Читать книгу Та сама я - Джоджо Мойес - Страница 10

До мене прилітає Сем, він пробуде тут до вечора понеділка. Він забронював для нас готель у двох кварталах від Таймс-сквер. Ураховуючи слова Аґнес про те, що нам потрібно бути поруч, я попрохала її відпустити мене трохи раніше. Вона сказала «можливо» з нібито позитивною інтонацією, хоча в мене склалося чітке враження, що приїзд Сема на вихідні анітрохи її не радував. Та все-таки я бадьоро рушила до Пенсильванського вокзалу й сіла на потяг до аеропорту. Приїхавши трохи раніше, я ледь не тремтіла від хвилювання.

На табло прильотів було сказано, що літак Сема вже приземлився, а це означало, що він зараз чекає на свій багаж. Я поспішила до туалету, щоб ще раз перевірити свою зачіску та макіяж. Трохи спітніла від поспіху та переповненого потяга, я підправила туш для вій і помаду, а також швиденько розчесалася. На мені були бірюзові шовкові кюлоти, чорна сорочка поло й чорні чоботи. Мені хотілося бути схожою на себе, але водночас виглядати так, немов я невловимо змінилася, стала більш загадковою. Я ухилилася від утомленої на вигляд жінки з величезною валізою на колесах, бризнула на себе трохи парфумів і з осудом подивилася на жінку в дзеркалі, котра зустрічає коханого в міжнародних аеропортах.

Проте, хоч як би сильно калатало моє серце, я вийшла й нервово подивилася на табло. Ми не бачилися лише місяць. Цей чоловік бачив мене в будь-якому стані: зламану, перелякану, сумну, веселу й усе одно полюбив мене. Він той самий Сем. Мій Сем. Ніщо не змінилося з того дня, коли він уперше подзвонив у мої двері та зніяковіло запросив мене на побачення через домофон.

На табло й досі було написано: «В ОЧІКУВАННІ БАГАЖУ».

Я спробувала зазирнути за огорожу, знов переконалася, що моя зачіска в порядку, й уп’ялася у подвійні двері, мимоволі усміхаючись на радісний вереск пар, котрі зустрілися після довгої розлуки. Вже через хвильку це будемо ми. Я глибоко вдихнула, помітивши, що в мене спітніли долоні. Із зони прильотів виходила цівка людей, і моє обличчя поступово почало набувати нетерпляче-сердитого виразу – брови піднялися, немов у політика, котрий помилився в натовпі.

Діставши хустку з сумки, я знов просканувала юрбу. Там, у декількох метрах від мене, у шаленому потоці людей, стояв Сем, на голову вищий за всіх інших, і сканував натовп, як і я. Я невиразно вибачилася перед людиною праворуч і кинулася до нього. Він різко обернувся й випадково огрів мене сумкою по гомілці.

– Ой, дідько. Усе добре? Лу?.. Лу?

Я вхопилася за ногу, намагаючись не вилаятися. Мої очі наповнилися сльозами, а голос зламався.

– Де твоя валіза?! – сказала я, зціпивши зуби. – Не можу повірити, що я пропустила наше возз’єднання! Я була в туалеті!

– Я приїхав лише з ручною поклажею. – Він поклав руку мені на плече. – Як твоя нога?

– Але ж я усе спланувала! У мене навіть є табличка! – Я дістала роздрукований і ламінований папірець із піджака, намагаючись ігнорувати пульсуючий біль у гомілці. НАЙПРИВАБЛИВІШИЙ ФЕЛЬДШЕР НА СВІТІ. – Цей момент мав стати визначним у наших відносинах. Один із тих моментів, про котрі згадуєш із теплом у серці: «Ах, пам’ятаєш, як я тоді зустріла тебе в аеропорту?»

– Цей момент усе одно дуже приємний, – з надією промовив він. – Я радий тебе бачити.

– Радий мене бачити?

– Дуже радий. Я дуже радий тебе бачити. Пробач. Я виснажений. Геть не спав.

