Читать книгу Лише час підкаже - Джеффри Арчер - Страница 7

Чепурно вдягнений хлопчик сидів поруч зі своєю матір’ю на задньому сидінні трамвая.

– Наша зупинка, – повідомила вона, коли транспорт зупинився.

Вони вийшли і повільно почвалали схилом до школи, сповільнюючи раз по раз кожен крок.

Однією рукою Гаррі тримався за матір, в той час як другою стискав набиту валізку. Обоє мовчали, спостерігаючи за кількома кебами Генсома[8], а також кількома автомобілями з шоферами, які вишикувалися перед воротами школи.

Батьки тиснули синам руки, а матері, загорнені в хутра, обіймали своє потомство перед тим, як клюнути їх у щоку, як пташки, неохоче змушені визнати, що їхні пташенята мусять вилітати з гнізда.

Гаррі не хотів, щоб мати цілувала його перед іншими хлопцями, тому відпустив її руку ще за п’ятдесят ярдів від воріт. Мейзі, відчуваючи незручність сина, нахилилася та швидко поцілувала його в чоло.

– Удачі, Гаррі! Зроби так, аби ми всі пишалися тобою.

– Прощавай, мамо, – сказав підліток, стримуючи сльози.

Мейзі обернулася і пішла назад схилом, а сльози заливали їй щоки.

Гаррі ступив уперед, згадуючи розповідь дядька про те, як він вискакував із шанців біля Іпру, кидаючись у бік ворожих позицій. «Ніколи не озирайся, інакше ти мрець».

Та Гаррі хотілося озирнутися, але він знав, що коли це зробить, то чкурне, доки не опиниться в безпеці у трамваї. Він стиснув зуби і продовжував іти.

– Як минули вакації, друзяко? – питав один хлопець іншого.

– Чудово, – відказував той. – Батечко водив мене до «Лордз»[9] на матч університетської команди.

Гаррі замислився, чи був «Лордз» церквою, а якщо так, то який матч може відбуватися в церкві?

Він рішуче ступив у шкільні ворота і зупинився, коли побачив чоловіка, котрий стояв у дверях школи з планшетом у руках.

– А ви хто, юначе? – запитав він, привітно всміхаючись.

– Гаррі Кліфтон, сер, – назвався підліток і підняв кепку так, як його навчав пан Голкомб, коли розповідав, як мають поводитися джентльмени або леді.

– Кліфтон, – повторив чоловік і провів пальцем по довгому списку імен. – Ага, є.

Він поставив галочку поряд із ім’ям Гаррі.

– Перший курс, хорист. Вітаю і ласкаво просимо до школи Святого Беди. Я пан Фробішер, ваш керівник, а це – Школа Фробішера. Залиште свою валізу в фойє, староста відведе вас до трапезної, де я буду звертатися до всіх новаків перед вечерею.

Гаррі зроду раніше не вечеряв. Чай завжди був останнім прийомом їжі в господарстві Кліфтонів, перш ніж лягати до ліжка, коли стемніє. Електрика ще не дісталася до Стілл-Гаус-лейн, а коштів, які можна було б витрачати на свічки, завжди бракувало.

– Дякую, сер, – вклонився Гаррі, перш ніж переступити поріг великого фойє, стіни якого були обшиті дерев’яними панелями.

Він поставив валізу на підлогу і поглянув на портрет старого чоловіка з сивим волоссям і густими білими бакенбардами, одягненого в довгу чорну мантію з червоним каптуром, що спадав на його плечі.

– Як тебе звати? – вигукнув голос з-за спини.

– Кліфтон, сер, – сказав Гаррі й обернувся, побачивши високого хлопця, одягненого в довгі штани.

– Не називай мене сер, Кліфтоне. А називай Фішером. Я староста, а не викладач.

– Даруйте, сер, – забувся Гаррі.

– Залиш свою валізу і йди за мною.

