Читать книгу Режисер. Олександр Довженко - Денис Замрій - Страница 8

Зібрати на нараду людей, які працюють в одному цеху, – раз плюнути. Так само нескладно зробити це, якщо люди працюють на різних поверхах одного будинку або навіть ходять по цих поверхах. Інша справа – зібрати худраду, що складається з людей творчих, тобто свідомо незібраних, безвідповідальних і вкрай емоційних. Нехай би тільки емоційних і незібраних!.. Але ці самі емоційні люди до того ж розкидані по всій Одеській губернії! Ви ж розумієте: для того, щоб знімати кіно про революцію на Балтиці, треба виїхати на берег Чорного моря, а щоб відобразити боротьбу червоних загонів проти Махна – в степ… Який, крім того, розташовується неподалік від моря, щоб у перерві можна було поплавати. Або хоча б зануритися у воду.

Кажете, фільми про революції і про Махна були не дуже популярними? У нас інша точка зору, підкріплена, скажемо чесно, специфічними знаннями. Будь-який кінематографіст двадцятих років у відповідь на ваші слова просто знизав би плечима і відповів, що популярною є будь-яка фільма, в якій: швидко скачуть верхи, б’ються на шаблях, кохають жінок, стріляють… а потім знову скачуть і, можливо, знову б’ються, але вже на мечах… Вестерн є вестерн, жанрове кіно ніхто не відміняв.

За великим рахунком, це вам скаже будь-який продюсер і прокатник, глядачам усе одно, де в кого стріляють – тому в Парижі публіка охоче відвідувала фільми про екзотичних махновців або чапаєвців, а в Одесі чи Харкові, Петербурзі чи Москві шалений успіх мали стрічки про карибських піратів і північноамериканських індіанців з томагавками.

Про жінок, яких кохають на екрані, навіть говорити не варто, оскільки всі ми розуміємо, що там вони не жінки, а кінозірки, або, як казали в двадцяті роки, «королеви екрана». І хоч «королів» у нашій демократичній країні обирав народ, але на знімальному майданчику їх прибирав до рук режисер – деспот, який панував увесь той час, аж поки буде сказано останнє «стоп, знято».

Хто зараз знає, звідки взагалі взялася ця професія? Можливо, вже на початку двадцятого століття за оператором – людиною з камерою, безумовно необхідною і корисною в будь-якій фільмі, – стояв божевільний з картонним або бляшаним рупором, точно таким, як той, що раніше застосовувався лише у яхтових регатах, і горлав на артистів: «Якого біса ти повернув голову так рано? Ти що, не бачиш, що кінь священика ще не перестрибнув через револьвер вбивці?» Або так: «Боже мій, хіба можна бути таким сліпим! Навіть йому, клянуся мамою, ясно, що Лукреція кохає цього раба. Вона так жахливо заламує руки! Кохає і нестерпно страждає!»

Можливо, якось так. Потім, звичайно ж, режисери переконали всіх у своїй необхідності, відсунули на другий план професію оператора (який до появи режисерів у кіно і сам непогано справлявся), й обросли купою умовностей, жестів і витребеньок. У режисерів чомусь з’явилися білі шовкові шарфи, люльки й капелюхи. Звідкись взялися крісла, на спинках яких писали прізвище майстра, якщо, звичайно, майстер виправдовував надії кінофабриканта, а фільми йому вдавалися. А отже, сам режисер також вдавався як творець. Натомість невдалий майстер починав кричати направо й наліво, що його ніхто не розуміє, що нащадки зрозуміють після смерті (що найчастіше не справджувалося), що кіно – це мистецтво обраних, не призначене для тупих мас (що теж не справджувалося), і що ім’я цього невдалого майстра залишиться у віках (що не справджувалося ніколи).

Натомість ті режисери, на чиї стрічки публіка в кінотеатри текла рікою, дуже швидко зрозуміли свою важливість і насамперед почали вимагати величезних гонорарів. Продюсери і прокатники, усвідомивши, наскільки важливим стає режисер, подумавши, погоджуються з сумами гонорарів. Потім погоджуються з автівками, особистими водіями, штатом асистентів і прислуги, а також із запоями, істериками і припадками.