Я потерла ногу. Ми з хвилину просто дивилися одне на одного.

– Ні, мені не подобається, – мовила я. – Тобі доведеться знов іти.

– Куди?

– До огорожі. Щоб я змогла зробити те, що хотіла, – затамувати дух, а потім підбігти до тебе, і тоді ми поцілуємося й почнемо все спочатку.

Він витріщився на мене.

– Серйозно?

– Воно того варте. Ну ж бо. Будь ласка.

Йому знадобилося ще декілька секунд, щоб переконатися, що я не жартую. Тільки тоді він розвернувся й пішов туди, звідки прийшов. Декілька людей невдоволено цикнули, зиркаючи на нього.

– Досить! – голосно вигукнула я. – Цього вистачить!

Але він мене не чув. Він просто йшов, аж до самих дверей – у мене навіть зародився страх, що він може сісти в літак і полетіти додому.

– Семе! – закричала я. – ДОСИТЬ!

Раптом уся увага була спрямована на мене. Тоді нарешті обернувся й він. Чоловік рушив до мене, і я пірнула під огорожу.

– Я тут! Семе! Це я! – Я розмахувала табличкою, а він усміхався від безглуздості цієї ситуації.

Кинувши папірець на підлогу, я кинулася до нього, і цього разу він не став бити мене – він підхопив мене на руки, і ми поцілувалися, просто як у кіно, самозабутньо і з насолодою, без усіляких думок про неприємне дихання від кави. Якось так це було. Я вже точно не пам’ятаю. Опинившись в обіймах Сема, я забула про все на світі: про сумки, про людей та про косі погляди з натовпу. Боже, це відчуття його великих рук, що стискали мене, його м’яких губ, що цілували мене. Мені не хотілося відпускати його. Втупившись обличчям у його міцну шию, я вдихнула запах його шкіри – кожною клітинкою свого тіла я відчула, як сильно сумувала.

– Тепер краще, божевільна? – запитав він, коли я нарешті відпустила його. Мабуть, помада була розмазана по моєму обличчю, бо в мене майже миттєво з’явився висип. Його обійми були такими міцними, що в мене заболіли ребра.

– О так, – мовила я, не в силах припинити усміхатися. – Набагато краще.

***

Ми вирішили залишити сумки в готелі, а потім кудись вирушити. Я говорила цілковиту нісенітницю – безладний потік думок і спостережень, що без фільтра покидав мій рот. Він дивився на мене так, як дивляться на свого собаку, котрий смішно танцює, – з радістю і стриманою тривогою. Але коли позаду нас зачинилися двері ліфта, він притягнув мене до себе, обхопив моє обличчя обома руками і знов поцілував.

– Це щоб я нарешті замовкла? – запитала я, коли він мене відпустив.

– Ні. Я хотів зробити це усі довгі чотири тижні, і я маю намір робити це стільки, скільки зможу, аж поки не полечу до-дому.

– Гарно сказано.

– Репетирував усю дорогу.

Я дивилася, як він відчиняє двері нашого номера, й у тисячний раз подумала, як сильно мені пощастило зустріти його в той момент, коли я не вірила в те, що коли-небудь когось покохаю. Я почувалася імпульсивно та романтично, як героїня недільного кіно.

– І-і-і, ми прийшли.

Ми зупинилися на порозі. Кімната була навіть меншою за мою кімнатку в Ґопніків: коричневий килим і двоспальне ліжко з бордово-помаранчевою ковдрою. Годі й мріяти про шикарну білу постільну білизну. Я намагалася не думати про те, коли тут прибирали востаннє. Коли Сем зачинив за нами двері, я поставила сумку й, обійшовши ліжко, зазирнула до ванної. Там на нас чекав лише душ і ніякої ванни, а якщо увімкнути світло, то починав верещати вентилятор, немов неслухняний малюк на касі супермаркету. У кімнаті стояв стійкий запах поєднання старого нікотину й освіжувача повітря.

