Читать книгу Режисер. Олександр Довженко - Денис Замрій - Страница 6

А тепер, коли тапер покинув рояль, закінчивши увертюру, – наш вихід. Уявимо на хвилину курний одеський вокзал літньої днини тисяча дев’ятсот двадцять шостого року. Грали скрипки й гармоні. Столичний потяг «Харків-Одеса» запізнювався на півгодини, і публіка, за браком фактів, губилася в здогадах, що ж могло статися. Адже домисли не потребують ані фактів, ані логіки.

– Шоб я так жив, Сьомо, вони знову, як у дев’ятнадцятому, наче ті махновці, поцупили рейки і потяг став як укопаний!

– Я вас прошу, Женю! Того, хто цупив рейки, ЧК того ж року запроторило в такі катакомби, шо я навіть боюся уявити! Ну, добре… добре… нехай таки буде по-вашому: у ті ж роки! Так що не переживайте, потяг буде, як обіцяли!

– Погода, Лялечко, в усьому винна ця жахлива спека! Рейки таки просто плавляться, ось чому потяг запізнюється – колеса прилипають, шоб я так жив!

Серед публіки, яка жваво торгувалася і торгувала на привокзальній площі насінням, сушеними і смаженими бичками, родзинками і пиріжками, нетерпляче походжав художник-постановник багатьох кінокартин Жора, або, як його називали знайомі, Жорочка чи Жорик, або, як його називала мама, Жорж, або, як його записували в титрах фільмів, Георгій Бейзінгерц. Жора до того часу вже відпрацював на картинах «Спартак» і «Свіжий вітер», був затребуваний і задоволений собою, але сьогодні чимось збентежений.

Його друг і соратник Сашко, або Олександр Петрович Довженко, мав повернутися саме цим потягом, що спізнювався, для важливої і невідкладної справи, яку Жора міг повідати другу лише терміново і неодмінно особисто, інакше ніяк. Потяг, як ми знаємо, запізнювався, а рахунок ішов на хвилини. Тому, коли засвистіли свистки, ударив дзвін і чоловічий голос оголосив: «Пасажирський потяг “Харків-Одеса” прибуває на першу колію!» – Жора струсив з губ соняшникове лушпиння, підійшов до водія, що нудьгував в автомобілі «рено», і попередив:

– Запускай мотор! Щойно зустрінемо – терміново на кінофабрику!

– Слухаюсь, – сонно відповів шофер, насунув кашкета і краги.

Жора, відійшовши, почув ззаду звук запущеного двигуна з водяним охолодженням, як його шанобливо називали водії, «француза». Почув і одразу про це забув – з дверей вокзалу, що вели з перону на привокзальну площу, висипали люди з портфелями, торбами і мішками. Жора пошукав очима. Просто навпроти нього, широко і щасливо посміхаючись, у білому піджаку наопашки і в білому капелюсі, зсунутому на потилицю, вже стояв його друг і соратник.

– Жоро!

– Сашку!

Друзі обнялися.

– Ну, як з’їздив? Що в Харкові?

– Та все ніби гаразд. Прощаюся з минулим життям… Ось приїхав!

Жорочка розвів руками і зовсім правдоподібно обурився:

– Нє, ну ви подивіться на нього, він приїхав! Я вже три дні тут сиджу, як на кактусі! Ти думаєш фільму закінчувати? Хіба так можна, Сашку? Ми тут зачекалися, директора немов ґедзь укусив, у нас літо, час, коли важить не день, а кожна година! А ти десь катаєшся!

– Жоро, час уже нову фільму починати!

– Ти спочатку стару закінчи. Давай валізу.

– Сам донесу! Вона легка!

Жора оглянув свого усміхненого друга і стиха мовив:

– Шось у мене недобре передчуття, Сашку.

– Не переживай! Де наше не пропадало!

Друзі, режисер і художник-постановник, попрямували до машини, з якої нетерпляче і сердито визирав шофер. Жора, який продовжував непокоїтися, на ходу промовив:

– Кажу тобі цілком серйозно, не жартуй із цим.

– Жорику, все гаразд. Закінчимо – і до справи. Чи щось не так?

Жора зітхнув, мовляв, «а що ти хотів почути, Жорику», а потім знизав плечима – це була не перша ідея, яку він вислуховував від свого впертого й оптимістичного друга.

Вони сіли в автівку, розмістивши нехитрий скарб у багажнику, і Жора голосно скомандував:

– На кінофабрику!

Машина пирхнула мотором, загарчала, викинула на торговок пиріжками пасмо синього диму, і покотила до Французького бульвару.