– Знаєте, – казав один з перших продюсерів, ім’я якого ми не називатимемо, згадавши лише, що раніше він займався промоутингом американських боксерів в Австралії. – У нашій професії головне – не вбити режисера і тримати удар.

У художній раді Першої Одеської кінофабрики ВУФКУ засідали ті, хто такі удари витримував, а також ті, хто цих ударів завдавав зліва і справа.

Гонець, посланий товаришем Нечесою на майданчики, щоб повідомити про зібрання членів ради, виїхав на вказане місце, у степ, піднявся на пагорб і враз укляк. Просто на нього, зі свистом і гиканням, летіла зграя вершників у папахах і кашкетах з царськими орлами на кокардах, хоча, як знав гонець, громадянська війна скінчилася і Одесою вже давно правили більшовики.

Для сторонньої людини (а посланець був людиною доволі сторонньою) ще дивнішим видалося те, що неподалік від нестримної лави вершників, які безупинно стріляли, сиділи під парасольками люди вочевидь нетрудящі. Усі як один у білих полотняних костюмах, білих сорочках з коміром апаш, у беретах і капелюхах. Нарешті, один із них, у якому важко було з першого погляду впізнати того самого Петра Івановича Чардиніна, загорлав:

– Стоп!

Коні завмерли, а людина за знімальною камерою припинила крутити ручку.

– Ну що це в біса таке! Це ж не білогвардійці, а індики в сідлах. Нарзану мені!

Чардинін спересердя махнув капелюхом так різко, що той випав з його рук. Схоже, для великого творця це було останньою краплею.

– У нас на майданчику немає навіть нарзану?! – примхливо простогнав він.

Молоденька асистентка-комсомолка мовчки побігла по нарзан. Біжучи, вона притримувала великі груди, готові вивалитися з широкого вирізу сукні. Кілька секунд за нею спостерігала вся група.

Потім погляди перемістилися на того самого, майже стороннього чолов’ягу, якого здивувала білогвардійська лава. Він схилився до Петра Івановича і щось промовив пошепки, так, що ніхто не почув. Та відповідь чудово чули всі:

– Що? Худрада? Яка, в біса, худрада посеред роботи?!

Тепер уже стало ясно, що Петра Івановича офіційно запросили на худраду.

– Ну добре… Добре… Буду! Вірочко, хутенько до мене бригадира банди «махновців»!

Вірочка, що повернулася з пляшкою нарзану, підстрибуючи, махала хусткою. Товариш зі студії зрозумів, що це заздалегідь обумовлений знак – уже після першого стрибка обвішаний усіма можливими медалями білогвардійський офіцер, що вів лаву, розвернув коня в бік знімальної групи.

– Товаришу, – вкрадливим єзуїтським тоном промовив Чардинін, підписуючи тим часом папери, які йому підсовував другий асистент. – Товаришу, хочете нарзану?

– Ні, не хочу… – відчуваючи підступ, відповідав, спішившись, командир, явно ніяковіючи.

– І правильно! Тому що пити нарзан поки що маю право тільки я! Коли ви навчитеся правильно скакати, товаришу?

– Та я… Я ж в сідлі всю Громадянську! – білогвардійський офіцер, високий і статний чолов’яга, виструнчився перед режисером.

Та Чардиніна це аж ніяк не переконало.

– Тим паче. Невже ви не можете зробити так, щоб ваш кінь гарцював і не тікав з кадру?

– Дуже постараюся! – пообіцяв командир і, почервонівши, скочив у сідло.

А Петро Іванович дозволив собі відірватися від справ і висловитися щодо худради кінофабрики:

– Клята бюрократія! Ми ж даємо прибуток… Австрія чекає на фільму, Франція чекає, німці запитують, коли фільма вийде в прокат. Чого вони ще хочуть? У мене залишилося всього два знімальні дні! Я маю знімати, а не по худрадах кататися! Що ж це в біса таке!