– Тобі не подобається. – Його очі пильно сканували моє обличчя.

– Ні! Вона ідеальна!

– Кімната не ідеальна. Пробач. Я забронював її на сайті одразу після нічної зміни. Хочеш, щоб я пішов униз і запитав, чи є у них інші кімнати?

– Я чула, як дівчина на рецепції казала, що більше місць немає. У будь-якому разі, усе чудово! Тут є ліжко й душ, до того ж ми в центрі Нью-Йорка, а також ми нарешті разом. Що може бути краще?

– От дідько. Треба було порадитися з тобою.

Я ніколи не вміла брехати. Він узяв мою руку і стиснув її.

– Усе добре. Справді.

Ми стояли й дивилися на ліжко. Я затулила рота рукою, намагаючись придушити в собі бажання сказати те, про що думаю.

– Треба перевірити, чи тут немає блощиць.

– Серйозно?

– Іларія каже, їх зараз усюди повно.

Плечі Сема перекосилися.

– Навіть у найшикарніших готелях.

Я ступила вперед і різко відкинула ковдру, нахилившись, щоб роздивитися білу ковдру й матрац. Підійшла трохи ближче й придивилася більш пильно.

– Чисто! – мовила я. – Це чудово! Готель без блощиць!

Я підвела великі пальці догори.

– Ура!

У повітрі зависла важка тиша.

– Ходімо прогуляємося, – мовив він.

Ми вирушили на прогулянку. Принаймні розташування готелю було справді чудове. Ми обійшли з півдюжини кварталів аж до шостої авеню, потім зиґзаґами повернулися до п’ятої. Я щосили намагалася якомога менше розповідати про своє життя в Нью-Йорку, а Сем просто мовчав. Він тримав мене за руку, а я йшла поряд і намагалася не дивитися на нього увесь час. У тому, що він тут, зі мною, було щось несподівано дивне. Я помітила багато дрібних деталей: подряпину на його руці, невеликі зміни довжини його волосся – і піймала себе на тому, що намагаюся пригадати, як він виглядав до мого від’їзду.

– Ти тепер не кульгаєш, – зауважила я, коли ми зупинилися біля Музею сучасного мистецтва. Мене бентежило те, що він мовчить, немов цей готельний номер усе зіпсував.

– Ти також.

– Я бігала! – відповіла я. – Я тобі казала! Щоранку в Центральному парку з Аґнес і Джорджем, її тренером. Ось, подивись, які в мене м’язи!

Сем стиснув моє стегно і притягнув його до себе.

– Уже можна відпускати, – мовила я, коли люди навколо почали витріщатися.

– Пробач, – мовив він. – Я сумував за тобою.

Я й забула, що він більше любив слухати, аніж розмовляти. Знадобився певний час, аби він розповів хоч щось про себе. У нього нарешті з’явився новий партнер. Після двох невдалих спроб – юнака, котрий зрозумів, що він не хоче бути фельдшером, і Тіма, члена профспілки середніх років, що, як виявилося, ненавидить усе людство (не найкращий характер для такої роботи), – його поставили у пару з жінкою, яка нещодавно переїхала й хотіла працювати десь біля дому.

– Яка вона?

– Вона не Донна, – мовив він, – але непогана. Принаймні вона знає, що робить.

Минулого тижня він зустрічався з Донною за чашкою кави. Хоч хіміотерапія не допомагала її батькові, Донна маскувала смуток під сарказм та жарти, як вона робила завжди.

– Мені хотілося сказати їй, що вона не повинна ховати почуття, – пояснив він. – Вона знає, через що пройшла моя сестра. Але, – він косо подивився на мене, – усі ми переживаємо горе по-своєму.

Сем розповів, що в Джейка у коледжі все добре. Він передавав мені привіт. Його батько, чоловік Семової сестри, кинув клуб підтримки людей, що втратили своїх близьких. Сказав, що це не для нього, хоча це й допомогло йому припинити спати хтозна з ким.

