Читать книгу Зверобій - Джеймс Фенимор Купер, James Cooper, James Cooper A. - Страница 3

Непосида безпомилково відшукав стежку, і тепер обидва подорожні впевнено простували вперед. Іти їм залишалося недовго.

У лісі панував напівморок, проте обидва легко ступали сухим і твердим, не захаращеним вітроломом, ґрунтом. Пройшовши близько милі, Марч зробив знак зупинитись і почав уважно роззиратись, іноді затримуючи погляд на стовбурах повалених дерев.

– Здається, те саме місце, – нарешті мовив він. – Три сосни, біла береза з поламаною верхівкою… Проте не видно ні скелі, ні тих гілок, що я…

– Зламані гілки – негодяща прикмета для позначення стежки, – перебив Непосиду мисливець, – вони рідко ламаються самі, тож викликають підозру. Індіанці довіряють їм тільки за мирних часів та на второваних стежках. А дерева скрізь ростуть не поодиноко.

– Твоя правда, Звіробою, але треба враховувати їхнє розташування. Дивись: ось дуб і поряд із ним гемлок. Я чудово запам’ятав цю парочку.

– Поглянь – неподалік іще один дуб поруч із гемлоком. Тут таких парочок повно. Усі ці дерева в лісі не дивина, і, боюся, Непосидо, тобі легше спіймати бобра чи вполювати ведмедя, ніж бути провідником у такій місцевості… Стоп! Ось, здається, справжня прикмета. Придивись уважніше… Бачиш дивної форми молоде деревце? Засипана снігом рослина полягла під його вагою і ніколи не змогла б самостійно знову випростатись і зміцніти. Їй допомогла людська рука.

– Це ж моя рука! – вигукнув Непосида. – Чітко пам’ятаю: якось я, сам не знаю нащо, допоміг цьому молодому деревцю… Ну, Звіробою, визнаю, у тебе справді гострий зір.

– Порівняно з тим, на що здатні мої індіанськи брати, це дитячі забавки. До досконалості мені ще дуже далеко, – зніяковів від похвали мисливець. – Узяти хоча б Таменунда. Щоправда, тепер він уже старий, і небагато хто пам’ятає, яким він був у розквіті сил, проте ніщо ніколи не могло сховатися від його погляду, гострого, як собачий нюх. Або Ункас, батько Чингачгука, вождь могікан…

– Та годі тобі, хлопче, – посміхнувся Марч. – Нині безліч волоцюг-червоношкірих швендяє лісами, і твій Чингачгук, про якого ти весь час торочиш, просто один із них. Не надто я вірю в їхню мисливську майстерність.

– Чингачгук – найкращий серед волоцюг-червоношкірих, як ти їх називаєш. Якби він зміг повернути свої законні права, то став би великим вождем. Тепер це лише хоробрий і справедливий делавар. Усі поважають його, та все-таки він нащадок вимерлого роду, представник майже зниклого племені. Чекай! – Звіробій зупинився. – Дивись! Ось місце, яке ми шукаємо.

Мисливець указав на стовбур величезної липи, що вже віджила свій вік і впала від власної ваги. Стовбур лежав, простягшись на землі майже на сотню футів, і за деякими ознаками пильний погляд Звіробоя одразу розпізнав у ньому саме те дерево, яке розшукував Гаррі Марч.

– Чудово! Ти правильно вгадав! – зрадів Непосида. – Усе, здається, ціле-цілісіньке, ніби зберігалося в бабиній скрині. Допоможи, приятелю, і вже за півгодини ми будемо на воді.

Удвох вони старанно взялися до роботи. Найперше Марч квапливо розгріб і зняв шматки кори, тріски та гілля, що прикривали широке дупло у товстому кінці стовбура. Цю ненадійну схованку міг виявити будь-хто з лісових мешканців, якби випадково набрів на неї; на щастя, цього не сталося. Отож вони спільними зусиллями витягли з дупла пірогу – разом із лавками, веслами і риболовецькими снастями, аж до гачків і волосіні. Пірога виявилася місткою, одначе порівняно легкою. Природа наділила Непосиду такою надзвичайною силою, що, відмовившись від допомоги, він легко завдав човна собі на плечі.

– Ходи вперед, Звіробою, – звелів Марч, – ти розсувай кущі, а з рештою я впораюся сам.

Прокладаючи Непосиді шлях, мисливець рушив уперед. Ураз він побачив широкий просвіт і сонячні блискітки на воді, а наступної миті вони опинилися на піщаній косі, що далеко входила в нерухому водяну гладінь.

Неголосний вигук подиву вирвався з грудей Звіробоя – так незвично було побачити після лісових нетрів спокійне і прозоре, мов скло, величезне озеро, облямоване зеленими пагорбами та лісами. Береги озера мали химерні обриси – помережані затоками і гострими низькими мисами, проте загалом місцевість була гористою. Здавалося, високі прибережні пагорби виростають просто з води. Завдовжки озеро сягало приблизно трьох миль, а завширшки – півмилі. На південь воно поступово вужчало. З північного боку над ним бовваніла самотня гора.

