Читать книгу Лише час підкаже - Джеффри Арчер - Страница 6

Мейзі зачекала, доки не почула, як зачиняються вхідні двері, аби переконатися, що Стен уже пішов на роботу, відтак оголосила:

– Мені запропонували працювати офіціанткою у «Королівському готелі».

Ніхто з тих, хто сидів за столом, не озвався, бо розмови під час сніданку мали відбуватися за звичною схемою і нікого не заскочувати зненацька. У Гаррі виник добрий десяток запитань, які він не хотів ставити, позаяк чекав, що спершу своє слово скаже бабуся. А вона зосереджено наливала собі іще одне горнятко чаю, ніби й не почула, що сказала донька.

– Хтось із вас скаже хоч щось? – поцікавилася Мейзі.

– Я навіть не знав, що ти шукаєш іншу роботу, – наважився Гаррі.

– Я й не шукала, – зізналася жінка. – Але минулого тижня пан Фремптон, управитель «Королівського готелю», зайшов до «Тіллі» на каву. Він приходив іще кілька разів і кінець кінцем запропонував мені роботу!

– Я думала, що тобі подобається в цукерні, – зауважила бабуся, нарешті приєднавшись до бесіди. – Зрештою, панна Тіллі добре платить, а час…

– Мені подобається, – визнала мама Гаррі, – але пан Фремптон пропонує мені п’ять фунтів на тиждень і половину всіх чайових. Я могла б приносити додому шість фунтів щоп’ятниці.

У бабусі відвисла щелепа.

– Але ж тобі доведеться працювати й уночі? – запитав Гаррі, коли закінчив облизувати миску Стена із залишками каші.

– Ні, я не буду, – заперечила Мейзі, погладивши п’ятірнею волосся сина. – Ба навіть більше: матиму один вихідний день на два тижні.

– А ти маєш відповідний одяг для такого великого готелю, як «Королівський»? – поцікавилася бабуся.

– Мені видадуть уніформу й свіжий білий фартух щодня. У готелі навіть є своя пральня.

– Не сумніваюся, – зазначила бабуся, – але передбачаю одну проблему, адже нам усім доведеться навчитися жити з…

– З чим, мамо? – запитала Мейзі.

– Ти врешті-решт зможеш заробляти більше за Стена, а це йому не сподобається анітрохи.

– Тоді йому доведеться із цим змиритися, чи не так? – промовив дідусь, уперше за кілька тижнів висловивши свою думку.

* * *

Додаткові гроші стали неабияк корисними, особливо після того, що сталося на Великдень. Мейзі вже намірялася покинути церкву після служби, коли панна Мандей цілеспрямовано попрямувала проходом до неї.

– Чи можу я побалакати з вами особисто, пані Кліфтон? – запитала вона і, розвернувшись, подалася у бік захристя.

Мейзі гналася за нею, неначе малюк за Гамельнським дудариком[6]. Вона боялася найгіршого. Що Гаррі накоїв цього разу?

Жінка зайшла за реґенткою хору до захристя і відчула, як її ноги підкосилися, коли побачила преподобного Воттса, пана Голкомба та іще якогось чоловіка, які стояли там. Коли панна Мандей тихо причинила двері за нею, Мейзі нестримно затіпало.

Преподобний Воттс поклав руку їй на плече.

– Нема потреби так переживати, моя люба, – запевнив він. – Навпаки, сподіваюся, що ви визнаєте нас провісниками радісних новин, – додав він і запропонував їй присісти.

Мейзі опустилася у крісло, але її все одно не перестало сіпати. Щойно всі сіли, слово взяла панна Мандей.

– Ми хотіли поговорити з вами про Гаррі, пані Кліфтон, – почала вона.

Мейзі стиснула зуби: що міг той хлопчисько накоїти такого, щоб зібрати докупи трьох таких поважних людей?

– Не буду ходити навколо, – продовжила регентка. – Хормейстер із Святого Беди підходив до мене і запитав, чи не забажає Гаррі подати своє ім’я на їхню хорову стипендію.

– Але ж він дуже щасливий у церкві Святого Різдва, – розгубилася Мейзі. – Та й де та церква Святого Беди? Ніколи не чула про неї.