– Йому зараз дуже важко. Коли ти поїхала, він узагалі закрився в собі.

– А ти як?

– Ай. Я в порядку.

Його слова прозвучали просто, але в моєму серці щось тьохнуло.

– Це не назавжди, – сказала я, коли ми зупинилися.

– Я знаю.

– До того ж на нас чекають неймовірні вихідні!

– Що ти вже придумала?

– Гм, нічого такого. Здебільшого це ти роздягаєшся. Потім вечеря. Потім ти знов роздягаєшся. Можливо, прогулянка Центральним парком та інша туристична банальщина типу поїздки на поромі до Стейтен-Айленду, також Таймс-сквер, а ще шопінг в Іст-Вілледжі, а потім – смачнюча їжа, приправлена роздягненим тобою.

Він широко всміхнувся:

– А ти роздягатимешся чи це стосується тільки мене?

– О, звісно, це пропозиція «два в одному». – Я поклала голову йому на плече. – Чесне слово, я б так хотіла, щоб ти подивився, де я працюю. Можливо, познайомився б із Натаном та Ашоком і всіма іншими. Містер і місіс Ґопнік поїдуть із міста, тож із ними ти, мабуть, не зустрінешся, але принаймні матимеш уявлення про те, як я тепер живу.

Він зупинився й повернув мене обличчям до себе.

– Лу. Мені начхати, що ми робимо, поки ти зі мною. – Промовивши це, він трохи почервонів, немов і сам здивувався своїм словам.

– Це дуже романтично, містере Філдінг.

– Ось що я тобі скажу. Якщо ми збираємося сьогодні роздягатися, я маю терміново щось з’їсти. Де тут можна роздобути якоїсь їжі?

Ми проходили повз Радіо-сіті-мьюзік-хол, оточений височезними офісними будівлями.

– Я бачу кав’ярню, – мовила я.

– Ой, ні, – мовив він, плескаючи у долоні. – Ось мій хлопчик. Справжній нью-йоркський фургон швидкого харчування! – Він указав на один із усюдисущих фургонів, на котрому висіла табличка «буріто на будь-який смак». – Готуємо буріто за вашим рецептом! – Я дочекалася, поки він замовив собі величезне буріто, що пахло гарячим сиром та жирним м’ясом невідомого походження. – Ми ж сьогодні все одно не збиралися нікуди йти, так? – Він широко розкрив рота, щоб укусити свій обід.

Я не втрималася і розсміялася:

– Будь-що, аби тільки ти не заснув. Хоча, здається, від цього буріто можна впасти в харчову кому.

– Матінко, як це смачно. Хочеш укусити?

Відверто кажучи, я хотіла. Але на мені була гарна спідня білизна, і я не хотіла, щоб мої пухкі боки псували усю картину. Тому я терпляче дочекалася, поки він завершить трапезу, голосно обсмокче пальці й викине серветку до смітника. Він зітхнув зі щирим задоволенням.

– Гаразд, – мовив він, взявши мене за руку. Раптом у мене з’явилося блаженне відчуття спокою. – Що стосується оголення.

Ми мовчки вирушили назад до готелю. Мені більше не було ніяково, і часу та відстані вже не існувало. Мені більше не хотілося говорити. Мені просто хотілося відчути дотик його шкіри. Хотілося належати тільки йому, повністю й цілком. Ми попрямували вниз Шостою авеню, повз Рокфеллер-центр, і я вже не помічала туристів, що траплялися нам на шляху. Здавалося, мене захищала невидима бульбашка у вигляді теплої руки, що обіймала мої плечі. Кожен його рух здавався мені важким. У мене ледь не перехоплювало дух. Я мимоволі подумала, що готова постійно жити в розлуці, якщо кожна зустріч буде такою приємною.

Ми ледве встигли увійти до ліфта, коли він повернув мене й притиснув до себе. Ми поцілувалися, і я розтанула, забувши про все на світі, – кров так пульсувала в моїх вухах, що я не почула, як відчинилися двері ліфта. Ми, хитаючись, вийшли.