У цей час такі самі монологи лунали ще на кількох кінознімальних майданчиках Одеси. Кіно розвивалося, намагаючись відобразити всі сторони життя.

На Молдаванці робили стрічку про бандитські нальоти. На середину перегородженої вулиці, розлякуючи місцевих котів і неабияк тішачи дітвору, на повному ходу влетіла автівка, набита вбраними в чорні піджаки і помаранчеві штиблети артистами – «бандою» Мишка Япончика.

«Бах! Бах! Бах!» – артисти корчили страшні пики й стріляли направо і наліво з наганів, а вистрілявши все, зупинилися, аби вислухати претензії від Володимира Бертольдовича Вільнера, режисера від Бога, який потерпав від спеки і заздрив тим, хто знімає біля моря в Затоці або принаймні в Аркадії.

Те, як артисти зображують бандитів, режисерові вочевидь не подобалося. Володимир Бертольдович гарячкував і тому просто нетямився з люті, хоча здавалося, що далі вже нікуди. Підскочивши до автівки, він накинувся на довготелесого чолов’ягу в котелку і сорочці, з револьвером у руках:

– Як ти стріляєш? Ні, Сьомо, розкажи мені, як ти стріляєш? Це що, був постріл?

– Постріл, а що ж іще, по-вашому? – виправдовувався Семен.

– Ні, Сьомо, це не постріл, а хамішуцер із рогатки! От скажи мені, хлопче, як стріляли справжні грабіжники?

Чолов’яга байдуже знизав плечима:

– Це не до мене, а до консультанта.

Володимир Бертольдович озирнувся. До історичної правди у фільмах він підходив відповідально і скрупульозно, тому на зйомках постійно перебував консультант.

Тут ми на кілька хвилин відхилимося від того, що відбувається, аби згадати про ще одну дивну кіношну професію. Варто зазначити, що консультанти в кіно – зазвичай визнані професіонали у тій галузі, з якої знімається фільма. На військових стрічках – це бойові офіцери, ветерани, на стрічках про лікарів – медичні світила, кандидати наук і професори, на фільмах про спортсменів – переможці змагань.

Був консультант також на фільмі про колишню бандитську й злодійську Молдаванку… Як же без нього, без консультанта ніяк не можна! Тим паче без такого консультанта.

Шістдесятип’ятирічний Давид Йосипович Ройтман був справжньою живою легендою ще тієї Одеси, справжньої, бандитсько-молдаванської. Він пережив і революцію, і Громадянську війну, коли місто переходило з рук у руки, вижив також після Громадянської, коли тривали основні «чистки» серед «неблагонадійних» громадян. Саме це зробило його справжньою легендою та єдино можливим консультантом на такій фільмі. Й ось чому.

Гриня Котовський, Мишко Япончик, Мейєр Зайдер – «Майорчик», Абаша, Циган та інші відомі й шановані у певних колах люди були давніми знайомцями Давида Йосиповича.

Він щиро, з любов’ю згадував тих останніх лицарів Молдаванки, які раптово з’являлися на світських раутах в елегантних смокінгах, зовні абсолютно не відрізняючись від присутніх аристократів, і вишукано пропонували гостям:

– Пані та панове, просимо вас розстатися з коштовностями на користь бідних дітей одеських околиць!

– Скажіть, нащо коштовності дітям, та ще й з околиць?

– Для того, що ми продамо їх і на отримані гроші купимо їм молока! – заявляли вони, красномовно крутячи нікельованими «лі-енфілдами» та «браунінгами». Чи варто казати, що у такий спосіб коштовностей збиралося доволі багато, та ніяким «бідним дітям» вони не діставалися. Утім, крім тих випадків, коли добра було стільки, що воно просто роздавалося – особливо після появи радянських гасел «грабуй награбоване!», які часто зводилися до одного: «Грабуй!..»

Американське прислів’я говорить, що «Авраам Лінкольн дав людям свободу, а полковник Кольт зрівняв їхні шанси».

