Читать книгу Режисер. Олександр Довженко - Денис Замрій - Страница 9

Людей у формі за довгим директорським столом у кабінеті, який служив одночасно також переглядовою кімнатою для фільмів, було лише двоє: новопризначений начальник Особливого відділу при кінофабриці Левін і головний бухгалтер Ліфшиц. Левіну все було в новинку: грозу бандитського світу, співробітника карного розшуку лише нещодавно перекинули на «боротьбу зі злочинністю і контрреволюцією в мистецтві». Тому поки що він частіше мовчав, слухав з благодушним інтересом і придивлявся. Придивлялися до нього також у творчому колективі – кожен режисер уже склав про нього свою думку, а директор Нечеса поглядав на Левіна скоса і через раз. Хто знає, чого від цього ЧК, або, як його зараз називають, ГПУ, очікувати?

Тим паче, що ЧК, або Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби із контрреволюцією і саботажем, а якщо по-народному, то «надзвичайка», проникала у всі сфери життя і підозрювала всіх і вся.

Так співали гармоністи та балалаєчники молодецької махновщини у шинках і на полустанках, у «малинах» і на пересилках, вшановуючи грізний каральний орган.

У ті роки було чого боятися. Незабутня комісія, створена сімнадцятого року і названа Володимиром Ульяновим-Леніним «каральною зброєю проти численних змов, численних замахів на Радянську владу з боку людей, які були набагато сильніші від нас», за кілька років перетворилася на потужну безжальну організацію. Справжнє, без підробок, знаряддя терору й вимотування кишок та останніх нервів із громадян.

Більшовики Фелікс Дзержинський, Яків Петерс, Йосип Уншліхт і Абрам Біленький, утворивши колегію, що відала долями людей в обох столицях і в губерніях, навіть уявити собі не могли, що ЧК майже одразу перетвориться на справжній символ їхньої влади. Її філія – Всеукраїнська ЧК, – створена власним «робітничо-селянським урядом» республіки в грудні вісімнадцятого року, вирізнялася особливою витонченістю і жорстокістю. Але Одеська ЧК, досі найвідоміша, перевершила навіть її. Це сталося так.

За допомогою більшовиків Румчороду і матросів з броненосців «Синоп», «Ростислав» і крейсера «Алмаз» було проголошено Одеську Радянську Республіку. Тоді ж в Одесі розпочала свою діяльність Автономна колегія з боротьби із румунською та українською контрреволюцією – прообраз усіх надзвичайок. Вона, не зволікаючи, розпочала найбезсоромніші грабунки, чи, як гордо це тоді називалося, «експропріації». Заповзятлива й не надто сором’язлива колегія передусім «націоналізувала», тобто просто забрала у їх законних власників, підприємства, житлову нерухомість і морський транспорт.

Пояснюючи кредо нової влади, болгарський авантюрист Крісто Раковський, один із керівників республіки, через газети відверто й безапеляційно заявляв:

– Вішатимемо і розстрілюватимемо всіх, хто посміє заступити шлях буйному потоку революції!

Уряд Одеської республіки, підтримуючи «буйний потік» та наповнюючи скарбницю, першого ж дня взяв під варту шістдесят дев’ять відомих у місті негоціантів, запропонувавши родичам заарештованих внести за них викуп.

Варто зауважити, що матроси й більшовики тоді ще тримали слово – за два дні ділків випустили під розписки про внесення викупу. Люди всі були ділові, свою обіцянку виконали, і скарбниця наповнилася – щоправда, коли в березні вісімнадцятого року, здаючи місто німцям, влада Одеської республіки евакуювалася, про ці гроші вже ніхто навіть не чув.

– Так, – кивали набагато пізніше доморощені кабінетні історики. – Певна річ, загони червоногвардійців, на які спиралася радянська влада, містили значний відсоток кримінального елементу і розправи з «буржуазією» мали не політичний, а радше кримінальний характер…

А який же ще, спитаємо вас? Одеське більшовицьке підпілля за перебування німців очолював Борис Юзефович, добре відомий царській поліції як Боря Сєверний. Саме він стане одним із батьків-засновників Одеської ЧК. Гриня Котовський, на честь якого пізніше назвуть кінотеатр, селище і містечко, постачав своїм старим тюремним друзям зброю і награбовані гроші. Саме завдяки Грині, чи, як він тоді називав себе, «отаману Адському», безжурне «підпілля» виживе, дотягнувши до нового й остаточного приходу радянської влади.

Саме від цього моменту «каральний меч революції» вже без сентиментів візьметься до справи, вершачи суд у кабінетах двох будинків на Єкатерининській площі – на Єкатерининській, шість і Єкатерининській, вісім.

