Читать книгу Канбан. Успішні еволюційні зміни для вашого технологічного бізнесу - Дэвид Дж. Андерсон - Страница 12

Навесні 2005 року мені пощастило провести відпустку в Японії. Був початок квітня, сезон цвітіння сакури. Аби помилуватися цим видовищем, я вдруге в житті завітав до Східних садів Імператорського палацу в Токіо. Саме там мені спало на думку наступне: канбан – це не лише виробництво.

У суботу, 9 квітня 2005 року, я увійшов у парк із північного входу, подолавши міст над ровом неподалік від станції метро «Такебасі». Багато токійців вирішили цим сонячним ранком завітати до парку, насолодитися спокоєм і видовищем цвітіння сакури.

Звичай улаштовувати пікнік під сакурами, коли починають опадають їхні квіти, японці називають «ханамі» («квіткове свято»). Це давня традиція, що надає можливість поміркувати про красу й нетривалість життя. Недовгий період цвітіння сакури – це метафора людського існування, короткого, прекрасного й крихкого посеред неосяжного Всесвіту.

Квітучі дерева різко контрастували з сірими силуетами будівель ділового Токіо, його гомоном і метушнею, величезними натовпами заклопотаних людей і шумом транспорту. Сади видавалися оазою в самому осередку бетонних джунглів. Коли я зі своєю родиною рухався мостом, до нас наблизився літній японець із торбинкою через плече. Зануривши руку в торбинку, він витяг стос пластикових карток. Запропонувавши кожному з нас по одній картці, старий на мить замислився, чи потрібна картка моїй тримісячній доньці, що сиділа в слінгу. Але зрештою вручив мені картку й для неї. Він нічого не сказав, і я, оскільки погано володію японською, теж промовчав. Ми рушили далі – підшукувати місце для сімейного пікніка.

Провівши чудовий ранок на осонні, за дві години ми зібрали приладдя для пікніка та попрямували до Східних воріт – у бік станції «Отемачі». Біля виходу стояла черга до невеликого кіоску. Коли вона трохи просунулася вперед, я зрозумів, що люди повертають пластикові картки – саме вони слугували вхідними квитками. Я витяг із кишені наші картки. У кіоску сиділа японка в уніформі. Нас відділяла скляна перегородка з напівкруглим вирізом над стійкою, як у касі кінотеатру або парку розваг. Я передав через цей отвір наші картки. Жінка взяла їх і поклала в стос до інших. Потім злегка кивнула і подякувала мені усмішкою. Жодних грошей не знадобилося. Жодних пояснень щодо того, навіщо я дві години поспіль, відтоді як увійшов до парку, носив із собою ці білі пластикові картки, я також не почув.

Що ж це за квитки? Навіщо їх видавати, якщо вони безкоштовні? Спочатку я припустив, що це якось пов’язане з безпекою. Підрахувавши повернені картки, адміністрація могла переконатися, що всередині парку не залишилося жодного відвідувача після зачинення на ніч. Однак згодом я зрозумів: якщо йдеться про безпеку, то це якась надто сумнівна схема. Як їм стало відомо, що мені дали не одну картку, а дві? Моя тримісячна донька – це відвідувач або вантаж? Система здавалася надто варіативною – надто багато можливостей для помилки. Якщо це дійсно був захід безпеки, то, безумовно, він був приречений на провал і щодня видавав би хибно позитивні результати (коли квитки здані не всі, відвідувачів у садах, проте, немає). (До речі, зазначу, що подібна система не може видавати хибно негативні результати (коли всі квитки здані, але відвідувачі у садах все одно залишились), бо це вимагало б друкування додаткових вхідних квитків. Це загальна корисна властивість будь-яких канбан-систем). Але щовечора охорона нишпорила парком у пошуках заблукалих туристів. Отже, справа в чомусь іншому. І тільки тоді я нарешті зрозумів, що в садах Імператорського палацу реалізується канбан-система! Це осяяння дозволило мені зрозуміти, що канбан-системи корисні не лише у виробництві. Схоже, канбан-картки або жетони допомагають у всіх типах управлінських ситуацій.