Читать книгу Лише час підкаже - Джеффри Арчер - Страница 10

Шкільна крамничка була відчинена з четвертої до шостої години пополудні кожного вівторка та четверга. Гаррі рідко навідувався до «емпорію»[21], як її називали учні, оскільки кишенькових грошей мав лише два шилінґи і знав, що його матір не втішать якісь додаткові витрати, які з’являються в рахунку наприкінці року навчання. Однак у день народження Дікінса Гаррі зробив виняток із цього правила і вирішив придбати на пенні шоколадну помадку для свого приятеля.

Незважаючи на рідкісні візити Гаррі до крамниці, ввечері кожного вівторка та четверга на його столі з’являлася плитка шоколаду «П’ять хлопчиків Фрая». Хоча й існувало шкільне правило, що жоден хлопчик не може витратити більше, ніж шість пенсів на тиждень у магазині, Джайлз також залишав пуделко асорті лакриці для Дікінса, давши зрозуміти своїм друзям, що нічого не чекає навзамін.

Коли у вівторок Гаррі зайшов до крамниці, то приєднався до довгої черги хлопців, які чекали на обслугу. Його рот наповнився слиною, коли він споглядав на акуратно складені ряди шоколаду, печива, мармеладу, лакриці й останнього захоплення – картопляних чіпсів «Смітс». Він зважив, чи не купити пакетик і для себе, але нещодавнє знайомство з паном Вілкінсом Мікобером[22] не залишило сумнівів щодо вартості шести пенсів.

Коли Гаррі оглядав скарби «емпорію», він почув голос Джайлза і помітив, що той стоїть за кілька учнів попереду в черзі. Він уже було хотів привітатися зі своїм товаришем, коли побачив, як Джайлз бере з полиці плитку шоколаду і кладе її до кишені штанів. За кілька секунд туди ж помандрував і пакетик жувальної гумки. Коли ж підійшла черга Джайлза, він поклав на ляду пуделко асорті з лакриці за два пенси і пакетик чіпсів за один пенс, які пан Свайвелз, завідувач магазину, акуратно записав до своєї книги навпроти прізвища Беррінґтона. Дві інші речі лишилися в кишені Джайлза невиявленими.

Гаррі отетерів від жаху, і перш ніж Джайлз встиг обернутися, вислизнув із крамниці, не бажаючи, щоб товариш його побачив. Гаррі повільно рушив навколо шкільної будівлі, намагаючись збагнути, навіщо Джайлзу щось красти, коли він цілком може дозволити собі за це заплатити. Він припускав, що має бути якесь просте пояснення, хоча й не міг уявити, що це може бути.

Гаррі підійшов до своєї кімнати перед самою підготовкою до занять і виявив на своєму столі плитку шоколаду, а на столі Дікінса – коробку з лакрицевим асорті. Йому було важко зосередитися на причинах промислової революції, адже він ніяк не міг вирішити, що має робити зі своїм відкриттям.

До кінця заняття він прийняв рішення. Поклав нерозгорнуту шоколадну плитку у горішню шухляду свого столу і вирішив, що поверне її до крамниці у четвер, нічого не сказавши Джайлзу.

Тієї ночі Гаррі не спав, а після сніданку відвів Дікінса убік і пояснив, чому не зміг придбати йому подарунок на день народження. Дікінс не міг приховати своєї невіри.

– Мій тато мав таку ж проблему у своєму магазині, – сказав Дікінс. – Це називається крамничною крадіжкою. «Дейлі мейл» звинувачує в цьому Велику депресію.

– Не думаю, що сім’я Джайлза дуже постраждала від впливу депресії, – сказав Гаррі емоційно.

Дікінс у задумі кивнув:

– Може, треба сказати про це Фробу?

– Викрити свого найкращого приятеля? – не повірив Гаррі. – Ніколи!

– Але якщо Джайлза спіймають, його можуть вигнати, – наполягав Дікінс. – Найменше, що ти можеш зробити, – це попередити його, що знаєш про його справи.