Іван Олексійович Бунін у ті буремні часи, зупинившись ненадовго в Одесі перед еміграцією, описав площу й уже згадані два будинки в повісті «Окаянні дні»: «Надвечір був на Єкатерининській площі. Похмуро, мокро, пам’ятник Катерини з голови до ніг закутаний, забинтований брудним, мокрим ганчір’ям, оповитий мотузками і заліплений червоними дерев’яними зірками. А навпроти пам’ятника надзвичайка, на мокрому асфальті рідкою кров’ю течуть відображення червоних прапорів».

Ці два будинки живі-здорові й нині, шановний читачу… Ми входили під їх старі склепіння, розглядаючи таблички офісів, які розташувалися в них, і думали: чи не мучать уночі кошмари сучасних менеджерів. Адже на дверях кабінетів залишилися вицвілі сліди від табличок «Товариш Дейч. Організаційний відділ», «Товариш Бронін-Октябринський. Боротьба з контрреволюцією» або «Товариш Льоня Заковський. Боротьба з контрабандою». Цікаво, чи не сняться їм уночі хвацькі комісари в шкірянках і червоних революційних галіфе? Хто знає, хто знає… Спокійні й мирні зараз ці два будинки.

А тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року, після відходу французького корпусу, який змінив німців, і повторного встановлення радянської влади, у їх коридорах, за їх стінами й вікнами вирувало життя. Розстріли «буржуазії» почалися чи не від першого дня. Невтомно працював комендантський взвод ЧК, що складався з китайців, якими командував довготелесий негр – товариш Джонсон. Він змахував рукою і кричав: «Вогонь!» – китайці стріляли і перезаряджали гвинтівки з конфуціанським спокоєм. Здавалося, так триватиме вічно, як вічною є течія жовтої ріки Хуанхе.

Та влада в Одесі, як мінлива Фортуна, незабаром перейшла до рук «білих» – Добровольчої армії, – яку неабияк подивували події в місті, й особливо Джонсон. Африканського представника пригнобленого народу тихенько ліквідувала біла контррозвідка, і кажуть, ще багато років, майже до Другої світової, над пам’ятником Дюку вночі ширяв його дух – чорношкірий чоловік у червоноармійській шинелі, озброєний маузером.

І знову мінлива, як весняні вітри над морем, Фортуна єхидно посміхнулася: відбувся «третій прихід більшовиків» – вони перемогли і запанували. ЧК доручили нашому старому знайомцю – тому-таки Борі Юзефовичу, або Сєверному.

– Людина кришталевої душі! – сказав якось про Борю наївний поет Максиміліан Волошин.

Якось, стоячи біля колонади будинку Воронцова, ця «людина кришталевої душі» глянула на Одесу холодними синіми очима – в них відбивалися і море, і чайки, і стара біляпортова естакада. Глянувши, зітхнула і повернулася до свого кабінету на Єкатерининській, вершити суд і розправу, роблячи все, як зазвичай в Одесі, «специфічно». Адже, крім контрреволюції і «елемента, що окопався», Юзефовичу та Дейчу довелося розбиратися з грабіжниками й кримінальними бандитами – і в самому центрі, й на Молдаванці, й на Слободці, та й на Пересипу не вщухала вночі стрілянина.

Стріляли, здавалося, всюди – вранці двірники, відчайдушно матюкаючись, вимітали горіховими мітлами купи гільз, які з дзенькотом котилися бруківкою. Пройти вночі вулицею було неможливо – самих грабунків було мало: хлопці зі Слободки і Молдаванки почали ділити територію. Циган з Пересипу й Абаша зі Слободки хотіли притиснути Мишка Япончика, та Мишко не здавався. Війна між братвою точилася серйозна, із застосуванням гранат і кулеметів, від чого, знову-таки, потерпали безвинні громадяни. Того, хто примудрявся виживати, тягли до Юзефовича та Дейча на допит і розправу.

Справа закінчилася тим, що сам нарком Луначарський закликав Залізного Фелікса – легендарного керівника всесильної ВЧК, – вжити якихось заходів проти розгулу одеських надзвичайників. І на підтвердження навів звичайні витяги з наказів для одеського відділення комісії:

«Забороняється всім співробітникам з’являтися на службу з розфарбованими обличчями й підведеними очима…» «У разі появи в нетверезому вигляді співробітники будуть засуджені без суду на два роки примусових робіт…»

Уже сьогодні ми розуміємо, що дивуватися тут нема чому: тисяча дев’ятсот двадцятий рік був золотою ерою підпільних торговців кокаїном. Тому червоні галіфе, два маузери в золочених кобурах, вишиті сорочки й підведені очі представників карального органу радянської влади нікого не дивували.