– Святого Беди – не церква, – пояснила панна Мандей. – Це хорова школа, яка готує кадри для церкви Святої Марії у Редкліфі, яку, як відомо, королева Елізабет описала як найкращий і найбагатший храм у всій країні.

– Чи доведеться йому змінити також і школу, як і церкву? – запитала Мейзі з недовірою.

– Спробуйте поглянути на це як на можливість, що може змінити все його життя, пані Кліфтон, – утрутився пан Голкомб, вперше озвавшись.

– Але ж як йому тягатися з тамтешніми тямущими хлопцями?

– Сумніваюся, що у школі Святого Беди є багато дітей, розумніших за Гаррі, – зауважив пан Голкомб. – Адже він найметкіший хлопчина з усіх, кого я будь-коли навчав. Хоча буває, що хтось із хлопчиків випадково й потрапляє до ґімназії, однак жодному з наших учнів зроду не пропонували вступити до школи Святого Беди.

– Є і ще щось, що вам потрібно знати, перш ніж прийняти рішення, – додав преподобний Воттс.

Мейзі стривожилася ще більше.

– Гаррі доведеться поїхати з дому на весь термін навчання, адже Святий Беда – інтернат.

– Тоді про це й мови бути не може, – виснувала Мейзі. – Я не можу собі цього дозволити.

– Це не стане проблемою, – заперечила панна Мандей. – Якщо Гаррі запропонують стипендію, школа не лише відмовиться від будь-яких грошових внесків, але й виплачуватиме йому стипендію десять фунтів на триместр.

– А хіба це не одна з тих шкіл, де батьки носять костюми та краватки, а матері не працюють? – запитала Мейзі.

– Іще й не таке, – видихнула панна Мандей, намагаючись пролити більше світла на тему. – Викладачі там носять довгі чорні хламиди й квадратні шапки на головах.

– І все ж, – наполягав преподобний Воттс, – принаймні Гаррі там не лупцюватимуть паском. Учителі Святого Беди набагато педагогічніші. Вони використовують для цього ціпки.

Не засміялася лише Мейзі.

– А якщо він не захоче піти з дому? – запитала вона. – Він уже звик до Меррівудської початкової школи і не захоче відмовлятися від місця старшого хориста у церкві Святого Різдва.

– Маю зізнатися, що моя втрата буде навіть більшою, ніж його, – зітхнула панна Мандей. – Але я впевнена, що наш Господь не захоче, щоб я стала на шляху такої обдарованої дитини винятково через свої власні егоїстичні бажання, – додала вона тихо.

– Навіть якщо я погоджуся, – сказала Мейзі, викладаючи свою останню карту, – це не означає, що й Гаррі на це пристане.

– Минулого тижня я спілкувався з хлопцем, – зізнався пан Голкомб. – Звісно, він боїться такого виклику, і якщо пригадаю достеменно слова, то він сказав: «Я хотів би туди піти, сер, але лише в тому разі, якщо ви вважаєте мене гідним». – Окрім цього, – додав учитель іще до того, як Мейзі змогла щось сказати, – він дав зрозуміти, що навіть не розглядатиме цю ідею, якщо не погодиться його мати.

* * *

Гаррі водночас був сповнений жаху і захвату від думки про вступний іспит, але так само був стурбований і тим, що може провалитися й дозволити розчаруватися стільком людям, які прагнули його успіху за межами дому.

Упродовж наступного триместру він не пропустив жодного уроку в Меррівуді, а коли повертався додому ввечері, то йшов прямо до спальні, яку ділив із дядьком Стеном, і там при світлі свічки годинами студіював предмети, про які раніше навіть не здогадувався, що вони існують. Траплялися навіть випадки, коли мати знаходила Гаррі, який заснув на підлозі, а розгорнуті книжки були розкидані навколо.

Уранці кожної суботи підліток продовжував навідувати Старого Джека, котрий, як виявилося, багато знав про школу Святого Беди і продовжував навчати Гаррі багатьох різних речей, ніби точно знав, де саме зупинився пан Голкомб.

По обіді в суботу, на велике невдоволення дядька Стена, Гаррі більше не супроводжував його на стадіон «Ештон-ґейт», де відбувалися матчі за участі клубу «Бристоль-сіті», а повертався до Меррівуда, де пан Голкомб займався з ним додатково. Минуть іще роки, перш ніж Гаррі дізнається, що пан Голкомб також відмовився і від своїх регулярних візитів підтримки «вільшанок» заради його освіти.

