Читать книгу Зверобій - Джеймс Фенимор Купер, James Cooper, James Cooper A. - Страница 5

Плавуче помешкання родини Гаттерів було надійно сховане від сторонніх очей.

За основу йому правила широка плоскодонна баржа з надбудовою з колод, а за якір – кілька важких каменюк. Борти цього тимчасового житла були вищі за звичайні, а простора каюта розгороджена на дві половини – чоловічу й жіночу. Було тут і немудре кухонне начиння, розміщене на кормі просто неба.

Усе це Звіробій помітив, щойно вони з Гаррі Марчем перебралися зі своєї піроги на ковчег. І доки Непосида, забувши про все на світі, залицявся до Джудіт, мисливець із зацікавленням продовжував огляд, дивуючись вигадливості та неабиякому хисту старого Тома. Крок за кроком він обстежував баржу, час од часу щось схвально бурмочучи. Обидві половини каюти були порожні, й Звіробій без зайвих церемоній походжав по всьому ковчегу.

У далекому куточку, під листяним шатром, на низькій лавці сиділа молода худенька дівчина, зайнята нехитрим рукоділлям. Мисливець зупинився і, зіпершись на дуло свого карабіна, почав скоса її роздивлятися, намагаючись не злякати. Він одразу зрозумів, що перед ним – молодша Гаттерова дочка.

Гетті здалася йому скромною копією своєї сестри. Симпатична, проте не більше, в простенькій світлій сукенці, з лагідним і замисленим виразом блідуватого обличчя, зосереджено схиленого над шитвом.

– Гетті! – неголосно і м’яко гукнув Звіробій. – Добридень! Гаррі Непосида мені про вас багато розповідав…

У її дівочому погляді промайнуло щось по-дитячому наївне і надзвичайно довірливе.

– Так, я Гетті Гаттер, молодша сестра Джудіт. Моя мама померла, батько полює, а ми з сестрою зазвичай сидимо вдома. Ви хто? Ви знаєте Гаррі Непосиду? А з Джудіт ви теж знайомі? Якщо ні, то негайно познайомтеся. Непосида сильний і спритний, але поруч із моєю сестрою він виглядає не таким уже й красенем.

«Господи, – з мимовільною прикрістю подумав мисливець, – ось до кого схиляється серденько цієї доброї молодої жінки. Гаррі Марч! Ось що означає мати привабливу зовнішність і вправно молоти язиком…»

– Як вас звуть? У вас є ім’я? – вивів його з задуми рівний голос Гетті.

– Батьки охрестили мене Натаніелем, а індіанці кличуть різними іменами. Одне з них – Звіробій.

– Мені подобається. Я теж вас так зватиму. Ви, мабуть, мисливець?

Звіробій не встиг відповісти.

Почувся шум і жваві вигуки. Тож він незграбно вклонився дівчині, підхопив карабін і поквапився на корму, здогадавшись, що повернувся господар ковчега.

– Я чекав на тебе ще минулого тижня, – почув він низький, трохи хрипкий і злегка буркотливий голос Тома Гаттера. – До мене дійшли чутки, що у нас знову неприємності з Канадою, а мені самому, коли щось трапиться, моїх дівчаток тут не захистити.

Непосида, озирнувшись на мисливця, що саме підійшов, опустив широку лапу на плече старого і добродушно мовив:

– Були б у мене в доньках такі лялечки, я би теж почувався так само… Знайомся, Томе, це – Звіробій, відомий білий мисливець. Ми з ним разом відмахали не одну милю. Мастак у добуванні дичини… Неприємності з Канадою, кажеш? Ну, тоді я запишуся в солдати до Джудіт…

– Вельми, вельми вдячні, містере Марч, – глузливо перервала велетня дівчина. – У Джудіт Гаттер вистачить мужності, щоб постояти за себе. А вам хіба не соромно ховатися за жіночу спідницю – ніби для її захисту?

– Ласкаво просимо! – Скоса глянувши на доньку, Гаттер подав Звіробоєві мозолясту долоню й енергійно потис йому руку. – За таких часів кожна людина потрібна, і я розраховую на вашу підтримку… А ти, Джуді, припни свого язика. Зараз не до жартів. Вочевидь, на берегах озера вже вештаються червоношкірі, тож ми можемо зіткнутися з ними будь-якої миті.