Але справа не в цьому, тим паче що автора наказів, голову комісії товариша Дейча, незабаром теж викрили (а за його словами «нахабно засудили») на підставі того, що нібито в його кабінет серед білого дня якісь особи заносили ящик шампанського, бочку з вином, а потім туди зайшли дівчата з відомого на Канатній закладу мадам Порохняк.

Залізний Фелікс Дзержинський, реагуючи на вказівку зверху, підкріплену численними доносами, особисто прибув до Одеси з перевіркою місцевих товаришів. Перевірка вдалася. Проведені в місті заходи з ліквідації буржуазії як класу настільки сподобалися голові, що він публічно подякував бійцям за світле майбутнє і пообіцяв допомогти.

Допомога прибула – у місті з’явився Федір Мартинов, командир «Особливої ударної групи з боротьби із політичним і кримінальним бандитизмом». Мартинов, здоровань з вихватками вуличного головоріза, випив у кабінеті Одеської надзвичайки дві склянки холодного чаю і розпитав у місцевих товаришів, як ідуть справи. Федір знав, що без нього діла не буде.

Мартинова, який уславився тим, що захопив у білокам’яній банду Яші Кошелька, дуже поважали серед радянської партійної верхівки. Якось взимку дев’ятнадцятого року Яша зупинив на Прісні чорний «роллс-ройс» самого Володимира Ульянова-Леніна. Лідера більшовиків в обличчя тоді мало хто знав, Яша з помічниками Васьком Косим і Сенею Кіцисом, погрожуючи наганами, вивели з машини нового власника Кремля, його дружину Надію Крупську, його сестру Марію Іллівну – Маняшу, – і беззмінного ленінського шофера Гіля. Презирливо глянувши на фраєра – інтелігента з борідкою, у скромному пальті з каракулевим коміром, бандити забрали у всіх гроші, годинники і документи, після чого Яша Кошельок з Васьком і Сенею поїхали кататися на «роллс-ройсі» вождя світового пролетаріату. Цього вождь пробачити не міг – хто ж сміє грабувати теоретика експропріації? За дві години вся кримінальна міліція Москви і весь апарат Дзержинського були, як кажуть сьогодні, поставлені на вуха. Збившись з ніг, оперативники обшукували московські бандитські райони Мар’їного Гаю і Сухарівки, аж поки пощастило слідчому Мартинову – так Яшка став жертвою неуважності до особи пограбованого. Ульянов-Ленін після цього сповнився до Мартинова поваги і вдячності, за що довірив йому створення «Особливих груп» – сучасними словами, першого спецназу, покликаного винищувати кримінальний елемент у великих містах…

Залізний Фелікс знав, кого й куди посилати. Мартинов дослухав одеських колег, допив чай, мовчки сунув у кишеню два браунінги і вийшов. Уже наступного дня він і бійці його загону, скориставшись тим, що в Одесі їх ніхто не знав в обличчя, видали себе за заїжджих бандитів та грали в карти зі злодіями в одній із малин у районі Нового базару. Мружачи очі, «гастролери» вивчали звички «місцевих». Запропонували спільну справу – винести касу Управління Водного Транспорту, – й отримали згоду. На Дерибасівській вулиці, де в будівлі майбутнього Чорноморського Морського Пароплавства розташовувалося Управління, в обумовленому місці, за сигналом, оточивши своїх «нових друзів», Федір перший розпочав стрілянину, поклавши двох братів Ігнатьєвих з Молдаванки, а потім Котю Лівшу і Микитку Цигана. Так, проникаючи і розстрілюючи на місці «кримінальний елемент», іноді крізь поли шинелі, «ударний загін» навів у місті відносний лад.

«Відносний» – бо вже за рік знову виникла потреба проводити облави, витягуючи з потаємних закапелків, катакомб, а то й звичайних «хат» останніх майстрів нальоту, які, відсидівши своє і вийшовши за амністією, скориставшись увагою нової влади до «соціального походження», бралися за старе: гоп-стоп, афери і контрабанду, намагаючись знову вирости і повернути собі ім’я.

Після перших напружених років, які затвердили організацію в державі й увічнили у фольклорі, ЧК перейменували на ГПУ. Цьому закладу чимало уваги присвятили літератори різного штибу. ЧК залишила слід у творах Миколи Островського і Михайла Булгакова, але сутність її від такого перейменування анітрохи не змінилася.

Мало того, у часи бурхливого розвитку непу, або нової економічної політики невгамовного Ульянова-Леніна, одеські підприємці знову почали розвиватися, у тому числі відкриваючи крамниці, ресторани, кінотеатри, а це означало, що громадяни почали багатіти. І, отже, знову з’явилися ті, кого можна грабувати. Зрозуміло, що очікувався новий виток боротьби між ЧК-ГПУ і злодійською Молдаванкою.