– Я про це подумаю, – сказав Гаррі. – Тим часом маю намір повернути все, що Джайлз мені дарує, магазину, не даючи йому шансу дізнатися про це.

Дікінс нахилився ближче.

– Чи не міг би ти прихопити й оце? – прошепотів він. – Я зроду не ходжу до крамниці, тому не знаю, що там і як.

Гаррі погодився взяти на себе відповідальність і після цього двічі на тиждень ходив до крамниці повертати на полиці небажані подарунки Джайлза. Він дійшов висновку, що Дікінс таки має рацію і що йому все ж доведеться поговорити з товаришем, перш ніж того спіймають, але вирішив відкласти бесіду до кінця навчання.

* * *

– Гарний удар, Беррінґтоне, – похвалив пан Фробішер, коли м’яч перетнув межу.

Серед глядачів вибухнула буря оплесків.

– Згадайте мої слова, директоре, Беррінґтон іще зіграє за Ітон проти Герроу на «Лордз».

– Ні, якщо від Джайлза буде щось залежати, – прошепотів Гаррі Дікінсу.

– Що робитимеш на літніх вакаціях, Гаррі? – запитав Дікінс, який, здавалося, не звертав уваги на все, що відбувається навколо.

– Цього року я не планував відвідати Тоскану, якщо ти про це, – відповів Гаррі з усмішкою.

– Не думаю, що Джайлз справді хоче туди, – зауважив Дікінс. – Адже італійці так і не втямили, як грати у крикет.

– Ну, я був би радий помінятися з ним місцями, – сказав Гаррі. – Адже мене не турбує, що Мікеланджело, Да Вінчі та Караваджо так і не ознайомилися з тонкощами лівої подачі, не кажучи вже про макаронні вироби, які йому доведеться спожити.

– А куди ти поїдеш? – поцікавився Дікінс.

– Тиждень на Західній Рів’єрі, – сказав Гаррі з бравадою. – Великий пірс у Вестон-Сюпер-Маре зазвичай є чільним місцем, бо за ним в’ється риба, і смажена картопля в кафетерії «Коффінс». Хочеш приєднатися до мене?

– На жаль, не зможу знайти на це час, – відмовився Дікінс, який, вочевидь, вирішив, що Гаррі казав серйозно.

– А чому? – запитав Гаррі.

– Надто багато роботи.

– Ти наміряєшся працювати під час вакацій? – здивувався Гаррі.

– Робота для мене – свято, – пояснив Дікінс. – Я насолоджуюся нею так само, як Джайлз – своїм крикетом, а ти – співами.

– Але де ти працюєш?

– У муніципальній бібліотеці, телепню. У них є все, що мені потрібно.

– Чи можу я приєднатися до тебе? – попросив Гаррі. – Мені знадобиться будь-яка допомога, яку тільки зможу отримати, якщо є хоч якийсь шанс отримати стипендію Бристольської ґімназії.

– Тільки якщо погодишся мовчати там увесь час, – попередив Дікінс.

Гаррі засміявся б, але він знав, що його приятель не вважає роботу смішною справою.

– Але мені конче потрібна допомога з латинською граматикою, – пожалівся Гаррі. – Я досі не розумію підрядних сполучників, не кажучи вже про кон’юнктиви, а якщо не отримаю прохідну оцінку за латину, мені гаплик, навіть коли добре покажу себе в усіх інших предметах.

– Я можу допомогти тобі з латинською граматикою, – пообіцяв Дікінс, – якщо зробиш мені послугу.

– Лише скажи, що треба, – відгукнувся Гаррі. – Хоча ніколи не зможу повірити, що ти сподіваєшся співати соло цього року.

– Гарний удар, Беррінґтоне, – знову похвалив пан Фробішер, і Гаррі приєднався до аплодисментів.

– Це його третя півсотня цього сезону, директоре, – додав він.

