Читать книгу Режисер. Олександр Довженко - Денис Замрій - Страница 7

Жора Бейзінгерц, хоч і дружив з Сашком, багато чого про свого друга не знав. Знайомий уже нам Сашко, а за документами Олександр Довженко, уперше побачив світ двадцять дев’ятого серпня тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року в хаті багатодітної селянської родини на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії. Зараз цього хутора вже не знайдеш, але якщо пройтися околицями селища міського типу Сосниця, одного з районних центрів Чернігівської області, можна побачити зарослу чагарником дорогу, яка обривається на невеличкому пагорбі. Саме тут понад сто років тому стояв хутір.

Батько й мати були неписьменні. Петро Семенович Довженко був козаком. Родина була заможна: землі мали вдосталь, але родила вона погано. Навіть на той час сім’я вважалася багатодітною – чотирнадцятеро дітей. З усіх вижило лише двоє – Олександр і сестра Поліна. Діти в родині рідко доживали до десяти років, тому в спогадах про дитинство, на жаль, Олександр завжди бачив передусім плачі та похорони. Про матір уже дорослий Довженко набагато пізніше напише: «Народжена для пісень, проплакала все життя, проводжаючи назавжди».

Щоб знайти гроші на навчання сина, батько продав одну із семи десятин землі, якими володіла родина. Навчався Олександр охоче, так багато читав, що часом мати сварила – помічник виріс, а весь час сидить, втупившись у книжку… Навчався спочатку в Сосницькій початковій школі, а потім у початковому училищі. Навчання хлопцеві давалося легко – він був відмінником, хоча вважав, що це «вчителі самі чогось не розуміють, тож їм здається, що я відмінник…». Принаймні так він розповідатиме вже своїм учням багато років по тому. Пристрасті до чогось одного він не мав, уміючи багато чого, хоч і не ідеально. Зате дуже хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все. «Загалом мрії щодо вибору майбутньої професії ширяли в царині архітектури, живопису, далекого плавання, розведення риб і вчителювання». Непоганий набір для вибору свого місця в житті, чи не так?

Тисяча дев’ятсот одинадцятого року Олександр вступає до Глухівського учительського інституту (зараз це Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). Але вступає не тому, що пристрасть до педагогіки перемогла решту інтересів та захоплень. Усе набагато прозаїчніше: він має право складати туди іспити, та й стипендію платять – цілих сто двадцять карбованців на рік.

Тут, у Глухові, Олександр був наймолодшим серед студентів і тут, як писав пізніше сам Довженко, «перестав вірити в Бога, у чому й зізнався на сповіді отцю Олександру, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які разом із товаришами читав потайки від педагогів.

Тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року Довженко закінчив інститут і був направлений вчителювати в Житомирське початкове училище. Через брак учителів він викладає природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію й малювання. Ось що він записав про ці непрості роки: «Першу світову війну сприйняв як обиватель, спершу радів та закидав квітами поранених… лише через кілька років почав дивитися на них вже з тугою і соромом».

Саме в ці роки Довженко стає активістом українського національно-визвольного руху, нехай навіть ненадовго. Захоплено зустрічає повалення самодержавства: «Так зазвичай пси радіють, зірвавшись з ланцюга», – з вірою, що тепер «уже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики в робітників, школи в учителів, лікарні в лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Та з віком, переглянувши свої юнацькі палкі поривання, Довженко назве їх сліпотою людей, «що вийшли з льоху».

Згодом він напише: «Український сепаратистський буржуазний рух видавався мені в той час крайнім революційним рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше – то гірше, що лівіше – то краще… Якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різноманітних книжок. Таким чином, я увійшов у революцію не в ті двері».

Тисяча дев’ятсот сімнадцятого року на фронт Олександр не потрапляє, точніше, його не беруть як «білобілетника» через хворе серце. Тоді він переїздить працювати до Києва – тут теж вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті (нині – Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Чому економічний? Довженко вступає туди тільки тому, що його атестат унеможливлював вступ до інших вищих навчальних закладів – це був майже єдиний спосіб здобути вищу освіту. У комерційному інституті вчиться погано, сам пише, що йому бракувало часу та старанності. Коли ж у Києві відкрилася Українська академія мистецтв, Довженко негайно став її слухачем.

Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, вже голова громади комерційного інституту, Довженко організував студентський мітинг проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти – вбито, багато поранено. Академію Довженко так і не закінчив, а комерційний інститут, за його словами, відвідував до двадцятого або двадцять першого року. Що, погодьтеся, свідчить якщо не про повну відсутність старанності, то вже точно про відсутність будь-якого інтересу до економіки.