– Штука для дверей, – мовив він, гарячково мацаючи кишені. – Штука для дверей! Куди я її подів?

– Ось, – мовила я, діставши ключі з задньої кишені.

– Дякувати Богові, – мовив він, захряснувши за нами двері. – Ти й гадки не маєш, як довго я про це мріяв, – прошепотів він мені у вухо.

Уже за дві хвилини я лежала на бордовому покривалі. Поки піт сохнув на моїй шкірі, я мимоволі подумала, чи зіпсую я атмосферу, якщо просто зараз вдягну трусики. Незважаючи на те, що блощиць я не знайшла, було в цьому покривалі щось таке, від чого мені хотілося відгородитися, принаймні поки я гола.

Десь поряд я почула голос Сема.

– Пробач, – пробурмотів він. – Я знав, що буду радий тебе бачити, але не настільки.

– Усе гаразд, – мовила я, повернувшись до нього обличчям. Він охопив мене обома руками так, що я не могла рухатися. Я ніколи не розуміла жінок, котрі кажуть, що відчувають себе в безпеці зі своїм чоловіком, але саме так я почувалася із Семом. Його напівзаплющені очі наполегливо боролися зі сном. Я подумки прикинула, що в Англії зараз приблизно третя ночі. Він ніжно поцілував мене в ніс.

– Дай мені двадцять хвилин, і я буду знов готовий.

Я легко провела пальцем по його обличчю, уздовж його губ, а потім посунулася, щоб він укрив нас обох ковдрою. Я закинула на нього ногу, щоб торкатися його кожним сантиметром свого тіла. Навіть це розпалило в мені бажання. Не знаю, що саме в Семі примушувало мене так змінюватися, але я постійно відчувала голод, безупинно. Я навіть не впевнена, чи могла б торкнутися його шкіри, не відчуваючи інстинктивний потяг до нього. Мені достатньо було лише поглянути на його плечі, на його масивні руки, на по-дитячому м’яке темне волосся в місці, де його шия переходила у голову, щоб умить відчути жагу.

– Я люблю тебе, Луїзо Кларк, – м’яко мовив він.

– Кажеш, двадцять хвилин? – з усмішкою відповіла я, міцніше обійнявши його. Незабаром він, немов у прірву, провалився в глибокий сон. Я довго дивилася на нього, гадаючи, чи можна його розбудити і як саме це зробити, але потім пригадала, яка втомлена була сама, коли тільки-но прилетіла. Тоді я подумала про те, що до поїздки він ще й відпрацював тиждень дванадцятигодинних змін. До того ж на нас чекає цілих три дні разом. Зітхнувши, я відпустила його й відкинулася на спину. Стемніло, і лиш далекі звуки вулиці доносилися з-за вікна. Мене сповнювало мільйон почуттів, і я насторожилася, віднайшовши в собі розчарування.

«Стоп», – твердо мовила я собі. Мої очікування на ці вихідні були надто високі – зустрівшись із реальністю, вони впали, немов суфле при контакті з повітрям. Він поряд, ми знов разом, і вже через декілька годин ми знов будемо разом. «Засинай, Кларк», – вмовляла я себе. Я обгорнула його руку навколо себе, вдихаючи аромат його теплої шкіри. І заплющила очі.

Півтори години після того я лежала на дальньому боці ліжка, оновлюючи стрічку новин «Фейсбуку» на телефоні, – виявляється, моя мати просто обожнює мотиваційні цитати і не може зупинитися виставляти фотографії Тома у шкільній формі. На годиннику було пів на одинадцяту, а про сон я вже забула й мріяти. Я вилізла з ліжка й пішла до туалету, не вмикаючи світло, щоб Сема не розбудив вереск вентилятора. Я вагалася, чи варто знов лягати. Сем солодко спав у центрі ліжка, залишивши мені трохи місця по краях. Я ліниво подумала, чи достатньо йому півтори години сну. Та все ж таки прослизнула назад, притиснулася до його теплого тіла та, повагавшись секунду, поцілувала його.