Мишко Япончик, з яким Давид Йосипович колись водився, не знав, хто такий Лінкольн, але вважав, що Кольт таки має рацію. Давид Йосипович розповідав, що сам Япончик часто невесело жартував, та й одягався доволі похмуро, в стилі «нуар», хоча й багато. Його можна було побачити на вулиці в чорному пальті, в чорному костюмі і в чорній косоворотці під ним – зате із золотими блискучими запонками. Сидячи в партері театру, який він, до речі, обожнював, Мишко постійно озирався, а ногу, взуту в лаковий черевик, завжди виставляв напоготові в прохід між кріслами, аби тікати. Нерви підводили навіть одеського бандитського короля…

За поліцейськими звітами, грабунки чинили «молодики у віці дев’ятнадцяти – двадцяти трьох років», тож, як тоді казали, славу Молдаванки створювала молода шпана.

Давид Йосипович не тільки пам’ятав легендарних особистостей і часи, але також добре розумівся на деяких, як зараз би ми це назвали, ексклюзивних речах: він знав, як виготовити відмичку, як не залишити відбитків, як витягнути пачку асигнацій з кишені негоціанта, коли негоціант гуляє з охороною по променаду. Були, за неперевіреними чутками, на його рахунку ще якісь справи, але це все здогадки. Доведено нічого не було, а отже, про це історія, як наука точна, мовчить…

Чи треба казати, що вся кінофабрика носилася з Давидом Йосиповичем, як з писаною торбою або з чимось не менш прекрасним? Тим паче, що Давид Йосипович давно «зав’язав».

Тепер він сидів у затінку під акацією на складаному стільчику, з газеткою, дуже акуратний, у незмінному жилеті, білій сорочці з краваткою-метеликом, у капелюсі-канотьє, і розважливо відповідав на питання лише тоді, коли його питали, – Давид Йосипович не любив зайвий раз висовуватися. Зараз був саме той випадок, коли не запитати було не можна.

– Давиде Йосиповичу, як, по-вашому, має стріляти нальотчик? – з повагою запитав Вільнер, наблизившись до консультанта.

Давид Йосипович опустив газетку «Театральний тиждень», якусь хвильку подумав, привітно моргнув сірим оком і фахово мовив:

– У наш час гарні грабіжники в людей не стріляли!

– А в кого?

– У наш час вони стріляли в повітря, щоб налякати поліцейських!

– А Япончик?

– Япончик, молоді люди, взагалі не любив мокрих справ, а вигляд крові його відверто бентежив!

– Сьомо, ти зрозумів? – повернувся режисер до артиста в котелку.

– Тепер зрозумів. У повітря… Не любив…

– По місцях! Ще дубль! Головне в кіно – це історична і життєва правда!

Не менш жваве дійство відбувалося в парку, де масовка зображала публіку, що прогулювалася бульваром у французькій столиці. Тут режисер Гардін ставив актору, блідому молодикові у фраку, завдання:

– Колю! Ти починаєш підглядати з-за дерева ось за цією графинею! – Гардін тицяв пальцем у дівчину, що понуро стояла неподалік у якійсь подобі весільної сукні, в яку її вбрали костюмери, вважаючи, що саме так вдягалися французькі дворянки. – Ти зрозумів мене?

– Зрозумів!

– І цієї миті ти видобуваєш револьвер! І всім стає страшно! Страшно стає! Це всім зрозуміло? – обернувся режисер до акторів.

– Так, зрозуміло! – дружно загомоніла масовка.

– Тоді – остання репетиція, і почали!

Як зняли цей епізод, з якого саме дубля, залишилося незрозумілим – саме цієї миті посланець з кінофабрики, як Меркурій, звалився на голову Гардіну.

– Як! – заволав той. – Зривати нас з майданчиків для наради! Немислимо! Я протестую! Я відмовляюся!

Загалом, поводився, як режисер, якого запросили на нараду. Ну, це ми вже бачили…

Повернемося тепер на кінофабрику, де готується худрада. На ній, як ви, шановний читачу, розумієте, можна буде побачити багатьох дійових осіб нашого роману. З неї, як це часто буває в детективному кіно, все й починається.