Читать книгу Зверобій - Джеймс Фенимор Купер, James Cooper, James Cooper A. - Страница 4

– Здається мені, друже, – відкладаючи зорову трубу, мовив Марч, – що погожа днина спонукала старого вирушити на лови в якусь із його заповітних місцинок. Тож він і майнув, покинувши Замок напризволяще, ще й прихопивши із собою доньок… Повернімося до піроги і, замість стирчати тут, пошукаймо їх. Заразом я покажу тобі, як знайти те місце, де призначив зустріч твій Чингачгук.

– І все ж мені незрозуміло, – вигукнув Звіробій, стрибаючи вслід за Гаррі в човен і беручись за весло, – яка була потреба Гаттерові ховатися на озері й тримати молодих дівчат під замком, далеко від людей? Кого він остерігається?

– А їм подобається таке життя, особливо молодшій. Я ж казав тобі, що на березі Томові жилося неспокійно, тож він і перебрався у фортецю на воді. Ти, хлопче, забув про тутешніх дикунів – мінгів. Чи є хоч один куточок у наших краях, де не ступала нога пронирливого червоношкірого? А коли вже вони знайдуть те, чим захочуть оволодіти, раніше чи пізніше проллється кров.

– Так, про мінгів я не чув нічого доброго, Непосидо, – кивнув мисливець. – За словами делаварів, це плем’я поводиться як запеклі лиходії, особливо на стежині війни…

– Те саме можна сказати про всіх червоношкірих, – перервав Звіробоя велетень, налягаючи на весло. – Вони одним миром мазані.

Звіробій спохмурнів і з докором глянув на Марча.

– Не суди про індіанців із чуток, Гаррі. Господь створив людей рівними, попри колір шкіри… Зізнаюсь, я теж вірю в забобони, особливо щодо жорстокості мінгів, проте завжди намагаюся бути справедливим. Сам я з тубільцями ніколи не сварився.

– Та всі вони наполовину дияволи, хоча ти повсякчас намагаєшся переконати мене, що серед твоїх друзяк-делаварів самі лише янголи! – спалахнув Марч. – Такого не скажеш навіть про нас, білих. Ми не безгрішні, а індіанці й поготів…

– Не гарячкуй даремно, Непосидо. – Звіробій не любив сперечатися. – Почуття і вчинки людей схожі, але кожен народ має особливі риси. Білий живе в одних умовах, а індіанець обходиться без парових машин і міських зручностей. Для нього здобути скальп ворога – геройський вчинок. Для нас це – варварство і злочин.

– А оце вже ні, приятелю! Ти давно не жив серед колоністів! – вигукнув Непосида. – Особисто для мене прикінчити дикуна – те саме, що відрізати вуха вовкові на полюванні чи оббілувати ведмедя.

– Побійся Бога, Гаррі! Що ти верзеш?!

– Хіба ти не знаєш, що в колонії платять однакову винагороду і за ведмедячі шкури, і за скальпи червоношкірих? Тим паче триває війна. Отже, вся влада – в руках військового командування. Усе як велить закон.

– Я тобі скажу так, Непосидо, ганебна це справа. – Мисливець зробив знак Марчеві припинити веслувати, роззирнувся і стишив голос: – Не все підкорюється земній владі, і годі сперечатися. Кожному, як-то кажуть, своє. Краще пошукаймо уважніше твого старого приятеля. На берегах тут справжнісінькі нетрі, і завдання це, виявляється, не таке просте.

Мисливець недаремно звернув увагу Марча на порізане мисами і затоками узбережжя. За густими заростями кущів і віттям низькорослих дерев, що звисало аж до води, розгледіти що-небудь було важкувато.

Пошуки вирішили розпочати із західного боку озера. Потім повернули на південь, пильно вдивляючись, адже нелегко було передбачити, що чекає на них за найближчим закрутом. Пірога йшла швидко: потужні сплески весла Непосиди, вміння Звіробоя маневрувати та його гострий зір давали можливість просуватися без перешкод. Проте надія Марча відшукати ковчег потроху згасала. Вони вже пропливли щонайменше милю вздовж південного берега, і тільки тоді Непосида згадав, що старий може полювати в гирлі річки, яка впадає в озеро.

– Щось я не помітив у цих заростях протоки… – здивувався мисливець.