Тіло Сема впізнало мене навіть уві сні. Його рука притиснула мене до себе, ковзнувши уздовж усього мого тіла, а губи поцілували мене, повільно, сонно й дуже ніжно, – і я вигнулася від задоволення. Я підсунулася трохи ближче, відшукавши в темряві його руку. Наші пальці сплелися, і я, не втримавшись, зітхнула від задоволення. Він хотів мене. У тьмяному світлі Сем розплющив очі, і я зазирнула у них із любов’ю. Із подивом я помітила бажання у сонному погляді.

Він мовчки дивився на мене.

– Привіт, красунчику, – прошепотіла я.

Він начебто спробував щось вимовити, але так і не знайшов у собі сил.

Він подивився убік. І раптом відсахнувся.

– Що? – запитала я. – Що я такого сказала?

– Пробач, – мовив він. – Зачекай.

Він кинувся до вбиральні, захряснувши за собою двері. З-за дверей донеслося «О Боже» і звуки, почувши котрі я вперше зраділа гучній витяжці.

Я непорушно сиділа на ліжку, а потім підвелася і вдягла футболку.

– Семе? – Я притиснулася вухом до дверей, але одразу ж відсахнулася.

Мабуть, лише справжня любов може не відштовхнути при таких звукових ефектах.

– Семе? Усе в порядку?

– Так, – пробубонів він. Вочевидь, усе геть не в порядку.

– Що відбувається?

Довга тиша. Звук змиву.

– Я – гм – здається, я отруївся.

– Серйозно? Що я можу зробити?

– Нічого. Просто… просто не заходь сюди. Гаразд? – Після цих слів знов почулися звуки блювоти й тихої лайки. – Не заходь.

Наступні години дві минули саме так: по один бік дверей він намагався пережити страшну сутичку зі своїми внутрішніми органами, по другий – знервована я у самій лише футболці. Він так і не впустив мене до себе – гадаю, гордість не дозволила.

Людина, котру я побачила майже о першій ночі, була бліда як стіна і з голови до ніг укрита потом. Я вмить підскочила на ноги, але він відсахнувся, мов не очікував побачити мене. Я простягнула руку, немов це допомогло б, якби такий велетень, як він, почав падати.

– Що я можу зробити? Може, викликати лікаря?

– Ні. Просто… просто треба перечекати.

Важко дихаючи і тримаючись за живіт, він плюхнувся на ліжко. Його очі були обрамлені темними колами, а погляд спрямований у нікуди. Буквально.

– Я принесу тобі води. Я подивилася на нього.

– А взагалі-то я краще збігаю до аптеки й куплю тобі чогось для травлення.

Він навіть не відповів, а просто впав на бік, спрямувавши погляд кудись у далечінь. Його тіло й досі було вкрите потом.

Придбавши необхідні ліки, я подумки подякувала місту, котре не просто ніколи не спить, а й цілодобово пропонує порошки для травлення. Сем, пихкаючи, прийняв один пакетик, а потім, вибачившись, знов побіг до вбиральні. Час від часу я передавала йому пляшку води через щілину у дверях, а потім урешті-решт взагалі увімкнула телевізор.

– Пробач, – пробурмотів він, хитаючись, коли вийшов з убиральні приблизно о четвертій ранку. Після цього знесилено впав на покривало й провалився у тривожний сон.

Укрившись готельним халатом, я проспала декілька годин, та коли прокинулася, то виявила, що він і досі спить. Я прийняла душ і одягнулася, а потім тихенько вийшла до холу готелю, щоб купити кави в автоматі. Мені було трохи недобре. Принаймні у нас було ще цілих два дні.

Коли я повернулася до номера, Сем знову був у вбиральні.

– Мені дуже шкода, – вкотре вибачився він.