– Якщо це справді так, друзяко, – Непосида враз припинив посміхатися, – то твоя схованка для ковчега невдала. Таке маскування могло ввести в оману нас зі Звіробоєм, але навряд чи таке трапиться з індіанцем.

– Згоден, – кивнув Гаттер, – протока може обернутися пасткою, якщо червоношкірі нас уже помітили. Буде важкувато вибратися звідси в озеро, не спіймавши кулю… Оглядаючи свої пастки, я проплив пірогою приблизно милю на захід, аж раптом помітив свіжий слід на мокрому моху поблизу болота. Я чудово знаю, який на вигляд відбиток босої ноги мінга! З усією обережністю я рушив тим слідом і невдовзі натрапив на зношений, покинутий дикуном мокасин.

– Не надто схоже на індіанця, що йде стежиною війни, – засумнівався мисливець. – Досвідчений воїн неодмінно знищив би те, що могло викрити його ворогові. Напевне, це слід мирного тубільця. У мене тут призначено зустріч з одним делаваром. Може, то його мокасин?

– Гаррі, а ти впевнений у хлопцеві, який запанібрата з дикунами, та ще й призначає їм побачення? – Старий окинув мисливця підозрілим поглядом і спохмурнів. – Можна на нього покластися?

– Безперечно, Гаттере!

– Дозвольте, я сам усе поясню, Томе, – стримано мовив Звіробій. – Мені зрозуміла ваша недовіра – ви ж бо бачите мене вперше. Річ у тім, що я тривалий час жив серед індіанців і для племені делаварів став близькою людиною. Обставини складаються так, що делаварам, можливо, доведеться вийти на стежину війни. Тож мені було доручено вирушити до білих, щоб напевно дізнатися, чого вони очікують від вождів племені. У поселенні біля форту, де міститься англійський гарнізон, доля звела мене з Непосидою, який збирався подорожувати в ці краї. А я саме тут мушу побачитися з молодим вождем, своїм давнім приятелем Чингачгуком, проте не можу сказати, з якою метою. У вождя є свої плани, та це його таємниця, а не моя… Завтра ввечері, за годину до заходу, ми зустрінемось, а потім кожен із нас піде своєю дорогою… Тож якби я оглянув той мокасин, одразу визначив би, чи делаваром він зшитий.

– Доню, мокасин у моїй пірозі. Подай-но його сюди! – наказав Гаттер. – Я вірю тобі, хлопче, і не збираюся пхати носа в твої справи!

Моторна Джудіт за мить уже простягла Звіробоєві знахідку.

– Це не делаварська робота, – впевнено мовив мисливець, уважно роздивившись малюнок на розірваному мокасині з оленячої замші. – Його сплетено на півночі, й він потрапив сюди з Країни Великих озер, де мешкають ірокези.

– Коли це так, – стривожено вигукнув Гаттер, – то затримуватися тут не можна ні на мить! Небезпека занадто велика: прокляті мінги не щадять нікого… І хоча невдовзі зовсім смеркне, будь-який шерех може нас видати. Хіба ви не чули відлуння пострілу в горах?

– Як же, чули, – зніяковів Непосида. – Адже це я сам спустив курок…

– Ох і дурень… Та що вже вдієш?! – Плавучий Том прислухався. – Зробімо так… дещо я вже підготував. Головний якір лежить на дні, у місці, де починається протока. До нього прив’язано міцну линву: вибиратися звідси доведеться тихо, без жердини і весел. Ми втрьох візьмемося за линву і почнемо підтягувати ковчег до якоря, а Джудіт тим часом попрацює стерновим… За будь-яку ціну мусимо дістатися відкритої води, інакше не потрапимо до Замка і нас тут передушать, мов курчат. А в разі нападу доведеться стріляти навмання в гущавину.

– Звучить розумно, – кивнув Звіробій.

– Уперед, старий пірате! – протрубив Непосида. – Забираймося звідси, і що швидше, то краще!