– Бо вона тут затиснута стрімкими берегами. Ми зараз повернемо до заводі, яку називають Щурячою, оскільки в ній мешкають водяні щури… Там Том зазвичай залишає свій ковчег, а протока зовсім поряд. Якщо в заводі нікого не виявиться, це означатиме, що старий вирішив забратись у верхів’я річки, – припустив Непосида.

Пірога повернула в напрямі, який указав Марч.

– У тутешніх краях, – мовив він, – ніколи не знаєш, хто завітає до тебе на гостину. Чи канадець, чи мінг – і всі без жодного запрошення. Саме тому Гаттер завжди напоготові, а небезпеку чує, мов мисливський собака дичину.

– А Замок свій не зачиняє, – зауважив Звіробій. – Отже, він не боїться незнайомців. Утім, озеро далеченько від дороги, що веде до форту та поселення…

– Людина завжди знаходить ворогів швидше, ніж друзів… – Гаррі Марча знову потягло на балачки. – Одні хапаються за карабін, бо ти не поділяєш їхньої думки, інші – через кепський настрій, а решта – через брак глузду. Я знав одного колоніста, який образився на свого сусіда тільки тому, що той глузував із його зовнішності… Тебе, друже, також не можна назвати взірцем краси, але ж тобі не спадає на думку пристрелити мене тільки через те, що я тобі про це сказав.

Останнє зауваження Марча анітрохи не зачепило Звіробоя.

– Особливої вроди я, може, й не маю, – погодився він. – Рідко знайдеш більш показних чоловіків, ніж ти, Непосидо, і в цьому я тобі програю. Одначе й потворою себе не вважаю… Мисливцеві нема потреби спинятися біля кожного джерела, щоб помилуватися власною фізіономією у воді.

Непосида гучно зареготав.

– Ет, хлопче, хоч і добра ти душа, а про свою зовнішність краще нікого не питай… Скажімо, Джудді Гаттер – розвеселився він. – Язичок у дівчини – гостріший за лезо бритви.

– У будь-якому разі, Гаррі, навряд чи вона зможе додати до твоїх слів щось іще, – посміхнувся мисливець. – Та й запитувати в неї про це я не збираюся… Здається, ми дісталися місця. Ти за своїм базіканням мало не проґавив затоку!

– Так чи інакше, невдовзі ми знайдемо старого! – безтурботно вигукнув Непосида, коли пірога обігнула косу, де вода була настільки глибока, що здавалася чорною. – Старий Том любить ховатися в очеретах…

Та пророк із Гаррі Марча виявився кепський.

Ковчега в затоці не було.

Тихо шурхотів очерет, пірога нечутно рухалася гладенькою поверхнею темної води, аж раптом на березі вузької коси хруснула суха гілка. Непосида завмер і потягнувся рукою до рушниці.

– Схоже, людина, – сторожко прошепотів він, – для гризуна заважка.

– На мале звіря не схоже, – кивнув мисливець. – А для двоногого залегка хода… Ну ж бо, піджени пірогу до берега, я погляну, хто там…

Марч узявся за весло, і за деякий час мисливець хутко ступив на суходіл. Він тихо розсунув сплутане віття кущів, пірнув у зарості й нечутно зник у гущавині. Непосида почув, як поблизу знову затріскотів вітролом, та це був не Звіробій. Трьома помахами весла Марч одігнав пірогу від берега, схопив карабін, але враз із заростей вийшов красень олень і пішов до води.

Непосида не вагався жодної миті.

Постріл пролунав уривчасто й сухо, потім запала тиша, але звук злякав тварину – олень прожогом стрибнув ув озеро і поплив. Непосида розчаровано скрикнув і хотів був наздогнати, проте біля води з’явився Звіробій і, махаючи рукою, велів приятелеві повертатися.

Пірога м’яко ткнулася носом у пісок, мисливець умостився на своєму місці й докірливо мовив:

– Нерозумний вчинок, Гаррі. Ти ж не м’ясник, і їжі в нас удосталь. Не оглянувши берега, ти нерозважно спустив курок, а зараз для цього зовсім непідхожий час. Відлуння твого пострілу міг почути хто завгодно.

Не слухаючи Звіробоя, Марч скрушно застогнав:

– Як же я міг схибити! Незграбна колода! – А тоді, заспокоюючись, досадливо махнув рукою. – Ну, гаразд. Може, мій постріл буде старому Томові за знак, що гості близько, і змусить його поставити горщика на вогонь… Пливімо далі, Натаніелю, пошукаймо ковчег, доки не смеркло.