Кіностудія міста Одеси, або, як тоді її називали, «Перша кінофабрика Всеукраїнського фотокіноуправління», ВУФКУ, нагадувала мурашник. Усі кудись поспішали, бігли, щось навіщось звідкись несли, чомусь кричали і сварилися. Періодично лунали удари, які нікого не лякали – просто деякі деталі реквізиту були надто великі для того, щоб падати безгучно. Панувала чудова ділова атмосфера.

Хто б повірив, що всього чотири роки тому, тисяча дев’ятсот двадцять другого, студія за всі дванадцять місяців видала лише три фільми. Тепер, двадцять шостого року, все мало дуже поважний вигляд: величезною територією площею кілька гектарів снували люди – творчий і технічний персонал, який перевозив на візках спеціальну техніку та прилади, який пересував декорації і вантажі, нервувався в кабінетах і курилках… Одне слово, точнісінько так само, як це буває на кінофабриці в будь-якій частині світу і в будь-які часи.

Серед усього цього гармидеру звично рухалися Сашко Довженко і Жорочка. Перший захоплено розповідав, вимахував руками, уже захопившись новою ідеєю і намагаючись запалити нею свого поки скептично налаштованого друга:

– Жоро, я все придумав. Знімемо фільму, якої ще не знімав ніхто! Це те, чого навчають у Німеччині. Експеримент! Експресія! Новаторство!

Жора, який виріс на Пересипу, зітхав і дививсь на речі більш практично:

– А про що хоч фільма буде?

– В одній горі гайдамаки сховали скарб… – змовницьким тоном почав розповідати Довженко і навіть зупинився, аби продемонструвати, як цей самий скарб закопували згадані гайдамаки.

Жора сумно зітхнув і похитав головою.

– Гайдамаки – це не актуально.

– Ти не розумієш, Жоро, – образився Сашко. – Головне – художня виразність, мальовничість композиції! Динаміка кадру!

– А як щодо сценарію?

– Сценарій не важливий…

– Ну, Сашку, ти, звичайно, як знаєш…

Жорі явно щось не подобалося. Продовжуючи розмовляти, друзі увійшли в розчинені двері. І буквально відразу настрій їх змінився.

Ще б пак! Якби хтось, зазирнувши цієї миті в коридор адміністративного корпусу «Першої кінофабрики ВУФКУ», побачив Сашка і Жору, він би, напевно, не впізнав цих приємних молодиків, які ще хвилину тому йшли сонячним подвір’ям серед приладів і декорацій, будуючи плани. Обидва невідривно споглядали доволі великий аркуш паперу, пришпилений канцелярськими кнопками до стіни. На аркуші чорною до різі в очах тушшю було виведено: «Картина “Вася-реформатор” закривається. Режисера О. П. Довженка – звільнити до біса!»

І нижче – червоним олівцем з широким розчерком: «Директор Першої кінофабрики П. Ф. Нечеса».

Жора й Сашко перезирнулися. Говорити не було про що. Усі суперечки, які ще хвилину тому видавалися такими важливими, одразу перетворилися на порожню балаканину.

Чи бувало так, читачу, що всі ваші надії закінчувалися крахом? Крахом райдужних надій і сміливих починань. Тим паче, коли ти молодий та щасливий і точно знаєш, що тобі треба зробити в житті і що це «точно» приведе до успіху. Аж раптом отаке…

Від сумних думок Сашка й Жору відвернув брязкіт бляшаного відра – знаєте, як буває, коли хтось іде коридором і вимахує порожнім відром, взявши його за дужку. Друзі обернулися. Саме так воно й було: тітка Даша, прибиральниця, легенда одеської кінофабрики, яка беззмінно працювала тут від тисяча дев’ятсот п’ятого року, вимахувала цим скреготливим порожнім відром.

Жора просяяв: якщо хтось у цілому світі міг кинути світло на події – то тільки вона, душа кінофабрики.

– Тітко Дашо, це правда? Чи це шо? Ми таки догралися? Чи я щось не так розумію?

– А що тут можна не так зрозуміти, я тебе питаю, Жорику? Поки вас не було, дивилися матеріал, усі плівки до єдиної… І вирішили фільму закривати.

– Як це – закривати? Коли закривати?

– А завтра… після наради. Зараз ця, літературно-художня… ну, чи як там її, худрада у директора в кабінеті! Точно, худраду збирати будуть.

Тітка Даша повернулася і рушила далі коридором, не здогадуючись, що прямує простісінько в історію. Її слова змусили наших героїв замислитися, і, може, ніколи б не було в історії кіно Олександра Довженка, якби не подальші події.

Але що це ми – навіть не познайомили читачів з нашим героєм, отак одразу приголомшивши його справжньою одеською зустріччю.

Доведеться виправлятися.