Читать книгу Зверобій - Джеймс Фенимор Купер, James Cooper, James Cooper A. - Страница 9

І щойно він зійшов на поміст, який правив за причал, сестри завмерли – все, що сталося цієї ночі, було написано на його втомленому і засмученому обличчі.

– Батько?! – з відчаєм вигукнула Джудіт.

– Марно приховувати, що з ним сталося лихо, – промовив Звіробій. – Містер Гаттер і Непосида потрапили до лап мінгів, і тільки небо знає, чим це скінчиться. Я зібрав усі піроги, на озері не лишилося жодної, проте небезпека нападу дикунів, як і раніше, велика. Мусимо протриматися до прибуття підкріплення з гарнізону. Офіцери…

– Офіцери! – зневажливо перервала Джудіт, зашарівшись по самі вуха. – Хто зараз може на них покластися? Ми самі повинні захистити Замок! Кажіть мерщій, Звіробою, що сталося з нашим бідолашним батьком і Непосидою?

Мисливець докладно розповів про все, що сталося вночі, не приховуючи ні засудження, ні тривоги з приводу сумної долі полонених. Сестри мужньо вислухали звістку про нещастя, як і личить жінкам, що звикли до негараздів прикордонного життя. Перекинувшись із мисливцем усього кількома словами, вони запросили його до їдальні – там уже чекав простий, проте ситний сніданок, якого стало би на всіх трьох чоловіків.

– Батько похвалив би рибу! – сумно зауважила Джудіт. – Беріть іще, Звіробою… Він уважає, що в нашому озері лососі анітрохи не гірші, ніж на океанському узбережжі…

– Непосида якось згадав, що ваш батько замолоду був моряком…

Несподівано Джудіт ніби збентежилася.

– Часом мені самій здається, що це так, – відверто зізналася вона, – та іноді я думаю, що це неправда. Усі свої таємниці він зберігає он у тій скрині.

Джудіт кивнула на масивну скриню з дорогого, потемнілого від часу, але колись тонко відполірованого дерева. Кути скрині було міцно окуто сталевими смугами з вигадливим карбуванням. Ущент напхана всякою всячиною, вся в подряпинах і тріщинах, вона вважалася чимось на кшталт родинної реліквії.

Звіробій, покосившись на скриню, мовив:

– Здійняти таке віко нелегко. Ваш батько відчиняв скриню коли-небудь?

– Я ніколи не бачила, – неохоче відповіла Джудіт.

– А при мені тато багато разів здіймав віко, – озвалася Гетті. – Коли тебе не було поруч, сестро. Але що в ній, я вам не скажу. Це таємниця містера Гаттера…

Джудіт і мисливець здивовано перезирнулися, та зразу й забули про скриню, бо Звіробій перейшов до важливішого питання.

– Сьогодні ввечері, – мовив він, – у призначеному місці я повинен зустрітися з моїм другом Чингачгуком. Ірокези – люті й небезпечні вороги, від них можна очікувати чого завгодно, і воєнні навички, хитрість та спритність молодого індіанського вождя нам стануть у пригоді. Мінги в жодному разі не повинні прорватися в Замок, а ми з Чингачгуком знайдемо спосіб звільнити вашого батька і Гаррі.

Джудіт поглянула на мисливця з сумнівом, проте запитала:

– Хто такий цей Чингачгук? Звідки він і чому саме в наших краях ви призначили йому зустріч?

– Зустріч він сам призначив, – відповів Звіробій. – Чингачгук – могіканин, усиновлений племенем делаварів. Він походить із родини великих вождів. Його ім’я означає «Великий Змій». Батько Чингачгука був видатний воїн і мудрець у своєму народі. – Трохи повагавшись, мисливець правив далі: – А причина, яка змусила його призначити мені зустріч, полягає в тому, що я маю допомогти йому визволити з ірокезького полону дівчину-делаварку, його наречену. Можу я розраховувати на те, що ви обидві збережете цю таємницю?

– Авжеж, Звіробою! – вигукнули сестри і з суто жіночим нетерпінням зажадали: – Кажіть далі!

– Два місяці тому Уа-та-Уа – так звуть кохану Чингачгука – пішла з батьком та матір’ю ловити лососів до Західних ручаїв і безслідно зникла. Довго про неї нічого не було чути, аж поки мій друг не дізнався, що його наречену викрали мінги і нібито хочуть віддати заміж за одного з молодих ірокезьких вождів. Ірокези – вороже делаварам плем’я. Перш ніж повернутися до себе в Канаду, вони на якийсь час осіли в цих краях – мабуть, розраховуючи на вдале полювання. Вирушаючи в такі тривалі походи, вони зазвичай беруть із собою своїх жінок та дітей… що і стало причиною необдуманого вчинку вашого батька… – Звіробій помітив біль в очах Джудіт і поспіхом закінчив: – Ми з Чингачгуком спробуємо звільнити з полону Уа-та-Уа, якщо, звісно, вона й справді тут…

– Дай Боже, – замислено мовила Джудіт. – Так чи інакше, матимемо ще одного друга. Можливо, нам пощастить обміняти полонених на добро, що зберігається в будинку: маємо порох, хутра, трохи грошей… Адже індіанці, як мені відомо, не скальпують бранців, якщо ті потрапили в полон неушкодженими, – принаймні доти, доки не починаються тортури. Звіробою! Ви дійсно вважаєте, що на вашого закоханого делавара можна покластися?

– Так само, як і на мене!

– А ваше серце? Воно теж кимось зайняте?

– Чингачгукові потрібна моя допомога, тож принаймні руки в мене мають бути вільними, – відбувся мисливець жартом. – Моє серце належить лісу, Джудіт.

– Жінці, яку ви коли-небудь покохаєте, Звіробою, можна тільки позаздрити: вона завоює чесне серце, яке не знає зради й лукавості.

Джудіт із гіркою усмішкою вимовила ці слова, і її вродливим личком пробігла похмура тінь. Звіробій це помітив, і вроджена делікатність підказала йому, що краще змінити тему розмови…

До зустрічі з Чингачгуком було ще багато часу, тож весь день мешканці Замка готувалися до оборони. Том Гаттер усе чудово передбачив: Замок і ковчег стояли досить далеко від берега, проти атаки з води чи спроб підпалу господар ужив усіх необхідних запобіжних заходів, та й грубі колоди, якби не берестяна покрівля, не так уже й легко було підпалити. Зброя, що зберігалася в Замку і на баржі, була в належному стані. Джудіт поступово пожвавішала й тішилася роботою та розмовами зі Звіробоєм, однак її зажурена молодша сестра досі була мовчазною і зосередженою.