Читать книгу Лише час підкаже - Джеффри Арчер - Страница 14

11

Коли ми з Артуром побралися, це не можна було назвати святковою церемонією, адже тоді і в Тенкоків, і в Кліфтонів вітер у кишенях свистів. Найбільше довелося виділити на хор – аж півкрони, але це вартувало кожного витраченого пенні. Я завжди хотіла бути учасницею хору панни Мандей, і хоча вона мені сказала, що мій голос цілком непоганий, про це довелося все одно забути, бо я не вміла ані читати, ані писати.

Бенкет, якщо можна було його так назвати, відбувся на терасі будинку Артура у Стілл-Гаус-лейн: діжка пива, канапки з арахісовим маслом і десяток пирогів із свининою. Мій брат Стен навіть приніс свою рибу і смажену картоплю. А до того ж нам довелося піти звідти рано, щоб устигнути на останній автобус до Вестон-Сюпер-Maрe для нашого медового місяця. Артур забронював для нас приморський гостьовий будиночок увечері п’ятниці, проте майже весь вікенд лило, як із відра, тому ми рідко покидали спальню.

Було дивно, що вдруге я віддалася чоловікові також у Вестон-Сюпер-Маре. Була вражена, коли вперше побачила Артура голим. На його животі розтягнувся глибокий червоний, грубо зшитий рубець. Кляті німці. Він зроду не казав, що був поранений на війні.

Я не надто здивувалася, що Артур миттєво збудився, коли я зняла комбінацію, але змушена визнати, що я очікувала, що він зніме хоча б черевики перед тим, як ми станемо кохатися.

Ми виїхали з гостьового будиночка у неділю ввечері, щоб устигнути на останній автобус назад до Бристоля, бо Артуру треба було з’явитися в доках о шостій ранку в понеділок.

Після весілля Артур переїхав жити до нашого помешкання, бо ми наразі не могли собі дозволити власне гніздечко, як сказав він моєму батькові, що зазвичай означало: доки хтось із наших батьків не помре. У будь-якому разі обидві наші сім’ї, скільки себе пам’ятали, жили на вулиці Стілл-Гаус-лейн.

Артур дуже зрадів, коли я сказала йому, що при надії, бо він хотів мати принаймні шістьох дітей. Я трохи переживала, що первісток буде не від нього, але позаяк лише ми з моєю мамою знали правду, то в Артура не виникло жодних підозр.

За вісім місяців я народила хлопчика, і дякувати Богові, нічого не могло виказати, що він був не від Артура. Ми охрестили його Гарольдом, що дуже втішило мого батька, бо це означало, що його ім’я житиме іще в одному поколінні.

Відтоді я вважала за належне, що, як мама та бабця, застрягну вдома, приносячи по дитині щороку. Зрештою, в сім’ї Артура було восьмеро дітей, я ж була четвертою з п’ятьох. Але Гаррі виявився моєю єдиною дитиною.

* * *

Артур здебільшого повертався прямо додому ввечері після роботи, щоб мати змогу провести якийсь час із дитиною, перш ніж я вкладала сина до ліжка. Коли він не з’явився увечері в п’ятницю, я вирішила, що пішов до пабу з моїм братом. Але коли Стен приповз одразу після опівночі на бровах, розмахуючи пачкою банкнот, Артура з ним не виявилося. Стен подарував мені одну банкноту, що змусило мене запитати себе, чи не пограбував він часом банк. А коли поцікавилася в нього, де Артур, брат промовчав.

Тієї ночі я не лягала спати, просто сиділа на нижній сходинці при вході, чекаючи, що мій чоловік от-от повернеться додому. Артур ніколи не ночував поза домом, відколи ми були в шлюбі.

Незважаючи на те, що Стен протверезів до того, як прийшов на кухню наступного ранку, під час сніданку він не сказав ані слова. Коли я ще раз запитала в нього, де Артур, він заявив, що не бачив його, оскільки вони напередодні розійшлися в різні боки. Неважко було визначити, коли Стен бреше, бо він у таких випадках не дивився в очі. Я вже хотіла було сильніше натиснути на нього, коли почула гучний грюкіт у вхідні двері. Моя перша думка була, що це, мабуть, Артур повернувся, тому кинулася відчиняти.

Коли ж розчахнула двері, досередини увірвалися двоє поліціянтів, кинулися на кухню, схопили Стена, вдягнули на нього кайданки й повідомили, що це арешт за крадіжку зі зламом. Тепер я знала, звідки з’явилася пачка банкнот.

– Я нічого не крав! – заперечив Стен. – Ці гроші мені дав пан Беррінґтон.

– Гарна казочка, Тенкоку, – глузував перший правоохоронець.

– Але ж це щира правда, офіцере, – божився брат, коли його тягли до в’язниці.