Коли підійшов час іспиту, Гаррі ще більше боявся невдачі, ніж можливого успіху.

Призначеного дня пан Голкомб супроводжував свого зоряного учня до Колстон-холу[7], де проходило двогодинне прослуховування. Він залишив Гаррі біля входу в будівлю зі словами:

– Не забудьте прочитати кожне запитання двічі, перш ніж узятися за свою ручку.

Цю пораду він повторював по кілька разів упродовж усього минулого тижня. Гаррі нервово всміхнувся і потиснув руку пану Голкомбу, ніби вони були давніми друзями.

Він увійшов до зали, щоб побачити там близько шістдесяти інших хлопців, які гуртувалися маленькими зграйками і теревенили. Гаррі втямив, що багато з них уже зналися між собою, а він їх усіх бачив уперше. Незважаючи на це, один чи двоє з них покинули базікати і поглянули на прибульця, коли той пробирався наперед, намагаючись виглядати впевненим.

– Еббот, Беррінґтон, Кебот, Кліфтон, Дікінс, Фрай…

Гаррі зайняв своє місце за столом у першому ряду лише за кілька хвилин до десятої. Кілька викладачів у довгих чорних мантіях, що аж підмітали підлогу, розклали екзаменаційні роботи на столах перед кожним кандидатом.

– Панове, – заявив викладач, який стояв попереду і не брав участі у розподілі документів, – мене звати пан Фробішер, я керівник цього іспиту. Маєте дві години, щоб відповісти на сто запитань. Удачі!

Годинник, якого Гаррі не міг бачити, вдарив десяту. Ручки навколо занурилися в каламарі й узялися люто шкрябати по паперові, але Гаррі просто склав руки, нахилився над столом і повільно прочитав кожне запитання. Він був одним із останніх, хто узяв ручку.

Гаррі не міг знати, що пан Голкомб міряє кроками тротуар на вулиці, почуваючись набагато нервовішим, ніж його учень. Як і те, що його мати кожні кілька хвилин зиркає на годинник у фойє «Королівського готелю», подаючи вранішню каву. Або що панна Мандей стояла на колінах у мовчазній молитві перед вівтарем у церкві Святого Різдва.

За кілька хвилин після того, як годинник вдарив дванадцяту, всі екзаменаційні роботи позабирали, і хлопцям дозволили вийти із зали – дехто сміявся, дехто хмурився, інші ж були в задумі.

Коли пан Голкомб побачив Гаррі, його серце тьохнуло.

– Усе було аж так погано? – поцікавився він.

Гаррі не відповідав, аж поки не переконався, що жоден інший хлопець не зможе почути його слова.

– Зовсім не те, що я очікував, – сказав він.

– Що ви маєте на увазі? – з тривогою запитав пан Голкомб.

– Запитання виявилися занадто легкими, – пояснив Гаррі.

Пан Голкомб відчув, що йому ніколи в житті ще не виголошували кращого компліменту.

* * *

– Два костюми, мадам, сірі. Один гранатовий блейзер. П’ять білих сорочок. П’ять білих жорстких комірців. Шість пар шкарпеток – довгих сірих. Шість комплектів білої білизни. Й одна краватка школи Святого Беди, – ретельно перевірив список продавець. – Гадаю, що нічого не забув. О, ні, хлопчику ще знадобиться й шкільна кепка.

Він зазирнув униз, відсунув шухляду і витягнув із неї червоно-чорну кепку, яку вдягнув Гаррі на голову.

– Ідеально пасує, – похвалив він.

Мейзі з гордістю всміхнулася синові. Гаррі вже кожним порухом нагадував учня школи Святого Беда.

– Загалом три фунти, десять шилінґів і шість пенсів, мадам.

Мейзі намагалася не виказувати свого сум’яття.

– Чи не можна якісь речі придбати вживаними? – прошепотіла вона.

– Ні, мадам, це не магазин вживаного краму, – заперечив продавець, який уже вирішив, що цьому клієнтові кредит надавати не варто.

