Читать книгу Лише час підкаже - Джеффри Арчер - Страница 4

Гаррі Кліфтон
1920–1933
1

Оглавление

Мені сказали, що мого батька вбили на війні.

Щоразу, коли я розпитував маму про його смерть, вона не казала нічого, окрім того, що він служив у Королівському Ґлостерширському полку і його вбили у боях на Західному фронті усього за кілька днів до укладення перемир’я. Бабуся ж розповідала, що мій батько був хоробрим чоловіком, і коли ми якось залишилися самі в будинку, вона показала мені його медалі. Мій дідусь рідко пропонував почути свою думку про будь-що, але він і глухим був як пень, тому, можливо, навіть не почув цього запитання. Єдиним іншим чоловіком у родині, якого я запам’ятав, був мій дядько Стен, котрий зазвичай сидів на чолі столу за сніданком. Коли він виходив щоранку, я здебільшого напрошувався прогулятися з ним до міських доків, де дядько працював. Кожен день, який я проводив на причалі, був сповнений пригод. Торговельні кораблі, що прибували з далеких земель, розвантажували зі своїх трюмів рис, цукор, банани, джут і багато інших речей, про які я зроду навіть не чув. Після того як трюми порожніли, їх завантажували сіллю, яблуками, оловом і навіть вугіллям (його я любив найменше, бо воно одразу виказувало, де я вештався весь день, і дратувало мою матір). А потім кораблі знов зникали у невідомій далечині.

Мені завжди хотілося допомагати дядькові Стенові розвантажувати якийсь корабель, що пришвартувався вранці, але він лише реготав і промовляв:

– На все свій час, хлопче.

Це не могло статися швидко для мене, але без жодного попередження в обставини втрутилася школа.

Коли мені виповнилося шість років, мене відправили до Меррівудської початкової школи, хоча я вважав, що це марна трата часу. Який був сенс від школи, коли все, що мені потрібно, я міг дізнатися в доках? Наступного дня я б туди й не пішов, якби моя мати не затягнула мене до самої брами, лишила там і повернулася аж о четвертій пополудні, щоб забрати додому.

Я не здогадувався, що в мами є й інші плани на моє майбутнє, які не передбачають мого залучення до роботи дядька Стена в порту. Коли мама лишала мене щоранку біля брами, я стовбичив на подвір’ї, доки вона не зникала з поля зору, а тоді мчав до доків. Я стежив, аби завжди вчасно повернутися до воріт школи, коли мама приходила забирати мене. Дорогою додому я розповідав їй усе, що буцімто робив у школі того дня. Я добре вмів плести небилиці, але незабаром вона виявила, що всі мої оповідки – вигадка.

Один чи двоє хлопців з моєї школи також зависали на доках, але я тримався від них подалі. Вони були старшими та дебелішими за мене і не проминали нагоди дати мені стусана, якщо я траплявся їм на очі. Мені також доводилося остерігатися й пана Гаскінса, головного прораба, бо щоразу той, заскочивши мене, як сам любив казати, давав мені копняка та погрожував:

– Якщо іще раз побачу, що ти тут вештаєшся, лобуряко, то все розкажу директору.

Іноді Гаскінс вирішував, що бачив мене аж занадто часто і повідомляв-таки про це директорові, який періщив мене паском, перш ніж відправити назад у клас. Мій класний керівник, пан Голкомб, ніколи не нарікав, якщо я не з’являвся на його заняття, але він був занадто м’яким. Щоразу, коли мама з’ясовувала, що я прогуляв уроки, вона не могла приховати свій гнів і тиждень не видавала мені мої півпенні на особисті потреби. Але, незважаючи на випадкові лупцювання старших хлопців, регулярні екзекуції директора та втрату кишенькових грошей, я не міг опиратися звабі доків.

Я набув лише одного справжнього товариша, поки вештався біля причалу. Його звали Старий Джек Коломазь. Він мешкав у занедбаному залізничному вагоні на краю забудов. Дядько Стен радив мені триматися подалі від Старого Джека, адже той начебто дурний і брудний старий волоцюга. Та він не здавався аж таким брудним для мене, виглядав навіть чистішим за Стена, й уже незабаром я з’ясував, що він також не був і дурним.

Після обіду я доїв канапку з пастою «Марміт»[2] дядька Стена, догриз його яблуко й ковтнув пива, відтак вирішив повернутися до школи якраз до початку футбольного матчу: єдине, що мене цікавило в школі. Зрештою, після закінчення школи я намірявся стати капітаном бристольської команди або збудувати корабель, який міг би обійти весь світ. Якби пан Голкомб тримав язика на припоні і не виказав мене директору, я міг би цілими днями волочитися, уникаючи вугільних барж, і повертатися до шкільних воріт на четверту годину щодня, і моя мати ніколи б про це не дізналася.