– Будь серйозним, Гаррі, – сказав Дікінс. – Ось що. Моєму татові потрібен хтось, хто зміг би під час літніх вакацій розносити газети щоранку, і я запропонував тебе. Оплата – шилінґ на тиждень, і доти, доки ти зможеш приходити до магазину о шостій годині ранку, робота твоя.

– О шостій годині? – з недовірою перепитав Гаррі. – Коли у вас є дядько, який будить увесь будинок о п’ятій, це – найменша з моїх проблем.

– То ти готовий узятися за цю роботу?

– Авжеж, – погодився Гаррі. – Але чому ти сам цього не хочеш? Шилінґом на тиждень не варто нехтувати.

– І не нагадуй, – відмахнувся Дікінс, – адже я не вмію їздити на велосипеді.

– Хай йому грець! – засмутився Гаррі. – Я ж навіть велосипеда не маю.

– Я не казав, що не маю, – зітхнув Дікінс. – Я сказав, що не вмію їздити.

– Кліфтоне! – гукнув пан Фробішер, коли гравці в крикет пішли з поля пити чай. – Я б хотів бачити вас у своєму кабінеті після уроків.

* * *

Гаррі завжди подобався пан Фробішер, який був одним із небагатьох викладачів, що вважали його рівнею. Він також не мав фаворитів, у той час як деякі інші вчителі не залишали йому сумнівів, що синові вантажника не варто було навіть заходити у священну браму школи Святого Беди.

Коли задзеленчав дзвоник, провіщаючи кінець уроку, Гаррі відклав перо і подався коридором до кабінету пана Фробішера. Він навіть уявлення не мав, чому його захотів бачити класний керівник, і не приділяв великої уваги цій справі. Гаррі постукав у двері кабінету.

– Заходьте, – промовив голос людини, яка зроду не марнувала своїх слів.

Гаррі відчинив двері і був здивований, що його не зустріла звична усмішка Фроба. Пан Фробішер пильно поглянув на Гаррі, коли той зупинився перед його столом.

– До мого відома довели, Кліфтоне, що ви крадете солодощі з магазину.

У голові хлопця запанувала порожнеча, поки Гаррі намагався знайти відповідь, яка не стала б вироком для Джайлза.

– Вас бачив староста, коли ви брали товари з полиць, – продовжував Фробішер із такою ж безкомпромісною інтонацією, – а потім вислизали з магазину, не дочекавшись своєї черги.

Гаррі хотів сказати: «Не брав, сер, а клав», але все, що йому вдалося вичавити, було:

– Я ніколи нічого не брав із магазину, сер.

І густо почервонів.

– Тоді як ви поясните те, що двічі на тиждень відвідували «емпорій», проте немає жодного запису навпроти вашого імені в книзі пана Свайвелза?

Пан Фробішер терпляче чекав, але Гаррі знав, що якщо скаже правду, Джайлза, без сумніву, витурять.

– А цю плитку шоколаду і пуделко асорті з лакрицею знайшли у горішній шухляді вашого столу незадовго після закриття крамниці.

Гаррі подивився на солодощі, але все одно нічого не сказав.

– Я чекаю на пояснення, Кліфтоне, – сказав пан Фробішер.

Після ще однієї тривалої паузи він додав:

– Я, звісно, розумію, що у вас набагато менше грошей, ніж у будь-якого іншого хлопця у вашому класі, але це не виправдовує крадіжки.

– Я в житті нічого не крав! – повторив Гаррі.

Настала черга червоніти панові Фробішеру. Він підвівся з-за столу.

– Якщо це так, Кліфтоне, а я хочу вам вірити, то вам доведеться прийти до мене після репетиції хору з детальним поясненням того, як у вашому розпорядженні опинилися ласощі, за які ви явно не платили. Якщо звіт мене не задовольнить, ми обоє будемо змушені навідатися до директора, і не сумніваюся, якою буде його рішення.