Гаррі підсунув свою валізу до інших, шкіряних. Вона була єдиною, на якій не виднілося жодних ініціалів. Він йшов за старостою довгим коридором, стіни якого були обвішані старими світлинами шкільних команд та обставлені вітринами, наповненими срібними чашами, щоб нагадувати наступному поколінню про минулу славу. Коли вони дійшли до трапезної, Фішер заявив:

– Можеш сідати де завгодно, Кліфтоне. Але перестань патякати в ту мить, коли до трапезної зайде пан Фробішер.

Гаррі якийсь час повагався, перш ніж вирішити, за який із чотирьох довгих столів буде краще сісти. Кілька хлопців вешталися навколо зграйками і тихо перемовлялися між собою. Гаррі повільно підійшов до далекого закутка кімнати і зайняв місце в кінці столу. Коли ж звів погляд, то побачив у залі кількох хлопців, які виглядали і почувалися так само, як він. Один із них підійшов і сів поруч із Гаррі, а інший сів навпроти нього. Вони продовжували спілкуватися один із одним, ніби нікого поруч не було.

Без попередження задзеленчав дзвіночок, і всі замовкли, коли до трапезної увійшов пан Фробішер. Він зайняв місце за кафедрою, яку Гаррі раніше не помітив, і посмикав за лацкани свою мантію.

– Ласкаво просимо, – почав він, підіймаючи головний убір для привітання присутніх. – Це перший день вашого першого курсу в школі Святого Беди. За кілька хвилин ви насолодитеся своєю першою шкільною трапезою, і можу вам пообіцяти, що з часом вона кращою не стане.

Один чи двоє хлопців нервово реготнули.

– Після вечері вас відведуть до спалень, де ви розпакуєте свої речі. О восьмій годині почуєте інший дзвоник. Насправді це той самий дзвоник, просто він дзеленчатиме в інший час.

Гаррі всміхнувся, хоча більшість хлопців не второпали цього жарту пана Фробішера.

– Тридцятьма хвилинами пізніше той самий дзвіночок задзеленчить знову, щоб лягати до ліжок, але перед тим маєте помитися і почистити зуби. Ви ще матимете тридцять хвилин на читання до того, як згасять світло, опісля маєте спати. Всіх, кого спіймають за розмовами після вимикання світла, покарає черговий староста. Більше дзвоників ви не почуєте, – продовжив пан Фробішер, – аж до шостої тридцять ранку, коли ви вчасно підніметесь, вмиєтесь та одягнетесь, щоб прибути до трапезної на сьому. Кожен, хто запізниться, позбудеться свого сніданку.

Ранкові збори відбудуться о восьмій годині у великій залі, де до присутніх звернеться директор школи. Після цього о восьмій тридцять проведуть перший урок. Загалом проведуть три уроки по шістдесят хвилин, між якими будуть перерви по десять хвилин, що дасть вам час перейти до іншого класу. Обід відбудеться о дванадцятій. У другій половині дня буде лише два уроки перед матчами, коли ви будете грати в футбол.

Гаррі всміхнувся вдруге.

– Це обов’язково для всіх, хто не є учасником хору.

Гаррі спохмурнів. Йому ніхто не казав, що хористи не грають у футбол.

– Після гри або репетиції хору ви повернетесь до школи на вечерю, після якої отримаєте годину на виконання домашніх завдань, перш ніж знову лягати до ліжка, тоді ви знову зможете почитати, доки не вимкнуть світло, але лише книжки, схвалені матроною[10], – додав пан Фробішер. – Усе це мало б прозвучати дуже незвично для вас.

Гаррі узяв на замітку, щоб знайти це слово в словнику, який йому подарував пан Голкомб. Пан Фробішер знову смикнув за лацкани свою мантію, перш ніж продовжити.

– Але не хвилюйтесь, скоро ви звикнете до традицій школи Святого Беди. Наразі це все, що я планував вам повідомити. А тепер залишу вас насолоджуватися вечерею. На добраніч, хлопці.

– На добраніч, сер, – набралися відваги деякі хлопці відповісти до того, як пан Фробішер вийшов із зали.