* * *

Кожної другої суботи дядько Стен брав мене на стадіон «Ештон-ґейт», щоб спостерігати за грою футболістів «Бристоль-сіті». У неділю вранці мама тягнула мене до церкви Святого Різдва, від чого я ніяк не міг відкараскатися. Після того як преподобний Воттс востаннє всіх благословляв, я мчав до місця розваг, де приєднувався до своїх товаришів у футбольній грі перед тим, як наставав час вирушати додому на обід.

До того коли мені виповнилося сім років, кожному, хто знав хоча б щось про футбол, стало зрозуміло, що мені зроду не потрапити навіть до шкільної команди, не кажучи вже про капітанство у «Бристоль-сіті». Проте саме тоді я виявив, що Бог зробив мені один маленький дарунок, і він не крився в моїх ногах.

Раніше я не помічав, що кожен, хто сідав біля мене в церкві в неділю вранці, переставав співати, щойно я відкривав рота. Я б і не подумав про це, якби мама не запропонувала мені вступити до хору. Я зневажливо розсміявся. Адже всі знали, що хор був лише для дівчаток і маминих синочків. Я б поховав цю ідею, якби преподобний Воттс не повідомив мені, що хлопцям платять один пенні за похорон і два – за весілля. Так я отримав свій перший корупційний досвід. Але навіть після того, як я неохоче погодився на прослуховування, нечистий вирішив поставити на моєму шляху заваду в особі панни Елеонори Е. Мандей.

Я ніколи й не зустрів би панну Мандей, якби та не диригувала хором. Хоча вона мала зріст усього п’ять футів і три дюйми і виглядала так, ніби її може здути міцніший порив вітру, ніхто не намагався здерти з неї лахи. У мене навіть з’явилося відчуття, що навіть дідько злякався б панну Мандей, а преподобний Воттс – і поготів.

Я погодився на прослуховування, але не раніше, ніж моя мама вручила мені мою місячну суму кишенькових грошей. Наступної неділі я стояв у черзі з гуртом інших хлопців і чекав, коли мене закличуть.

– Ви завжди будете приходити на репетиції вчасно, – навчала панна Мандей, зосередивши на мені пильний погляд.

Я зухвало поглянув на неї.

– Ви ніколи не будете говорити, якщо вас не просять.

Я якось зумів промовчати.

– А під час служби ви завжди будете уважні.

Я неохоче кивнув. А тоді Бог благословив її запропонувати мені варіант.

– Але найважливіше, – заявила вона, взявши руки в боки, – упродовж дванадцятьох тижнів вам доведеться продемонструвати своє уміння читати та писати, щоб я могла упевнитись, що ви можете вивчити новий гімн або незнайомий псалом.

Я втішився, що зупинився вже на першій перешкоді. Але, як виявилося, панна Елінор Е. Мандей легко не здавалася.

– Яку частину ви вибрали для співу, дитино? – поцікавилася вона, коли черга дійшла до мене.

– Я нічого не вибрав, – заявив я.

Реґентка розгорнула книгу гімнів, передала її мені, а сама сіла за піаніно. Я всміхнувся при думці, що, можливо, мені ще вдасться потрапити на другий тайм нашого щонедільного футбольного матчу. Вона взялася грати якусь знайому мелодію, і коли я побачив, як моя мама злякано зиркає на мене з першого ряду, то вирішив, що краще зробити все, аби вона була б щасливою.

– «Усе яскраво і красиво, істоти всі великі та малі, а речі мудрі і прекрасні…»[3]

Посмішка з’явилася на обличчі панни Мандей задовго до того, як я дійшов до «Господь Бог створив їх усіх».

– Як вас звати, дитино? – запитала вона.

– Гаррі Кліфтон, панно.

– Гаррі Кліфтон, ви будете приходити на репетиції хору по понеділках, середах і п’ятницях о шостій. – Вона поглянула на хлопця, який стояв за мною, і сказала:

– Наступний!

Я пообіцяв мамі, що вчасно прийду на першу репетицію хору, хоча й знав, що вона ж буде й останньою, позаяк панна Мандей дуже скоро дізнається, що я не вмію ані читати, ані писати. І вона стала б останньою, якби для тих, хто слухав, не було очевидним, що мій спів був вищого ґатунку, ніж у будь-якого іншого хориста. І справді, коли я розтуляв рота, всі замовкали, кидали на мене в церкві захоплені погляди, навіть із благоговінням, якого я відчайдушно прагнув на футбольному полі. Однак панна Мандей вдала, що нічого не помітила.

Після того як вона нас відпустила, я не пішов додому, а шугонув до доків, аби запитати в пана Коломазя, що робити з тим, що я не вмію читати й писати. Я уважно вислухав пораду стариганя, наступного дня повернувся до школи і зайняв своє місце у класі пана Голкомба.

Учитель не міг приховати свого здивування, коли побачив, як я всівся у першому ряду, але іще більше зачудувався, коли я вперше в житті звернув увагу на вранішній урок.

Пан Голкомб узявся навчати мене абетки, і вже за кілька днів я міг написати всі двадцять шість літер, хоча й не завжди в правильному порядку. Моя мама допомагала б мені, коли я повертався додому вдень, але, як і всі інші члени нашої родини, вона також не вміла ані читати, ані писати.