Це місце вражало своєю величавою безлюдністю і тишею. Куди не кинь оком – усюди дзеркало води і синява неба над ним. Суцільним зеленим покривом розляглися хвойні ліси – їхня щільна стіна цілком ховала береги: не було видно ані галявки. Навіть над водою звисало широке густе віття, пробиваючись до світла, – ліс і тут почувався переможцем. Рука людини ще не нівечила цього первісного куточка, що купався в сонячних променях.

– Яка краса! Сам очищаєшся, поглянувши на це! – неголосно вигукнув Звіробій, захоплено оглядаючи околиці. – Гадаю, сокира індіанця не зачепила тут жодного дерева… Як тихо! А проте… Тобі не здається, Непосидо, що ген посеред озера щось темніє? На острів це не схоже, а для човна завелике…

– Дженджики-гострослови, офіцери з форту, прозвали те, що ти бачиш, приятелю, Замком Водяного Щура. Старий Том лютує, коли чує цю назву, яка, втім, якнайкраще відповідає його вдачі і способу життя. Це головне житло старого – Гаттер роками сидить там сиднем; але є ще одне – плавуче, на якому він курсує озером. Усі називають його ковчегом.

– Щось не видно ні Ноя, ні ковчега, – зауважив мисливець, посміхнувшись.

– Мабуть, плаває вздовж південного берега або стоїть на якорі в якійсь із заток, – сказав Марч. – Ну, в дорогу, друже! Наша пірога вже похитується на воді, тож пара таких веслярів, як ми, за чверть години домчить на ній до мети.

Звіробій поскладав зброю та дорожні речі до човна, сам умостився на носі. Непосида сів на кормі. Пірога, гнана неквапливими, але мірними ударами весел, рушила дзеркальною гладінню до Замка Водяного Щура – житла Тома Гаттера.

Обігнувши мис, парубки неодноразово припиняли веслувати, щоб помилуватися озером. Звідси відкривався його протилежний берег із пагорбами, порослими густим лісом. Обриси заток стали ще химернішими; далеко на південь простяглася долина, якої раніше не було видно.

– З давніх-давен ця земля і це озеро належали індіанцям, – зітхнув Натаніель. – А тепер? Хто власник цієї краси?

– Ніби ти не знаєш, хлопче, – пробурчав Непосида з іронічним смішком. – Британська корона… Проте його величність так далеко звідси, що ніколи не потривожить старого Гаттера, який вважає себе господарем озера і володітиме ним, доки живий. Том не скваттер, адже він не має землі.

– Мимоволі позаздриш Плавучому Томові, він що день Божий бачить таку красу.

– То одружися з Гетті Гаттер – і справу зроблено! – розвеселився Марч. – Можу присягнутися – заради цього старий поступиться тобі всією дичиною, яку ти захочеш підстрелити на відстані п’яти миль від озера… Гетті – миле дівча, хоч і дивакувате. Зате успадкуєш половину добра Плавучого Тома.

– А як у цих місцях із дичиною? – пускаючи повз вуха жартики Непосиди, поцікавився мисливець.

– Повнісінько. Мисливці з пастками тут не часто бувають. Я б і сам залюбки пополював у цих лісах, але бобер тягне в один бік, а Джудіт Гаттер – в інший. За останні два роки через цю дівку я втратив не одну сотню монет. Проте не в змозі подолати бажання ще раз поглянути на неї. – З обличчя Непосиди враз зникла усмішка.

– А індіанці навідуються до цього озера? – спитав Звіробій.

– Буває. То поодинці, то невеликими ватагами. Так уже вийшло, що тубільні племена на цих землях не осіли, і озеро дісталося Гаттерам. Ця частина країни ніби на нічийній смузі – мисливці ще й досі можуть вільно блукати в тутешніх нетрях.

– Тим краще… Якби я був королем Англії, Непосидо, я би видав указ, за яким той, хто зрубав без потреби хоча б один бук чи сосну в цьому пралісі, підлягав вигнанню в безлюдні й мертві місця. Я радий, що Чингачгук призначив мені зустріч саме на цьому озері: мені ніколи ще не доводилося бачити краєвидів такої краси.

– Тому що ти жив далеко, серед делаварів, у місцях, де немає озер. Зате далі на північ і захід їх скільки завгодно. Ще надивишся… Еге ж, на світі багато різної краси, друже Натаніелю. От тільки іншої Джудіт Гаттер не знайти!

На це зауваження Звіробій лише замислено занурив весло у воду.

Пірога летіла, ніби пущена в ціль стріла, аж доки не спинилася неподалік незвичайної споруди, що ніби повисла над водою. Нікого не було видно, і Непосида з прикрістю припустив, що в житлі старого зараз нікого немає, а Звіробій заходився з цікавістю розглядати своєрідну споруду.