Я розкрила штори – у денному світлі він виглядав ще білішим за простирадла.

– Я не впевнений, що в мене сьогодні вистачить сил хоч на щось.

– Нічого страшного! – відповіла я.

– Може, до обіду полегшає, – пробубонів він.

– Чудово!

– Можливо, не для поїздки на поромі, але… Мені не хотілося б опинитися…

– …у громадському туалеті. Я розумію.

Він зітхнув.

– Не так я уявляв цей день.

– Усе добре, – утішала його я, лягаючи поруч у ліжко.

– Досить казати, що все добре, – роздратовано мовив він. Я трохи завагалася, та потім холодно сказала:

– Гаразд.

Він скоса подивився на мене.

– Пробач.

– Досить вибачатися.

Ми мовчки сиділи, дивлячись просто перед собою. А потім він простягнув руку до мене.

– Послухай, – урешті-решт мовив він. – Мабуть, я ще полежу пару годин. А потім мені стане краще. Не треба сидіти зі мною, якщо не хочеш. Можеш пройтися по магазинах або ще щось.

– Але ж ти тут лише до понеділка. Я не хочу покидати тебе.

– Я ні на що не здатен, Лу.

У Сема був такий вигляд, немов він хотів би вдарити стіну, якби у нього були сили.

Прогулявшись два квартали, я купила декілька газет і журналів. Потім купила великий стакан кави, булочку з висівками і простий білий бублик на випадок, якщо Сем зголодніє.

– Припаси, – мовила я, скинувши покупки на свій бік ліжка. – Зараз як засяду за журнали…

Саме так ми й провели увесь день. Я прочитала кожнісінький розділ «Нью-Йорк Таймс», включаючи бейсбольні звіти. Повісивши знак «Не турбувати» на двері, я просто спостерігала за тим, як він дрімає, сподіваючись побачити рум’янець на його щоках.

Можливо, йому от-от стане краще і ми зможемо прогулятися при денному світлі. Можливо, можна просто вийти до бару готелю.

Як же набридло лежати.

Гаразд, можливо, йому стане краще завтра.

О дев’ятій сорок п’ять, коли я вимкнула телевізор, прибрала усі газети з ліжка і вляглася під покривало, єдиною частиною тіла, котрою ми торкалися, були переплетені кінчики пальців.

У неділю він прокинувся трохи бадьорішим. Гадаю, річ у тому, що йому просто не було чим блювати. Я принесла йому трохи бульйону – з’ївши його, Сем заявив, що готовий піти на прогулянку. Через двадцять хвилин ми бігом повернулися до готелю, і він знов зачинився у вбиральні. Як же він сердився! Я намагалася переконати його, що все гаразд, але, здавалося, це тільки більше його дратувало. Я не бачила нічого жалюгіднішого, аніж розлючений двометровий чоловік-гора, у котрого немає сил навіть на те, щоб підняти склянку води.

У момент, коли моє розчарування почало бути очевидним, я вирішила ненадовго залишити його. Мені хотілося прогулятися вулицями й нагадати собі, що це ніякий не знак, що це нічого не означає і що ці думки в мене з’являються лише через недосип і замкнутий простір, у котрому я застрягла на дві доби, а також через чоловіка з харчовим отруєнням та недостатню звукоізоляцію вбиральні.

Але більш за все мене засмучувало те, що вже неділя. Вже завтра на роботу. А ми не зробили нічогісінько з того, що я планувала. Ми не сходили на спортивний матч, а також не покаталися на поромі. Ми не піднялися на вершину будівлі Емпайр-Стейт і навіть не прогулялися в парку Гай-Лайн, тримаючись за руки. Того вечора ми просто сиділи у ліжку, поїдаючи рис у його випадку та геть несмачний курячий сандвіч – у моєму.

– Вже набагато краще, – пробурмотів він, коли я вкрила його ковдрою.

– Чудово, – відповіла я. А потім він заснув.