Озирнувшись на гучний сплеск, вони побачили, як олень виринув на мілководді, обтрусився й потюпав берегом, щоб за хвильку майнути в лісові хащі.

Мисливець усміхнувся:

– Думаю, ця тварина вдячна тобі за промах, Непосидо. На щастя, твій бездумний постріл сполохав тільки оленя. Більше не варто втрачати обережність, Гаррі!

– Досить мене напоумляти, приятелю. Я не новачок на полюванні! – спалахнув, мов порох, велетень. – І рука мене не зрадила. У всьому винен дурний олень…

– Хай буде по-твоєму, Непосидо, – примирливо мовив Звіробій, – хоч я і вважаю, що веслом ти орудуєш значно вправніше, ніж карабіном… Повертай у глиб закруту. Сподіваюся, ми невдовзі відшукаємо протоку…

Пірога попливла вперед, і, коли вигулькнула невисока круча, Непосида, кинувши весло, підвівся на повен зріст і вигукнув:

– Не був тут два роки, а все, як і раніше! Бачиш он ту скелю? Схожа на бджолиний вулик – таку ні з чим не сплутаєш. Протока десь поруч… Дикунам теж запала в душу ця місцина, хоча ввійти звідси в річку не так просто, як здається на перший погляд.

Човен стрімко поплив до кручі. За закрутом глибока протока зі швидкою течією підхопила пірогу, немов пір’їнку, й понесла до річки, береги якої густо поросли деревами й чагарями.

Звивисте річкове русло із західного боку помітно вужчало, в холодній прозорій воді відбивалося сплутане колюче віття, що не пропускало сонячного світла.

– Справжнісінька засідка, – поморщився Непосида. – Через те Гаттер і ховає тут свого ковчега. Давай трохи спустимось униз за течією…

– Мені здається, в цьому місці навіть пірога заледве пройде, – неголосно заперечив Звіробій.

Непосида у відповідь лише прискалив око.

А щойно човен проминув торочки чагарів і потрапив у вузький закрут, він, не кажучи ані слова, підвівся й міцно вхопився за найближчу гілку крислатого куща. Пірога, погойдуючись, завмерла на місці. Звіробій мимоволі поклав руку на приклад карабіна – позначилася мисливська звичка. Тут було похмуро і тихо. Непосида кинув весло, нетерпляче промацуючи очима болотистий берег.

– Старий волоцюга десь тут поруч… Чуєш, Звіробою, як хлюпає баговиння – мабуть, чалапає по коліна в багні, оглядаючи свої пастки! – жваво вигукнув він, обертаючись до мисливця. – Але, побий мене грім, я ніде не бачу ковчега. Адже він узяв із собою дочок… Може, сам поплив сюди на човні, а ковчег з дівчиськами сховав на відкритій воді? Готовий закластися на найціннішу шкуру, що Джудіт не наважиться ступити своїм атласним черевичком у це болото! Найімовірніше, дівчисько чепуриться біля якогось джерельця, милуючись своєю вродою і сповнюючись зневаги до всього нашого чоловічого племені.

– Ти несправедливий, Непосидо, – мовив мисливець. – Ми, чоловіки, мало що тямимо не лише в досконалості молодих жінок, а й у їхніх вадах. Не побоюся сказати, що Джудіт Гаттер далека від захоплення собою і презирства до будь-кого. Вочевидь, дівчина разом із сестрою порається коло господарства, доки батько полює…

– …Як приємно хоча б раз у житті почути справедливі слова з чоловічих уст! – Низький м’який жіночий голос пролунав так близько до піроги, що велетень мимоволі здригнувся, а Звіробій присунув карабін ближче. – Рада бачити вас, містере Непосидо, в кращому товаристві, ніж досі. Адже добре слово дається вам так важко. Ваш супутник поважає жінок – вам варто в нього повчитися…

Гілки здригнулись, і в просвіт між листям визирнуло надзвичайно вродливе жіноче личко – настільки близько, що Звіробій міг би торкнутися його. Дівчина лагідно кивнула мисливцеві, а Непосиду обпекла удавано сердитим поглядом, який так-таки змінився глузливою байдужістю.

Раптова поява Джудіт Гаттер пояснювалася дуже просто. Коли Гаррі Марч потягнув до себе гілку, пірога майже ткнулася носом у борт ковчега, схованого густими кущами від сторонніх очей. Дівчині залишалося лише розсунути гілля, щоб визирнути і заговорити.