Каменюки, що втримували ковчег на місці, були здійняті в одну мить, і неповоротка посудина, підтягувана за линву трьома парами міцних чоловічих рук, повільно виповзла з-під прикриття. Завдяки широкому пласкому днищу баржа рухалася порівняно легко, але, щоб утримати судно посеред звивистої річки, потрібні були величезні зусилля – течія кидала баржу то до одного, то до іншого берега. Похмуре світло, що сіялося крізь листя, посилювало відчуття небезпеки; сонце ще не зовсім сіло, проте ліс уже нерухомо завмер, навіть пташині голоси стишилися. Не складаючи рук, чоловіки просували ковчег до якоря з такою швидкістю, яку тільки дозволяла міцність линви.

Тільки коли вдалині замайоріло спокійне дзеркало озера, всі полегшено зітхнули. Ковчег на мить уповільнив рух.

– Тут трохи світліше! – вигукнув Непосида. – Хоч побачимо засідку, якщо вже так станеться.

– Рано радієш, Гаррі, – пробуркотів Том Гаттер. – Не все так просто. Мусимо проминути ще кілька небезпечних місць, а коли вийдемо на відкриту воду, то на деякий час станемо геть беззахисними… Ось що! Джуді, сховайтеся з сестрою в каюті й не смійте витикати звідти носа, поки я не дозволю. Ми з Непосидою потягнемо линву під прикриттям колод – тут вистачить і нас двох. А ви, Звіробою, ступайте вслід за моїми доньками і стежте з вікна каюти, що робиться на березі… Тільки ховайте голову! – додав старий, похмуро гмикнувши.

Мисливець мовчки кивнув і причаївся за вікном каюти, більше схожим на бійницю.

Ковчег повільно повз листяним коридором, наближаючись до озера. Він уже досяг найвужчого відтинку протоки, коли Звіробій несподівано помітив те, що змусило його здригнутись і збуджено скрикнути:

– Тягни щосили, Непосидо!

Він спостерігав за східним берегом; а для того, щоб поглянути на протилежний, швидко перебіг через каюту – і саме вчасно!

На міцне дерево, стовбур якого, зігнувшись дугою, нависав над водою, вже видерлося п’ятеро чи шестеро дикунів, розфарбованих по-бойовому. Решта чекали своєї черги на березі. Індіанцям було зовсім не важко зістрибнути з дерева на дах надбудови, щойно ковчег пропливатиме під ним. Висота була невеликою, а гілки – досить міцними для таких спритників.

Сигнал про небезпеку було подано вчасно. Непосида заричав і щосили рвонув линву стертими до крові руками. Гаттер не відставав від велетня, і баржа, потроївши швидкість, зрештою встигла вислизнути із пастки, доки та не закрилася.

Що тут почалося!

Ірокези з войовничими криками зіскочили з дерева, намагаючись будь-що потрапити на ковчег. Доки одні падали в воду і пускалися плавом за баржею, на стовбур видиралися інші, проте й вони не досягали мети. Пощастило лише одному червоношкірому, який зістрибнув із дерева першим. Проте і він трохи схибив, подряпав бік і впав на дощату кормову палубу замість даху. Коли, оглушений падінням, ірокез спробував схопитися на ноги, поруч виникла розлючена Джудіт і одним поштовхом скинула дикуна за борт. Дивуючись власній сміливості, дівчина з цікавістю перехилилася над бортом, але Звіробій обхопив її за стан і хутко затяг назад до каюти…

Коротка мить тиші вибухнула криками десятків індіанських горлянок, і по колодах ковчега застукотів град куль. Баржа тим часом просувалася вперед – і невдовзі їй уже нічого не загрожувало. Упоравшись із першим спалахом гніву й розчарування, індіанці припинили стріляти – зрозуміли, що марно витрачають набої. Том Гаттер витяг головний якір і разом із Непосидою взявся за весла. Дівчата насмілилися вийти з каюти, а Звіробій влаштувався на кормі, сторожко оглядаючи нерухому гладінь озера.

Швидко наближалася ніч, проте ковчег – принаймні так здавалося – вже уникнув безпосередньої небезпеки. Він і далі неквапно дрейфував відкритою спокійною затокою, а вечірній бриз ніс його до відмілини, де чорнів силует надійної фортеці Тома Гаттера.