Я б не витримала ще один вечір у телефоні, а тому тихенько підвелася, залишила записку й пішла геть. Я почувалася нещасною й по-дивному сердитою. Навіщо він з’їв щось, від чого йому стало погано? Чому йому не стало краще? Урешті-решт, він же фельдшер. Чому він не обрав кращий готель? Я серед галасу доріг спустилася до Шостої авеню, запхнувши руки до кишень. Лише через деякий час я усвідомила, що прямую додому.

Додому.

Ось так я і зрозуміла, що тепер називаю це місце домом.

Ашок стояв біля дверей і балакав з іншим портьє, котрий пішов геть, тільки-но побачив мене.

– Привіт, міс Луїзо. Хіба ви не повинні бути з вашим хлопцем?

– Він хворий, – відповіла я. – Харчове отруєння.

– Ви жартуєте? І де він тепер?

– Спить. Я просто… не хочу сидіти в тій кімнаті ще дванадцять годин.

Раптом я відчула, що ось-ось заплачу. Мабуть, Ашок це помітив, бо жестом запросив мене до будинку. У своєму маленькому кабінетику він закип’ятив воду й зробив мені м’ятний чай. Поки я сиділа за його столом і сьорбала гарячий чай, він час од часу визирав до стійки, щоб переконатися, що місіс де Вітт немає поруч. Інакше вона обов’язково звинуватила б його в утриманстві.

– Так чи інакше, – мовила я, – чому ви на посту? Я думала, тут буде нічний портьє.

– Він також хворий. Моя дружина зараз дуже на мене сердиться. Вона мала піти до книжкового клубу, але тепер їй нема кому доручити дітей. Вона сказала, що якщо я проведу тут іще хоч один вихідний, то вона сама поговорить із містером Овіцом. А цього я нікому не побажав би.

Він похитав головою.

– Моя дружина – грізна жінка, міс Луїзо. Її краще не засмучувати.

– Я б запропонувала свою допомогу. Але, мабуть, уже треба повертатися до Сема.

– Будь розумницею, – мовив чоловік, коли я вручила йому свою чашку. – Він подолав довгий шлях, щоб побачити тебе. І повір мені, йому зараз куди гірше, аніж тобі.

Коли я повернулася до кімнати, Сем уже не спав: спершись на купу подушок, він дивився зернистий телевізор. Коли я відчинила двері, він підвів погляд.

– Я просто хотіла прогулятися. Я… я…

– Не хотіла більше стирчати тут зі мною.

Я мовчки стояла у дверях. Його голова була втоплена в плечі. Він виглядав блідим і страшенно пригніченим.

– Лу… якби ти тільки знала, як мені зараз важко…

– Це… – Я вчасно зупинила себе. – Справді, – мовила я. – Усе ж добре.

Я увімкнула душ, допомогла йому підвестися й помила його волосся, вичавлюючи усе до останньої краплі з маленької готельної пляшечки шампуню. По його плечах сповзали пінні патьоки. Він мовчки взяв мою руку й поцілував мій зап’ясток – поцілунок вибачення. Я поклала рушник йому на плечі, і ми пішли до спальні. Важко зітхнувши, він відкинувся на ліжку. Я зняла свій одяг і лягла поруч, бажаючи не відчувати таку порожнечу.

– Розкажи мені щось таке, чого я про тебе не знаю, – попрохав він.

Я повернулася до нього.

– Ой, ти знаєш про мене все. Я – відкрита книга.

– Годі тобі. Потіш мене, – тихо говорив він біля мого вуха. Мені нічого не спадало на думку. Я й досі була розчарована й сердита через ці вихідні, хоча це дуже егоїстично з мого боку.

– Гаразд, – мовив він, зрозумівши, що розповіді від мене йому не дочекатися. – Тоді почну я. Я більш ніколи не їстиму нічого, окрім грінок.

– Смішно.

Він уважно подивився на мене. А потім знов заговорив, цього разу незвичайно тихо.

– Вдома усе геть непросто.