Гаррі навіть не ворухнувся, коли кілька жінок у фартухах пройшлися вздовж столів, кладучи перед кожним учнем тарілку з юшкою. Він уважно спостерігав за тим, як хлопець навпроти нього узяв незвичайної форми ложку, занурив її в свою юшку і зачерпнув від себе, перш ніж піднести її до рота. Гаррі спробував наслідувати ці рухи, але лише зронив на стіл кілька крапель рідини, а коли все ж зумів підняти ложку з тим, що залишилося, до рота, то більша частина страви стекла його підборіддям. Підліток витер рота рукавом. Це не привернуло зайвої уваги, але коли він гучно лупонув по мисці, кілька хлопців перестали їсти і витріщилися на нього. Збентежений Гаррі поклав свою ложку на стіл і дозволив своїй юшці вистигнути.

Другою стравою були рибні котлети, але Гаррі їх не торкався, доки не побачив, як хлопець навпроти нього узяв виделку. Він дуже здивувався, коли помітив, що хлопець клав ніж і виделку на тарілку щоразу, коли намагався проковтнути черговий шматочок, у той час як Гаррі тримав у руках приладдя так міцно, ніби воно було вилами для силосу.

Між хлопцем навпроти і його сусідою зав’язалася бесіда на тему верхогонів. Гаррі до них не приєднався, частково тому, що єдиним його досвідом їзди верхи була прогулянка на віслюку до Вестон-Сюпер-Маре колись давно.

Після того, як тарілки позабирали, їх замінили пудинги, або те, що його мама називала ласощами, адже підліток не куштував їх надто часто. Ще одна ложка, ще один смак, ще одна хиба. Гаррі не розумів, що банан не схожий на яблуко, тому на здивування всіх навколо спробував з’їсти ще й шкірку. Для решти хлопців їхній перший урок розпочнеться завтра о пів на дев’яту, але для Гаррі він уже відбувся.

Після того як прибрали вечерю, повернувся Фішер і повів своїх підопічних до широких дерев’яних сходів, що тяглися до спалень на другому поверсі. Гаррі увійшов до кімнати з тридцятьма ліжками, що стояли рівно в три ряди, по десять у кожному. У кожного учня була своя подушка, два простирадла і дві ковдри. Гаррі ніколи не мав нічого по два.

– Це спальня новаків, – поінформував Фішер. – Тут ви будете залишатися, доки не станете цивілізованими. Ви знайдете свої імена в алфавітному порядку на спинці кожного ліжка.

Гаррі з подивом виявив свою валізу на ліжку і здивувався, хто її туди поклав. Хлопець поруч із ним уже розпаковувався.

– Я Дікінс, – назвався він, посунувши окуляри глибше на ніс, щоб уважніше поглянути на Гаррі.

– А я Гаррі. Ми сиділи поруч під час іспитів минулого літа. Не можу повірити, що ти відповів на всі запитання всього за годину.

Дікінс зашарівся.

– Тому він і стипендіат, – промовив хлопець по той бік від Гаррі.

Той обернувся.

– Ти також стипендіат? – запитав він.

– Господи, ні, – заперечив хлопець, продовжуючи розпаковувати свої речі. – Єдиною причиною, чому мене прийняли до Святого Беди, було те, що мій батько і дідусь навчалися тут до мене. Я третє покоління, яке відвідує цю школу. Твої батьки випадково тут не навчалися?

– Ні, – вигукнули Гаррі і Дікінс в унісон.

– Годі плескати язиком! – гримнув на них Фішер. – І продовжуйте розпаковувати свої валізи.

Гаррі відчинив свою й узявся викладати звідти одяг та акуратно складати його у дві шухляди біля ліжка. Його мати поклала між сорочками плитку шоколаду «П’ять хлопчиків Фрая». Він сховав її під подушку.

Задзеленчав дзвоник.

– Час роздягатися! – оголосив Фішер.

