюзії свідчать про можливості та обмеження зору. Цьому присвячена моя книжка. У ній немає інструкцій, як стати щасливими. Книжки з ними ви знайдете в розділі «Зроби сам» кожної книгарні. Тож можете купити такий порадник, виконати все, що там написано, і на своєму досвіді переконатися: щасливішими ви не стали. Отоді повертайтеся до цієї книжки, щоб дізнатися чому. Натомість ця книжка з наукового погляду розповідає про здатність людського мозку уявляти майбутнє і про те, як і наскільки точно він здатний передбачити, якому саме майбутньому віддасть перевагу. Ця книжка – про загадку, якою сушили собі голову мислителі впродовж двох останніх тисячоліть. У ній використані їхні ідеї (і кілька моїх), що пояснюють наші мізерні знання про почуття й умонастрій людей, якими незабаром станемо. Виклад схожий на плин річки, що перетинає кордони держав без паспорта, бо жодна наука ще не запропонувала переконливої відгадки. Зібравши докупи теорії й факти з психології, когнітивної неврології, філософії та поведінкової економіки, я викладаю свою концепцію, про слушність якої ви складете власну думку.

Винагорода для автора – в самому творенні книжки, а читач одержить дивіденди, витративши на неї час і гроші. Якщо ви не отримаєте ні задоволення, ні нових знань, маєте право не перейматися розповідями про майбутнє й повернути свої витрати. Звичайно, цього не буде, бо я писав книжку, яка мала б зацікавити й розважити вас, якщо ви при цьому не сприймаєте себе надто серйозно та маєте ще принаймні десять хвилин життя. Важко сказати, з якими почуттями ви дочитаєте книжку, враховуючи вас сьогоднішніх, коли тільки беретеся до читання. Але, якщо ваше майбутнє «я» залишиться незадоволеним, діставшись останньої сторінки, воно принаймні зрозуміє, чому ви помилково припускали зворотне[3].