Цього разу я знала, що Стен не бреше.

Я залишила Гаррі з мамою і побігла до доків, щоб дізнатися, чи прибув Артур на ранкову зміну і чи зможе пояснити мені, чому Стена запроторили до буцегарні. Я намагалася не думати про ймовірність і його арешту.

Чоловік біля воріт сказав мені, що цього ранку Артура не бачив. Але після того як перевірив графік, то й сам здивувався, що Артур не відзначився напередодні ввечері. Усе, що він міг сказати, було:

– Не звинувачуйте мене. Я тоді не чергував на воротах.

Лише пізніше я замислилася, чому він заговорив про звинувачення.

Я пішла до верфі й розпитала декого з товаришів Артура, але всі вони трималися однієї лінії: не бачили його, відколи попрощалися минулого вечора. І швидко відходили від мене. Я вирішила їхати у відділок, аби пересвідчитися, чи й Артура не заарештували також, коли побачила стариганя, який чвалав повз мене з похиленою головою.

Я кинулася за ним, очікуючи, що хоч він скаже мені щось або відмовиться, заявивши, що не знає, про що я торочу. Але коли я підійшла, дідуган зупинився, зняв шапку і привітався:

– Доброго ранку.

Я була здивована його вихованими манерами, що додало мені впевненості запитати, чи не бачив він Артура цього ранку.

– Ні, – відповів він. – Востаннє я бачив його учора, коли він працював у вечірній зміні з вашим братом. Можливо, буде краще запитати його.

– Не можу, – зітхнула я. – Його заарештували і кинули за ґрати.

– І в чому його звинувачують? – вельми здивувався Коломазь.

– Не знаю, – визнала я.

Старий Джек похитав головою.

– Нічим не можу вам допомогти, пані Кліфтон, – сказав він. – Але є принаймні дві людини, які знають всю історію цілком.

Він кивнув у бік великої будівлі з червоної цегли, яку Артур завжди називав Управлінням.

Я сіпнулася, коли побачила поліціянта, який виходив із вхідних дверей цієї будівлі, а коли озирнулася, Старий Джек уже зник.

Я подумала, чи не зайти й мені в Управління, або до Беррінґтон-гаусу, як правильніше було б його називати, але вирішила не робити цього. Зрештою, що б я сказала, якби зіткнулася з начальником Артура? Кінець кінцем, я безцільно подибала додому, намагаючись збагнути, що відбувається.

* * *

Я спостерігала за Г’юґо Беррінґтоном, коли він свідчив. Така ж упевненість у собі, така ж пиха, та сама напівправда переконливо звучали у звертанні до присяжних. Так само як він шепотів мені, коли ми опинилися вдвох у спальні. Коли він зійшов з трибуни для свідків, я вже знала, що Стен мав не більше шансів, аніж сніжинка на пательні.

У підсумковому виступі суддя описав мого брата як звичайного злодюжку, який скористався своїм становищем, аби пограбувати власного роботодавця. Він закінчив заявою, що не має іншого вибору, як відправити його до в’язниці на три роки.

Я була присутня на кожній судовій розправі, сподіваючись вхопити хоч якийсь фрагмент інформації, який міг би дати мені підказку про те, що ж сталося з Артуром того дня. Але до того часу, коли суддя нарешті оголосив засідання закритим, я не стала мудрішою, хоча й не сумнівалася, що мій брат розповів не всю історію. І багато води пролилося, перш ніж я дізналася, чому саме.

Я була не єдиною, хто відвідував ці розправи. На них іще ходив Старий Джек Коломазь, але ми з ним не спілкувалися. І, мабуть, більше ніколи б не побачилися, якби не Гаррі.

* * *

Минув іще якийсь час, перш ніж я змогла визнати, що Артур більше ніколи не повернеться додому.

Стена не було лише кілька днів, а я вже дізналася справжній зміст слів «зводити кінці з кінцями». Коли один із двох годувальників опинився в казематі, а інший бозна-куди звіявся, ми вже незабаром опинилися буквально на хлібі та воді. На щастя, на Стілл-Гаус-лейн існував неписаний закон: якщо хтось вирушав «у відпустку», сусіди робили все, що могли, щоб підтримати його сім’ю.

Преподобний Воттс приїжджав регулярно і навіть повернув трохи монет, які ми жертвували на тацю упродовж багатьох років. Панна Мандей з’являлася рідше, але й давала набагато більше, ніж хорошу пораду, завжди відходячи з порожнім кошиком. Але ніщо не могло компенсувати мені втрату чоловіка, невинного брата, замкнутого у в’язниці, та сина, який залишився без батька.