Гаррі вийшов із кабінету. Щойно двері зачинилися за його спиною, він відчув, що йому стало зле. Хлопець повернувся до своєї кімнати, сподіваючись, що Джайлза там не буде. Коли ж відчинив двері, то перше, що побачив, – ще одну плитку шоколаду на столі.

Джайлз поглянув на прибульця.

– Ти добре почуваєшся? – запитав він, побачивши перекошене обличчя Гаррі.

Той не відповів. Він прибрав шоколад до шухляди і вирушив на репетицію хору, не сказавши ні слова своєму товаришу. Джайлзстежив за ним поглядом, і щойно двері зачинилися, обернувся до Дікінса та поцікавився:

– У нього якісь клопоти?

Дікінс продовжував писати, так ніби не почув цього запитання.

– Ти мене не чув, тетеря? – не вгавав Джайлз. – Чому Гаррі такий сумний?

– Усе, що я знаю, це те, що він зустрічався з Фробом.

– Навіщо? – запитав Джайлз, виявляючи іще більше зацікавлення.

– Не знаю, – відрубав Дікінс і не покинув свою писанину.

Джайлз підвівся і пройшовся кімнатою до Дікінса.

– Ти не хочеш мені сказати? – запитав він, схопивши товариша за вухо.

Дікінс впустив ручку, нервово торкнувся дужки окулярів і посунув їх далі на ніс, перш ніж нарешті сказати:

– У нього великі неприємності.

– Що за неприємності? – поцікавився Джайлз, викручуючи приятелеві вухо.

– Гадаю, його навіть можуть вигнати! – просичав Дікінс.

Джайлз відпустив його вухо і засміявся.

– Вигнати Гаррі? – усміхнувся він. – Та швидше Папу Римського позбавлять престолу!

Джайлз вернувся до свого столу, коли помітив, що на чолі Дікінса з’явилися намистинки поту.

– За що? – запитав він тихіше.

– Фроб вирішив, що він краде солодощі із магазину, – пояснив Дікінс.

Якби Дікінс звів погляд, то побачив би, що Джайлз зблід як крейда. За мить він почув, як зачинилися двері. Хлопець узяв ручку і спробував зосередитися, але вперше в житті не закінчив своє домашнє завдання.

* * *

Коли Гаррі через годину вийшов після репетиції хору, то помітив Фішера, який підпирав стіну, не в змозі приховати свою посмішку. Саме тоді він і збагнув, хто саме, ймовірно, повідомив про нього. Гаррі проігнорував Фішера й повернувся до своєї кімнати, ніби нічого не сталося, хоча насправді почувався тим, кому висіти на шибениці, знаючи, що якщо не видасть свого найкращого приятеля, покарання буде жорстоким. Він повагався перед тим, як постукати у двері класного керівника.

– Заходьте, – цього разу це пролунало набагато м’якше, аніж раніше, але коли Гаррі увійшов до кабінету, його зустрів такий само безкомпромісний погляд. Учень схилив голову.

– Хочу щиро попросити у вас вибачення, Кліфтоне, – сказав Фробішер, підводячись з-за свого столу. – Тепер я знаю, що ви не винні.

Серце Гаррі все ще тріпотіло, але тепер він тривожився за Джайлза.

– Спасибі, сер, – подякував він, але голову все одно не підвів.

У нього було стільки запитань, які хотілося б поставити Фробу, але він знав, що на жодне з них відповіді не отримає.

Пан Фробішер вийшов з-за столу й потиснув Гаррі руку, чого раніше зроду не робив.

– Краще покваптесь, Кліфтоне, якщо сподіваєтесь устигнути на вечерю.

Коли Гаррі вийшов із кабінету Фроба, то повільно почвалав до трапезної. Фішер стояв біля дверей із здивуванням на обличчі. Гаррі пройшов повз нього і зайняв своє місце на кінці лави поруч із Дікінсом. Сидіння навпроти було порожнє.