Гаррі зроду не роздягався перед жодним іншим хлопцем, не кажучи вже про повну кімнату підлітків. Він обернувся до стіни, повільно зняв одежу та швидко натягнув піжаму. Після того, як зав’язав поясок свого халата, пішов за іншими хлопцями до лазнички. Ще раз уважно поспостерігав за тим, як інші вмивали обличчя фланелевими губками, перш ніж почистити зуби. У нього не було ні фланелевої губки, ні зубної щітки. Хлопець із сусіднього ліжка покопався у своєму мішечку та подарував йому зовсім нову зубну щітку і тюбик із зубною пастою. Гаррі не хотів брати подарунок, доки хлопчик не заспокоїв:

– Моя мати завжди все кладе по два.

– Дякую, – зрадів Гаррі.

Хоча почистив зуби швидко, він усе одно одним із останніх повернувся до спальні. Шугонув у ліжко – два чистих простирадла, дві ковдри і м’яка подушка. Озирнувшись, побачив, що Дікінс читає підручник із латини Кеннеді, а інший хлопчик сказав:

– Ця подушка тверда.

– Хочеш помінятися зі мною? – запропонував Гаррі.

– Гадаю, що вони всі однакові, – промовив хлопець з усмішкою, – але все одно спасибі.

Гаррі витягнув шоколад з-під подушки і поділив плитку на три частини. Одну вручив Дікінсу, а другу – хлопцеві, який подарував йому зубну щітку та пасту.

– Бачу, що твоя матінка набагато розумніша, ніж моя, – сказав той після того, як відкусив шматочок.

Ще один дзвоник.

– До речі, моє ім’я – Джайлз Беррінґтон. А твоє?

– Кліфтон. Гаррі Кліфтон.

Гаррі довго не міг заснути, насамперед тому, що ліжко було незвично зручним. Чи можливо таке, що Джайлз був пов’язаний із одним із трьох чоловіків, котрі знали правду про те, як насправді помер його батько? Якщо так, то чи був він виліплений із того ж тіста, що і його батько або дідусь? Раптом Гаррі стало дуже самотньо. Він відкрутив кришечку зубної пасти, яку йому дав Беррінґтон, і став смоктати її, доки не заснув.

* * *

Коли наступного ранку о пів на сьому задзеленчав уже знайомий дзвоник, Гаррі повільно піднявся з ліжка, почуваючись геть хворим. Він почовгав за Дікінсом до вбиральні, щоб знайти там Джайлза, який пробував воду.

– Як гадаєте, в цьому місці хоча б чули про гарячу воду? – запитав він.

Гаррі вже намірявся відповісти, коли почувся голос старости:

– Нема чого просторікувати у вбиральні!

– Він гірший за прусського генерала, – зауважив Беррінґтон і клацнув закаблуками. Гаррі засміявся.

– Хто це був? – запитав Фішер, лупаючи очима на двох хлопців.

– Я, – негайно ж відгукнувся Гаррі.

– Прізвище?

– Кліфтон.

– Ще раз роззявиш пельку, Кліфтоне, отримаєш на горіхи.

Гаррі не мав уявлення, про які горіхи йдеться, але мав відчуття, що це не буде приємно. Після цього він почистив зуби, швидко повернувся назад у спальню й уже мовчки одягнувся. Нарешті він закінчив зав’язувати свою краватку – цей ритуал він іще не зовсім освоїв – і наздогнав Беррінґтона з Дікінсом, коли ті спускалися сходами вниз до трапезної.

Ніхто не сказав і слова, адже не були впевнені, що їм дозволено розмовляти, коли перебувають на сходах. Коли ж сіли за сніданок у трапезній, Гаррі прослизнув між двома своїми новими друзями і спостерігав, як перед кожним учнем ставлять миски з кашею. Він із полегшенням виявив, що перед ним лежить лише одна ложка, і цього разу помилитися було важко.

Гаррі так швидко наминав свою кашу, ніби боявся, що з’явиться дядько Стен і відбере в нього миску. Він закінчив першим, без жодних застережень поклав ложку на стіл, узяв миску і став вилизувати її. Кілька інших хлопців споглядали на нього глузливо, дехто вказував пальцем, а інші – хихотіли. Він почервонів, як буряк, і поставив миску на стіл. Він навіть розплакався б, якби Беррінґтон не взяв свою миску і не став її облизувати.