Замок Водяного Щура розташовувався на відстані чверті милі від найближчого берега, але на північ і схід озеро сягало значно далі. Будинок стояв на відмілині на високих міцних палях; під його днищем хлюпотіла темна вода. Дуже давно старий Том, рибалячи, виявив у цій частині озера вузьку обмілину, що простяглася смугою на кілька сотень ярдів. З метою безпеки він і спорудив на ній свій притулок.

– На березі, – пояснив Гаррі Марч, – Гаттерові жилося скрутно. Його житло тричі підпалювали лісові волоцюги, в сутичці з червоношкірими він утратив єдиного сина, тож на воді почувався, мов у фортеці. Тут виросли його доньки і померла дружина. Очікувати нападу можна було тільки з води, і навіть його добро та скальпи навряд чи коштували того, щоб заради них будувати пірогу. До того ж у таку авантюру встрявати було небезпечно, адже Плавучий Том надбав чимало зброї, а стіни замка були досить міцні, щоб захистити невелику родину від куль.

Мисливець одразу оцінив задум Гаттера. Атакувати дім на палях, не потрапивши при цьому в пастку, вельми складно, а тримати оборону в ньому значно легше, ніж у звичайних дерев’яних хатинах. Це була рублена будівля, стіни якої зведено з могутніх соснових стовбурів (завтовшки близько двох футів і завдовжки понад дев’ять), поставлених сторч, а не покладених один на інший, як завжди. У масивному настилі, укладеному на потужні дубові палі, Гаттер видовбав жолоби й міцно скріпив у них нижні частини колод. Згори у той самий спосіб він настелив широкі дошки, а кути скріпив скобами. Зрештою старий звів будинок, оточений зусібіч водою, незграбний і непоказний зовні, зате міцний – зруйнувати його міг тільки час.

– Том – майстер на вигадки, – мовив Непосида. – Видно, що він усю душу вклав у це житло. Там є комин і все, що треба для життя, сам побачиш. Його терпіння і праця немарні… Того літа, коли Том розпочав будівництво, тут, на озері, зібралася велика ватага, і всі ми допомагали йому. Знав би ти, скільки тих клятих колод я попотягав на власних плечах! Та про що там казати? Сокири тільки й зблискували, коли ми орудували ними в береговому лісі. Старий пірат не скупився на харчі, тож ми так весело і всмак вечеряли коло його вогнища, що не вирушили в Олбані торгувати здобутими шкурами, доки не впоралися з роботою…

Тим часом пірога підпливла до причалу – дощаного помосту площею близько двадцяти квадратних футів.

– Старий називає причал своєю приймальнею, – з усмішкою зауважив Марч, прив’язуючи човна до поруччя сходів. – Гадаю, вдома ні душі. Здається, вся сімейка рушила на прогулянку озером…

Поки Непосида обнишпорював причал, мисливець, долаючи зніяковіння, штовхнув незачинені двері будинку. Всередині панувала бездоганна охайність. Від спільної кімнати, в яку зазирнув Звіробій, вузький коридор вів до спалень. Сама ж ця простора кімната з вогнищем, найімовірніше, правила водночас за вітальню, їдальню та кухню. Умеблювання було просте, грубо змайстроване. Зроблений із чорного дерева старовинний настінний годинник, стрілки якого завмерли на одинадцятій, масивна скриня, простий кухонний посуд, начищений до блиску… Спіймавши себе на думці, що його цікавість розпалилася не на жарт, Звіробій зайшов до господи. Вона була розгороджена навпіл, і він прочинив перші-ліпші двері.

Вочевидь, вони вели до кімнати Гаттерових доньок.

Несхожість їхніх смаків і вподобань одразу впадала у вічі, попри те що спальня сестер була надзвичайно охайною. Праворуч, біля низького ліжка Джудіт із пишною периною, викрашались яскраві мереживні сукні, під ними стояли зграбненькі шкіряні черевички з вигадливими срібними пряжками – таке взуття радше можна було б побачити в гардеробі заможної міської панянки. А ось і кокетливо прикрашений стрічками капелюшок. Стіну оздоблювали напіврозкриті віяла і пара довгих бальних рукавичок, немов виставлених напоказ. Ліворуч усе було скромненьке і простеньке: сиротливо висіло кілька суконь простішого крою, зшитих із вельми грубої тканини, а про хустинки, рукавички чи капелюшки годі й казати – їх там не було.

Чимало води спливло, відколи Натаніель востаннє заходив до помешкання білої жінки. Зворушений мисливець відчув хвилювання, від якого давно відвик, – у дитинстві, забігаючи до материної спальні, він бачив її простенькі вдяганки, розвішані на таких самих дерев’яних кілочках, як і скромні сукні Гетті Гаттер. Ця схожість несподівано розчулила його.

Нетерплячий гучний голос Непосиди вивів Звіробоя із задуми, і він поквапився повернутися на платформу.