Дядько Стен якось примудрявся надряпати свій підпис, і хоча він міг сказати, яка різниця між пачками цигарок «Віллс стар» і «Вайлд вудбайнз», я був на сто відсотків впевнений, що насправді напис на етикетці прочитати він не міг. Незважаючи на його недоречне бурчання, я писав літери абетки на будь-якому шматку паперу чи картону, який тільки міг знайти. Дядько Стен, здається, не помічав, що подерта газета у вбиральні завжди була обписана.

Після того як я освоїв абетку, пан Голкомб познайомив мене з кількома простими словами, як-от «собака», «кішка», «мама» і «тато». Саме тоді я вперше запитав його про свого батька, сподіваючись, що він зможе хоч щось розповісти про нього. Адже вчитель, здавалося, мав би знати все. Але він дуже здивувався, що я так мало знаю про свого батька. За тиждень він написав для мене перше слово з чотирьох літер на дошці: «клас», а потім і з п’ятьох – «школа», і з шістьох – «книжка». До кінця місяця я вже міг написати перше речення: «Десь чув, що той фраєр привіз їхньому царю грильяж та класну шубу з пір’я ґави», в якому, як зазначав пан Голкомб, містилася кожна літера абетки. Я перевірив і виявив, що він має рацію.

До кінця визначеного терміну я вже міг написати «гімн», «псалом» і навіть «хорал», хоча пан Голкомб і далі нагадував мені, що треба вимовляти не всі написані літери. Але потім ми розійшлися на вакації, і я став хвилюватися, що не зможу впоратися з вимогами панни Мандей без допомоги пана Голкомба. І так, мабуть, і сталося б, якби місце вчителя не зайняв Старий Джек.

* * *

У п’ятницю ввечері я прийшов на репетицію хору на півгодини раніше, адже знав, що мені доведеться пройти іще одне прослуховування, аби залишитись у хорі. Я сидів мовчки на лаві в марній надії, що панна Мандей візьме когось іншого іще до того, як викличе мене.

Перше випробування я пройшов, як казала панна Мандей, блискуче. Нас усіх попросили прочитати «Господню молитву». Для мене це не було проблемою, бо я знав її напам’ять, адже моя мама щовечора уклякала біля мого ліжка й повторювала знайомі слова, перш ніж вкрити мене ковдрою. Проте наступне завдання панни Мандей виявилося набагато складнішим.

Тепер, наприкінці другого місяця наших занять, від нас очікували, що ми гучно читатимемо псалом перед усім хором. Я вибрав сто двадцять перший псалом, який також знав напам’ять, бо часто співав його в минулому. «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога»[4]. Я міг хіба сподіватися, що допомога прийде саме від Господа. Хоча мені й вдалося розгорнути книгу псалмів на правильній сторінці, позаяк я уже навчився рахувати від одного до сотні, я боявся, що панна Мандей усе ж второпає, що я не стежу в кожному куплеті рядок за рядком. Якщо вона щось і запідозрила, то себе не видала, тому я лишився на хорах іще на місяць, тоді як двійко інших негідників – це її слово, бо я не знав, що воно означає, поки не запитав пана Голкомба наступного дня, – вигнали до решти громади.

Коли ж настав час відбути третє й останнє випробування, я був уже до нього готовий. Панна Мандей попросила усіх, хто залишився, виписати десять заповідей у правильному порядку, не звертаючись до книги «Вихід». Реґентка заплющила очі на те, що я написав «крадіжку» до «вбивства», не зміг написати «перелюб» і, звісно, не знав, що це означає. Лише після того як іще двох негідників витурили навіть за менші злочини, я збагнув, наскільки винятковим мав бути мій голос.

Першої неділі посту панна Мандей оголосила, що вибрала трьох нових дискантів, або «маленьких янголяток», як преподобний Ватт звик про нас казати, які приєднаються до її хору, а решту відкинули за вчинення таких непростимих гріхів, як балаканина під час проповіді, смоктання льодяників і, як у випадку двох хлопців, гра в каштани під час «Пісні Симеона».

Наступної неділі я одягнув довгу синю рясу з гофрованим білим коміром. Тільки мені дозволили надіти на шию бронзовий медальйон Богородиці, щоб продемонструвати, що мене обрали солістом. Я хотів би гордо носити медальйон удома і навіть до школи вдягати, щоб похизуватися перед іншими хлопцями, але панна Мандей відбирала його після кожної служби.

У неділю я переносився в інший світ, але боявся, що це не зможе тривати вічно.

2

«Марміт» – харчова паста з екстракту дріжджів, побічного продукту пивоваріння, що трохи нагадує соєвий соус.

3

Церковний гімн, написаний 1848 року ірландським поетом Сесілом Френсісом Александром (1818–1895).

4

Переклад Івана Огієнка.

Лише час підкаже

Подняться наверх