Мейзі розкрила гаманець, передала чотири банкноти і чекала на здачу. Вона зітхнула з полегшенням, коли школа Святого Беди виплатила першу стипендію наперед. Особливо тому, що їй ще треба було купити дві пари шкіряних черевиків – чорних із шнурівками, дві пари білих кедів із шнурівками і одну пару капців для спальні.

Продавець кашлянув:

– Хлопчику також знадобляться два комплекти піжам і халат.

– Так, звісно, – погодилася Мейзі, сподіваючись, що їй вистачить грошей у гаманці, щоб покрити витрати.

– І якщо я правильно зрозумів, цей хлопчик – хорист? – продовжував продавець, придивляючись до списку.

– Атож, – гордо відповіла Мейзі.

– Тоді йому знадобиться одна чорна ряса, два підрясники, червоний і білий, а також медальйон Святого Беди.

Мейзі захотілося втекти з крамниці.

– Ці речі йому надасть школа, коли він прийде на свою першу репетицію хору, – додав продавець перед тим, як передати їй здачу. – Іще щось треба, мадам?

– Ні, дякую, – відповів замість матері Гаррі, підхопив дві торби, схопив жінку за руку і швидко вивів її з крамниці: «Т. С. Марш, найкращі кравці».

* * *

Ранок суботи перед тим, як вирушати до школи Святого Беди, Гаррі провів із Старим Джеком.

– Нервуєте перед тим, як їхати до нової школи? – поцікавився Старий Джек.

– Та ні, – відказав Гаррі зухвало.

Старий Джек усміхнувся.

– Я дуже наляканий, – зізнався зрештою підліток.

– Як і будь-який новак, як тепер вас будуть називати. Намагайтесь сприймати все так, ніби вирушаєте у пригоду до нового світу, де кожен починає, як рівний.

– Але як тільки вони почують, як я балакаю, то відразу ж збагнуть, що я їм не рівня.

– Можливо, але коли вони почують, як ви співаєте, одразу ж второпають, що вони – не рівня вам.

– Більшість із них походять із заможних сімей, де є слуги.

– Це стане втіхою лише для дурників, – заспокоїв Старий Джек.

– Але дехто з них має братів у школі, і навіть батьки й діди вчилися там до них.

– Ваш батько був чудовою людиною, – сказав на те Старий Джек, – і ніхто з них не має кращої матері, можу вас запевнити.

– Ви знали мого батька? – стрепенувся Гаррі, не в змозі маскувати свій подив.

– Знав – це перебільшення, – зронив Старий Джек, – але я спостерігав за ним здалеку, як і за багатьма іншими, хто працював у доках. Він був гідною, мужньою та богобоязливою людиною.

– Але ви знаєте, як він помер? – Гаррі зазирнув Старому Джекові у вічі, сподіваючись, що нарешті отримає чесну відповідь на запитання, яке його вже давно турбувало.

– А що вам розповіли? – обережно запитав Старий Джек.

– Що його порішили на Великій війні. Але я народився 1920 року і ніяк не можу второпати, як таке могло бути.

Старий Джек якийсь час мовчав, а Гаррі застиг на краєчку свого сидіння.

– Його, певна річ, поранили на тій війні, але маєте рацію, не це стало причиною його смерті.

– Тоді як він помер? – наполягав Гаррі.

– Якби я знав, то сказав би, – відповів Старий Джек. – Але в той час поширилося стільки чуток, що я й не знав, кому вірити. Проте є кілька людей, зокрема, троє з них, котрі, без сумніву, знають правду про те, що сталося тієї ночі.

– Мій дядько Стен, вочевидь, один із них, – припустив Гаррі, – а хто інші двоє?

Старий Джек повагався, перш ніж відповісти:

– Філ Гаскінс і пан Г’юґо.

– Пан Гаскінс? – сказав Гаррі. – Він мені й слова не скаже. А хто такий пан Г’юґо?

– Г’юґо Беррінґтон, син сера Волтера Беррінґтона.

– Сім’я, що володіє судноплавною компанією?

– Саме так, – підтвердив Старий Джек, остерігаючись, що зайшов занадто далеко.

– А вони також гідні, мужні та богобоязливі люди?

– Сер Волтер є одним із найкращих, кого я коли-небудь знав.

– А як щодо його сина, пана Г’юґо?

– Боюся, що його зліпили з іншого тіста, – сказав Старий Джек і більше не став нічого пояснювати.