Гаррі нещодавно ступив свій перший крок, і я вже боялася почути його перше слово. Чи буде він пам’ятати, хто сидів на чолі столу, і запитає, чому це місце спорожніло? Саме дідусь вигадав, що маємо сказати, якщо Гаррі почне ставити запитання. Ми всі уклали угоду, щоб триматися тієї самої версії; зрештою, Гаррі навряд чи побачиться зі Старим Джеком.

Але в той час найгострішою проблемою родини Тенкоків стало те, як відігнати вовка голоду від наших дверей, або, що іще важливіше, збирача орендної плати та судового пристава. Після того як я витратила п’ять фунтів Стена, заклала в ломбард срібну обручку мами, свою обручку із заручин і, нарешті, й свою шлюбну обручку, тепер боялася, що цього не вистачить надовго до того, як нас виселять.

І це лише відтермінувало на кілька тижнів іще один грюкіт у двері. Цього разу це була не поліція, а чоловік, який назвався паном Спарксом і повідомив мені, що представляє профспілку, в яку входив Артур, і приїхав поцікавитися, чи я отримала компенсацію від компанії.

Я завела гостя на кухню, налила йому горнятко чаю і заявила:

– Жодного фартинґа. Вони сказали, що він звільнився без попередження, тому не можуть відповідати за його дії. Я і досі не знаю, що насправді сталося того дня.

– Я також, – запевнив пан Спаркс. – Вони всі мовчать як риби, не лише керівництво, а й робітники. Я не можу з них нічого витягнути. «Це більше, ніж коштує моє життя», – сказав мені один із них. Але внески вашого чоловіка були сплачені у повному обсязі, – додав він, – тому ви маєте право на компенсацію від профспілки.

Я просто застигла, як соляний стовп, не маючи уявлення, про що він торочить.

Пан Спаркс вийняв із течки якийсь документ, поклав його на кухонний стіл і погортав до задньої сторінки.

– Підпишіть тут, – сказав він, поклавши вказівний палець на пунктирну лінію.

Після того як я поставила хрестик у місці, на яке він вказував, чоловік витягнув із кишені конверт.

– Мені дуже шкода, що так мало, – сказав він, передаючи його мені.

Я не відкривала конверта, доки він не допив своє горнятко чаю і не пішов.

Сім фунтів, дев’ять шилінґів і шість пенсів виявилися сумою, в яку вони оцінили життя Артура. Я сиділа сама за кухонним столом і гадаю, саме тоді усвідомила, що більше ніколи не побачу свого чоловіка.

Пополудні я подалася до ломбарду та викупила свої обручки у пана Коена; це було найменше, що я могла зробити для пам’яті про Артура. Наступного ранку я погасила заборгованість за орендну плату, а також кредити у м’ясника, пекаря та продавця свічок. І ще залишилося достатньо, щоб придбати трохи вживаних речей, головним чином для Гаррі.

Але не минуло й місяця до того, як крейда знову зафіксувала на дошках заборгованість м’ясникові, пекареві та продавцеві свічок, тому вже невдовзі мені довелося повертатися до ломбарду і віддавати свої обручки пану Коену назад.

Коли збирач орендної плати постукав у двері будинку номер двадцять сім і не отримав відповіді, гадаю, що ніхто в родині не мав би здивуватися, що наступним гостем стане судовий пристав. Саме тоді я вирішила, що настав час шукати роботу.

12

Спроби Мейзі знайти роботу виявилися аж ніяк не легкими, не в останню чергу тому, що уряд нещодавно видав усім роботодавцям директиву, яка рекомендувала брати насамперед на роботу чоловіків, котрі звільнялися з війська, перш ніж розглядати будь-які інші кандидатури. Це відповідало обіцянкам Ллойд-Джорджа, що британські солдати повернуться додому на землю, гідну своїх героїв.

Незважаючи на те, що жінкам, старшим за тридцять, надали право голосу на останніх виборах після їхньої бездоганної служби на фабриках із виробництва боєприпасів під час війни, їх виштовхали у кінець черги, коли зайшла мова про роботу в мирний час.

Мейзі вирішила, що її найкращий шанс знайти роботу – це звернутися туди, де кандидатури чоловіків навіть не розглядатимуть, або через те, що вони вважатимуть занадто принизливим для себе, або платня виявиться просто смішною. Маючи це на увазі, Мейзі стала в чергу до офісу «В. Д. і Г. O. Віллсів», найбільшого роботодавця в місті. Коли ж дійшла до початку черги, вона запитала клерка:

– Чи правда, що ви шукаєте пакувальників на фабрику цигарок?

– Шукаємо, але ви занадто молода, крихітко, – відказав він.

– Мені двадцять два.

– Ви занадто молода, – повторив він. – Приходьте за два-три роки.

Мейзі повернулася на Стілл-Гаус-лейн якраз вчасно, щоб поділитися з Гаррі та мамою мискою курячого бульйону та куснем хліба ще з минулого тижня.