До дев’ятнадцятого року Олександр Довженко воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив його земляк інженер Петро Шох, вісімнадцятого року Довженко був вояком Третього сердюцького полку Української Армії. Невістка Олександра так згадувала про непевний і неспокійний дев’ятнадцятий рік: «Бував у нас Довженко в сірій шапці зі шликом, що належав до куреня Чорних гайдамаків, які брали участь у штурмі київського “Арсеналу”». Ці події через одинадцять років Довженко перенесе на кіноплівку, зобразивши у фільмі «Арсенал». Напевно, немає потреби говорити, що в цей час він був уже по той бік барикад.

Тут нема чого дивуватися – перша чверть двадцятого століття була настільки непростим часом, що змушувала змінюватися тих, кому не пощастило жити в ці роки, по кілька разів за своє життя, причому кардинально змінюватися.

У серпні дев’ятнадцятого року Олександр із двома товаришами тікає до Житомира. Коли місто захопили червоні, Довженко був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду» і протягом трьох місяців відбував покарання. Своїм порятунком Довженко зобов’язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному. За непідтвердженими даними, тоді ж його завербували чекісти. Так це чи ні, зараз неважливо. Достовірно відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії в школу червоних старшин при штабі Сорок четвертої стрілецької дивізії в Житомирі.

За порадою вже згаданого Еллана-Блакитного на початку тисяча дев’ятсот двадцятого року Довженко вступає до лав Української комуністичної партії боротьбистів, яка контролює газету «Боротьба» – речника лівих українських есерів, які, приєднавшись до лівих соціал-демократів, обстоювали визвольну позицію і вважали КП(б) ворогом національних інтересів. Трохи пізніше партія боротьбистів самоліквідувалася і її члени влилися до лав КП(б)У. Вважається, що це пов’язано безпосередньо із впливом Володимира Ульянова-Леніна.

Того ж двадцятого року Довженка призначають завідувати Житомирською партійною школою. Але замість цього Довженко потрапляє в польський полон, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Йому вдається втекти разом із червоними загонами.

Після встановлення радянської влади та за сприяння боротьбистів Довженко спочатку стає секретарем Київського губернського відділу народної освіти, потім його призначають комісаром Театру ім. Тараса Шевченка, а наступна його посада – завідувач відділу мистецтв у Києві. У цей час його знову рятують друзі-боротьбисти від чергової «чистки» в лавах партії й організовують йому терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював повноважне представництво СРСР у Польщі. У квітні тисяча дев’ятсот двадцять першого Довженка викликають до Харкова, зараховують до Наркомату закордонних справ і направляють на дипломатичну роботу – у Польщі він очолить місію з репатріації та обміну військовополоненими, а з часом обійме посаду керівника представництва.

Ми наближаємося до часу, про який іде мова в нашій оповіді. І до того Олександра, яким його будуть знати колеги з кіно, друзі, кохані жінки – до творця і людини з дивним, незвичайним світосприйняттям.

На початку двадцять другого року Олександра Довженка переводять на посаду секретаря консульського відділу Торговельного представництва УРСР в Німеччині. У ці ж дні з’являються також перші публікації Довженка-художника. Деякі з його карикатур надрукував журнал «Молот», що виходив у Сполучених Штатах. Розуміючи, що поєднувати службові обов’язки і малювання буде важко, Довженко звертається до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченням графіки.

Наркомос УРСР, яким тоді керували боротьбисти, призначає Довженкові стипендію – сорок доларів. Олександр близько року навчається в приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де освоює палітру живописного експресіонізму. А вже влітку тисяча дев’ятсот двадцять третього року Довженка відкликають назад до України. Як він писав: «У партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко». Хай там як, але більше Довженко в партію не вступав, залишившись до кінця життя безпартійним.

Від тисяча дев’ятсот двадцять третього року Довженко працює в газеті «Вісті ВУЦВК» як художник-карикатурист, але його влучні карикатури і дружні шаржі з підписом «Сашко» часто з’являлися також в інших виданнях. Співпрацює з літературним гуртом «лівих» українських письменників ВАПЛІТЕ.

А вже двадцять шостого року Довженко «захворів» на кінематограф. Не маючи ані досвіду, ані освіти в новій галузі, він почав працювати на Одеській кінофабриці ВУФКУ. Першою режисерською роботою була короткометражна стрічка або, як тоді казали, фільма, «Ягідка кохання».

Тут ми, певно, зупинимося. Тепер ви трохи знайомі з нашим головним героєм. Принаймні уявляєте собі його непростий шлях від Чернігівського хутора до теплих берегів Одеси.

Зараз же все зроблене могло зійти нанівець. А що ви думали? Ухвалено рішення незакінчену картину закрити, а самого режисера-початківця гнати з ганьбою зі студії.