Левін, чоловік з розумним обличчям і акуратно зачесаним назад чорним з сивиною волоссям, сидів за столом і роззирався довкола. Якщо вже треба брати участь у нараді на кінофабриці представникові його організації – так тому й бути. Ніхто й не опирався, адже, що таке «треба», розуміли всі. Режисери, у свою чергу, зацікавлено й пильно приглядалися до людини у френчі, товариша Левіна, а той, звикнувши ловити кримінальний елемент в облавах, з цікавістю дивився то на «артистів», то на екран, чекаючи, чим усе це скінчиться.

У темній переглядовій стрекотів кіноапарат. Утім, це був єдиний звук, що порушував тишу. Фільм, як усі фільми двадцять шостого року, тобто до приходу звуку, був німим. А тому переглядали його відповідальні товариші – члени літературно-художньої ради – мовчки, додаткових перешкод не створюючи. Лише клубочився в промені кінопроектора цигарковий дим.

Переглядали нещасливу короткометражну картину Сашка «Вася-реформатор» – востаннє, щоб уже напевно.

На екрані хлопчик Вася, головний герой фільми, на подвір’ї сільської хати смикав, сміючись, вудку. Апарат клацнув, кадр змінився, й усі побачили, як чоловік у картузі намагається витягнути рибальський гачок з бороди. У тому ж кадрі чолов’яга витягує гачок, бачить Васю, біжить за ним.

Нечеса, дивлячись на екран, знизав плечима.

Наступний кадр – пасіка в садку. Стоять вулики. Ось Вася влазить до порожнього вулика, накривається кришкою. Чолов’яга прибігає на пасіку, шукає Васю. Коли він нарешті зупиняється поряд із вуликом, у якому сховався Вася, той довгою тріскою починає колоти чолов’ягу в зад.

Чардинін і Вільнер перезирнулися.

Чоловік на екрані б’є вулик граблями, вулик котиться. Вулик котиться, Вася вистрибує з нього, тікає, чолов’яга женеться за ним.

Склейка, дорогою їде машина, з неї випадає портфель. Вася біжить, піднімає портфель, дістає з нього гроші, парфуми, жіночі панчохи.

Далі чомусь чоловік, що напідпитку йде містком, не втримавшись, втрачає рівновагу, падає в річку. Вася мчить до нього, лізе у воду, витягує бідаху за комір.

Машина зупиняється. З неї виходять приваблива панянка і відповідальний співробітник, який у титрах фільми значиться як Завгосп. Люб’язно бесідуючи, парочка йде в кущі. У кущах Завгосп грає у хованки з Панночкою, гукає її із зав’язаними очима. Неподалік, у тих самих кущах, прокидається Розбійник з маузером. Розбійник чує крики, йде на них. Завгосп і Панночка стоять перед Бандитом з піднятими руками.

Бандит заходить до хати, Вася ховається під ліжко. Бандит знаходить під подушкою портфель, радіє. Вася вискакує з-під ліжка, нападає на Бандита.

Нечеса зітхнув, озирнувся на режисерів. Режисери мовчали. Він перевів погляд на екран.

Будівля районної міліції. Вася передає Міліціонеру зв’язаного Бандита. Міліціонер зв’язує Бандитові руки за спиною і виводить. У пивниці чолов’яга, який ганявся за Васею, випиває з компанією. Вася бачить це, вкладає в рогатку камінчик, стріляє в пивний кухоль. Пивний кухоль розбивається. Повз стіл на нитці повзе гаманець. Чоловік бачить гаманець, перевіряє кишені, стрибає на підлогу за гаманцем. Гаманець на нитці тікає від чолов’яги. Той женеться за ним. До пивниці заходить Вася, залазить на стіл, промовляє до публіки. П’яниці слухають його. На весь екран з’являється слово «КІНЕЦЬ».

На великому простирадлі, що заміняло екран, промайнули останні ракорди. Увімкнулося світло.

Члени худради перезирнулися. Те, що було на екрані і мало за ідеєю стати в прокаті кінокомедією, виглядало відверто сумно і зовсім не смішно. Друга короткометражка молодого режисера Сашка Довженка, всі це розуміли, була справжнім провалом. Питання стояло гамлетівське: бути Олександрові у великому кіно чи не бути?

Недопалки цигарок були дружно погашені в круглих бляшанках від кіноплівки «Кодак» і монпансьє, які заміняли попільнички. Запала тиша – справжня німа сцена, ледь порушувана обережним покашлюванням.